Страница 29 из 36
Бога для, пришліть малярську справу і паперу. Що у вас робиться у Седневі? Що поробляє І[лля] І[ванович], поклоніться йому од мене. За Н[адію] Д[митрівну] і вас, і весь дом ваш молюся Господеві милосердому і благаю його, щоб ви не забували
Т. Шевченка.
105. А. I. Лизогуба до Т. Г. Шевченка
7 лютого 1848. Одеса
7 февраля 1848. Одесса.
Не жалкуйте на мене, коханий друже, за те, що не швидко сполнив те, що вже давно пообіщав. Сьогодні ровнісінько місяць, як я писав до Вас, дякував за Ваш лист, що мені принесли з почти на самісінький новий год, писав Вам, що «Одіссеї» Жуковського ще нема друкованої, а що «Шекспір» Кетчера є і що я усе, що Вам треба, пришлю, як тільки зберусь з грошенятами. От тут-то і вся кавика. Волі зробить Вам що-небудь пригоднее у мене доволі, але робила іноді зовсім немає; то Ви сеє собі на ус намотайте, та й ждіть терпеливо; коли що трапиться, – зроблю, добуду й пришлю, коли ж ні, – вибачайте і майте мене за найщирого собі приятеля. Тепер з ласки Божої, що зміг, те й посилаю; а іменно ось що: Шекспир, перевод Кетчера, 13 випусков, тільки і є друкованого; я їх у дві книжки переплів, бо так кріпче буде. Паперу, щоб було на чім до мене писать, двох сортов – тонесенької і трошки товщої; паперу Ватмана одна десть; карандашей дванадцять; і мій ящичок, де є уся справа; там пензлів великих чотири, та з їх тільки один пензель настояще Шаріона, я його надписав; а три другії я тут купив, вони хоч трошки поганші од Шаріона, одначе годящі, а альбома чистого не посилаю, бо треба платить пошліни більш, чим він сам стоїть, нехай на другий раз, коли розживусь. Зараз, як получите цей мій лист і посилку, то розглядівши усе гарненько, мені напишіть не барячись, чи все справно дійшло, чи не поламалось що, чи хороші пензлі. Да, будьте ласкаві, зараз напишіть. Що сказать про себе доброго – не багато, живу собі, дякую Господа за все; жінка моя не овсі здорова, ждемо літа, може, море поможе, як купатиметься. Я привіз з собою великий патрет, що у Седневі почав, Ви бачили, уся моя сем’я там намальована, але дорогою грунт обліз, паскудне полотно попалось, да так обліз, що треба кинуть, то я тільки копірую мою дочку, що тепер у Бога за нас молиться, да коли можна, то її фігуру виріжу та й перетягну на другу раму. Отака оказія. До другого письма, я незабаром – писатиму, а до того нехай Господь наш милосердий Вас шанує, жалує, піддержує і сохраняє; нехай Вам дає здоров’є і терпініє, а Ви дякуйте єго за все, і за радість, і за горе, і не забувайте щирого до Вас
Андрея Лизогуба.
106. М. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка
12 лютого 1848. С.-Петербург
12 февраля 1843.
Важко мені було, мій щирий, мій бідний земляче, і, Бог зна, як важко читать твоє писаннє. Що зробиш проти лиха, коли один не хоче, а другий не вміє повернути його. Карл Павлович тільки двинув плечима, кажуть, да певно вже забув і про те, що двинув. Жуковський і досі на Рейні в Дюссельдорфі, – сей може б двинув і не одними плечима, так горенько, що дуже далеко. «Одіссея» його ще не печаталась, да й чутки проміж письменними людьми про неї щось немає. У Дубельта і Даля Чернишев ще не був – що скажуть вони йому, зараз до тебе одпишу. Сам я за каторжним ділом не бачився ні з Далем, ні з Дзюбиним, да і в Єзучевського давно вже був. З Василем приїхав тепер з Украйни і Іван. В Одесі, братику, не був я, дальш Києва не їздив, – балакали про тебе і тамечки, – та я всього й зоставався там півдня тільки і не бачив нікого з твоїх щирих, опріч Глушановського. Тільки що ввійшов він у мою хату, як зараз і крикнув: «У самісінькій сій хаті жив бідний Тарас», – се в трахтирі коло станції. Балакали ще багацько про тебе і в нас у Конотопі. Шлють тобі низенькі поклони і моляться за твоє горе Кандиба Петр[о], Єзучевський Тимофій, Гамалія Петро Петрович дуже нездужа, бідний, мабуть, чи й одужа, Юркевич Михайло, Віктор, Петро Острянський, – а Ніколай, бідний, вмер навесні, і його чудесна молодиця вже за другим; трохи-трохи я не поспів на весілля. Може, ти знаєш і Часника – я бачився з ним у Києві у Глушана. Посилаю тобі Лермонтова – да сержусь я на тебе, що не прописав нічого більш; поки я тут іще (мабуть, до марта), пиши про все, що тобі треба із такого, чого нема в Оренб[урзі], а що є там, то все тобі буде од Федора – ради Христа пиши про все, все, чого забажаєш. Уже чи гнівавсь би, чи ні, а послав би я тобі сигар, та боюсь і то посилать прямо на твоє ім’я, більш од того боюсь, щоб петербургский штемпель не кинувся в очі, щоб у тебе не одобрали всього, да щоб ще не запретили і зовсім писать і тобі, і до тебе. Сіє письмо получиш із Оренб[урга].
