Страница 14 из 37
Ймовірно, це письмове свідчення загалом адекватно відображає ситуацію. Аварський каганат, який виник як військова й загарбницька держава, з часом цивілізувався. Верхівка, а також певні групи населення почали користуватися життєвими благами. Тут розвивалася торгівля, частина людей стала відносно заможною й намагалася отримувати задоволення (звідси – широке вживання спиртного). Водночас набули поширення «цивілізаційні вади» – хабарництво, підкуп суддів, ошук, вивищення недостойних людей тощо. Це й призвело до понищення держави. Вона загинула не лише через напади зовнішніх ворогів (франків, болгар), а й через внутрішній розклад і дезорганізацію.
Після загибелі Аварського каганату її південна частина опинилася в складі Болгарської держави. Еліта останньої була тюркською, тобто близькою аварам. Тому там авари визнали владу болгарського хана Крума.
Хан Крум
Західна частина аварського каганату опинилася під владою франків. Останні вирішили «приручити» місцеве населення, християнізувавши його. Спеціально для цього у Зальцбурзі 798 р. було засноване архиєпископство. 805 р. християнську віру прийняв каган. Тим самим авари перетворилися у васалів франків. Вони мали свої володіння в межах Східної марки Франкської держави із центром біля колишнього римського міста Саварії (зараз територія західної Угорщини). Ще певний час (до 843 р.) у різноманітних джерелах згадувалися авари й навіть т. зв. Аварське королівство[46].
Ще одним тюркським етносом, який панував певний час у сучасних степах України, були булгари чи болгари (в літературі їх також називають протоболгарами)[47]. Як і авари, прийшли вони на наші землі під час великого переселення народів. Тут вони з’явилися внаслідок гунської навали. Володар гунів Аттіла панував також над булгарськими племенами, які переважно кочували на землях Північного Причорномор’я. Звідси Аттіла часто черпав військову силу для своєї армії[48].
Хан Курбат
Наприкінці V ст. значну частину земель нинішньої України займають два булгарські племені – кутригури й утигури[49]. Перші оселяються між нижнім Дніпром та Азовським морем, контролюючи степи Криму, інші – далі на схід, на берегах Азовського моря й Таманського півострова. Ці булгарські племена здійснювали напади на землі Візантійської імперії. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до візантійських імператорів. Також візантійська дипломатія підтримувала відносини з булгарськими племенами, іноді спеціально зіштовхуючи їх, щоб відвернути від нападів на імперію. Відомим булгарським правителем, який чинив напади на Візантію, був Заберган (роки правління – 550–562). Близько 558 р. булгари (переважно кутригури) здійснили набіги на Фракію й Македонію, підійшли до стін візантійської столиці Константинополя. Однак саме тоді булгари зазнали нападів з боку аварів, які вторглися на їхні землі. До того ж аварів на булгарів нацьковувала (і не безуспішно) Візантія. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правління – 562–602). Подальша доля булгарів, передусім племені кутригурдів, була пов’язана з аварами.
У літературі поширена думка, ніби розпад Великої Булгарії відбувся через те, що хан розділив володіння між своїми синами. Щоправда, згідно з легендою, він заповідав їм триматися разом.
Послаблення Аварського каганату наприкінці 20-х років VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхні племена об’єднав хан Кубрат[50]. 632 р. він став на чолі новоствореної держави, яка у візантійських джерелах іменувалася Велика Булгарія. Її територія охоплювала терени нинішньої південної України, а також Кубань і землі на північ від Кавказу.
Цю державу можна вважати «візантійським проєктом», який мав на меті створити у Північному Причорномор’ї дружню до Візантії силу, що, з одного боку, протистояла Аварському каганатові, а, з іншого – стримувала напади кочових племен півночі на землі імперії. Як відомо, Кубрат виховувався при імператорському дворі в Константинополі. І там у дванадцятилітньому віці навіть прийняв християнство. Ставши на чолі булгарських племен, він близько 634–641 рр. уклав союз із візантійським імператором Іраклієм.
Кубрат ійого сини. Д. Гюдженов, 1926
Велика Булгарія проіснувала до середини 60-х років VIІ ст., власне до часу смерті хана Кубрата. До речі, вважається, що цей правитель був похований на теренах сучасної України[51]. Існує навіть його ймовірна могила на Полтавщині.
Чому розпалася Велика Булгарія, що існувала переважно на теренах нинішньої України? По-перше, ця держава не була стійким утворенням. Вона переважно існувала завдячуючи сильній владі хана Кубрата, який водночас користувався підтримкою Візантії. По-друге, це була патронімічна держава, де правляча родина розглядала державу як власність.
Розпадом держави Кубрата скористалися хозари. Вони взяли під контроль значну частину простору, яким колись володів цей хан. Старший син Кубрата, Батбаян, лишився в Приазов’ї, ставши данником хозар. Інший його нащадок – Котраг переселився зі своїми ордами на правобережжя Дону. Ймовірно, він теж визнавав владу хазарів. Ще частина булгар під проводом Кубратових синів Кувера й Альцека стала підданими Аварського каганату.
Найбільш відомим серед Кубратових синів був хан Аспарух. Не бажаючи коритися хозарам, він зі своїми ордами покинув терени сучасної України й подався на Дунай. Тут, підпорядкувавши собі місцеве слов’янське населення, заклав основи Болгарської держави. Протягом століття її верхівка зазнала слов’янізації. А 865 р. болгарський очільник хан Борис (?–907) став християнином. Через певний час після цього в Болгарії утвердилася в богослужінні старослов’янська мова.
Терени цієї християнської Болгарії охоплювали значну частину земель, що прилягали до нижнього Подунав’я. У період її розквіту вони охоплювали й землі сучасної південно-західної України – Одеську область. Показово, що й нині в цьому регіоні живе певна кількість болгар. Словом, тут «болгарська традиція» виявилася достатньо живучою.
Ще одним булгарським середньовічним утворенням стала Волзька Булгарія. Вона виникла в результаті ослаблення Хозарського каганату. Булгарські племена, що входили до цієї держави, наприкінці VIII ст. перекочували на Волгу, де з часом почали вести осілий спосіб життя. 922 р. правитель волзьких булгар Альмас (?–925) прийняв іслам. А хозарська верхівка сповідувала юдаїзм. Тим самим Волзька Булгарія унезалежнилася від Хозарського каганату. Ця держава проіснувала значний час – аж до татарської навали наприкінці 30-х років ХІІІ ст. Вона мала певний стосунок і до історії русів-українців.
Ще одна частина булгарських племен залишилася у Передкавказзі й причорноморських степах. З часом вони зайняли Кримський півострів, а також просунулися в бік степу й лісостепу Придніпров’я. Цей етнос був відомий як «чорні болгари».
Власне кажучи, більшість тогочасних держав були патронімічними. Оскільки хан Кубрат розподілив частини своєї держави між синами, то закономірним стало її розпад.
Більш стійким кочовим державним утворенням у степах сучасної України став Хозарський каганат. Щодо етнічного й суспільно-політичного характеру цієї держави, то тут немає однозначності.
46
Про аварів та їхню історію див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. М., 2011. С. 639–662; История Венгрии. М., 1971. Т. 1. С. 75–80.
47
Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар є дискутивне. Наприклад, поширеною є версія про іранське походження цього народу. Проте відомо, що в «історичний період» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, відповідно, є підстави віднести їх до тюркських народів. Схоже, що булгари асимілювали різні племена, серед інших індоєвропейські. Однак унаслідок булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.
48
Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші. Сестра моя, Софія… К., 2016. С. 66.
49
Про давніх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. София, 1994. Т. 1, ч. 1.; Приходнюк О. Степове населення України та східні слов’яни (друга половина І тис. до н. е.). К. Чернівці, 2001.
50
Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. Казань, 2012.
51
Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. СПб., 1997.