Сьогодні мені сказали, що нічого і хлопотать тут, – ніхто нічого не схоче, а що можна буде (що обіщали) визволить тебе із казарм і перевести в Оренб[ург], похлопотавши там, дома… дай то Господи!
Чернишов дав мені строку до вівторка – до завтра, і немає ніякої чутки. Або не був, або нічого доброго нема. Що скаже, зараз буду писать. Кланяються тобі обидва Єзучев[ськ]і. Дай тобі Боже здоров’я, хоч одного здоров’я… Да не забувай і на мене.
Прощай, братику-соколику. Може, ще і в іншій долі прийдеться обігти тебе.
107. А. І. Лизогуба до Т. Г. Шевченка
23 лютого 1848. Одеса
23 февраля 1848. Одесса.
Позавчора одібрав я третій лист Ваш, коханий друже, вельми Вас за його дякую, радію і хвалю Господа, милосердого нашого Спасителя, за те, що він Вас піддержує, кохає і шанує. Кохає, скажете, може, а наслав таку годину, у якій Ви тепер, і нудьга і болізнь, а я все-таки кажу – кохає. Не єдин хліб єсть на потребу чоловіку, но і всяк глагол Господень. Не о едином тілі маємо думать і трудитися, треба і за душу міркувать; а я вже це добре знаю, на собі бачив, що в знегоді чоловік лучший серцем, легше прощає свого ворога, швидче помагає тому, хто помочі просить, а коли чоловік душою лучший, то й до Бога йому ближше, тоді він душу свою спасає; тим-то й Господь наш милосердий кого жалує, того до себе привертає сльозами да знегодою, і благо чоловікові тому, коли зуміє почуть голос Спасителя, і коли не з скорбію, а з радостію при[й]ме лобзаніє Господнє.
З Вашого листа, з того, що Ви мені кажете про мою тугу, мені здається, що Ви недолю свою несете, як треба християнину, і за цеє-то я дякую Господа; бо покорность Його святой волі є настоящее щастьє чоловіку на землі. – Об собі скажу, що я не жалкую на Бога за те, що Він взяв до себе мою Лізу, а дякую і хвалю. А писав Вам про се удруге, бо не знав, чи ви при[й]няли мій перший лист, писаний у октябрі. Не без того, що як згадаю про мою доньку, то й сльози покапають, але не за її, і не за себе, а так собі вони ллються. За її не жалкую, бо вона коло Бога, їй лучше, а за себе не жалкую, бо цеє лобзаніє Господнє зробило мене трохи лучшим, чим я був. Я маю гадку, що Ви вже получили мій четвертий лист і справу малярську, і папір рисовальний і поштовий, і карандаші, і Шекспіра. Про брістольський папір не згадав, винен. Почекайте трохи, коли роздобудусь, то пришлю, і книги тож; але не зараз: не все то теє робиться, що хочеш; тільки у однім Вас завіряю – у добрій волі служить Вам, чим Бог послав. В[арвары] Н[иколаевны] тепер нема дома, вона їздила до сестри своєї аж у Орловскую губернию; як вернеться, то писатиме. Вона не така, як тії другі, що Ви розказуєте, та й тих не треба лаять, а тільки не всякій дружбі треба вірить. Ви писали, щоб я взяв у Сажина Ваші дрібнії рисунки, тільки я сього не зроблю, раз за тим, що я того Сажина, може, й не побачу, а друге за тим, що якби і побачив, то він мені їх не отдасть.
Жінка моя і брат Вам кланяються, а я молю за Вас Бога і остаюсь щирий до Вас
Андрей Лизогуб.