Страница 3 из 44
– Боїтеся, що я можу змінити події, що вже відбулися, коли буду знати більше?
– Гарна дедукція! – похвалив він дещо іронічно. – Але, якщо серйозно, юначе, все, що вам потрібно знати, це те, що історія – річ нелінійна. І досить з вас цих заумних теорій. Розслідуйте справу.
– А якщо я зрозумію, що можу попередити вбивство?
– Таких подвигів від вас не жадають. Просто знайдіть замовника.
Київ 2017-й рік
Я бився над складом пакетика з лабораторії вже декілька днів, безжально експлуатуючи університетське обладнання. Хоч тут ніхто не питав мене, що я роблю!
В одному я був впевнений: це ніяке не добриво. На роботі намагався поводитися так, щоб не викликати підозр, та одного разу, коли кур'єр відбув в невідомому напрямку з цілою торбою пакетиків ще одного «добрива», не витримав і провів його поглядом, який перехопив шеф.
– Це зразки для клієнта, – спокійно пояснив він.
– Так, – я не знав, що сказати, бо мене це не повинно було обходити.
З чорною «маздою» та сусідом з першого поверху справа просувалася повільніше, ніж я хотів. Точніше, взагалі не просувалася, тому я вирішив прослідкувати за машиною. Реакція Сашка була скептичною:
– Гратися в переслідування? Це точно те, що нам зараз потрібно?
– Послухай, ми ж вирішили, що дізнаємося, що відбувається в нашому будинку.
– Ми вирішили?!
– Добре, я вирішив. А ти, між іншим, обіцяв допомогти. Чи тебе влаштовує наркодилер під самісіньким твоїм носом, вояк?!
– Я лікар, – буркнув він. – А про дилера – то ще не точно. Можливо, це лише твоя фантазія.
– А якщо ні?
– А тобі аж припікає погратися в детектива!
Я знизав плечима, показуючи, що не я це почав.
– Ти впертий, – зітхнув Сашко. – Вмовив. Давай пограємось.
Він почав брати робоче авто на свої вихідні. А так як у шпиталі він працював по графіку «два через два», то частина його вихідних припадала на будні дні тижня. Через два рази нам пощастило. «Мазда» приїхала в середу о дванадцятий годині дня. Я мерщій злетів вниз по сходах, мало не зіткнувшись в дверях будинку з тим самим сусідом, дивом втримав непорушне обличчя і вибіг на вулицю. Сашко спустився ліфтом, сів у машину, неспішно завівся, і як тільки «мазда» поїхала, рушив слідом. Я підсів до нього при виїзді з двору. Водієм він був гарним, тримав досить велику відстань між собою та «маздою» у міському потоці, при чому не втрачаючи її з поля зору.
– Ну що скажеш тепер? – не втримав я через декілька хвилин.
Він скоса подивився на мене.
– Ти ж таки був правий. Нашому сусіду передали цілу торбу з тими пакетиками.
– От бачиш!
– Може, краще було б звернутися до поліції? – Сашко уважно дивився на дорогу. Його байдужий тон не збив мене з пантелику.
– Яка до біса поліція?! Ми ж тільки почали, і вже маємо результат. Поліція лише все зіпсує.
– Ти зараз говориш, як справжній Шерлок.
– А ти, як справжнісінький Ватсон!
– Добре, – він зітхнув. – Цього разу хай буде по-твоєму, пацан. Але обіцяй, як тільки виникне хоч натяк на небезпеку, ми викличемо поліцію.
– Так, звичайно!
– Я серйозно!
– Та я теж!
Але ж я знав, який він, насправді, азартний. А він знав, що я знав. На цьому ми і порозумілися.
«Мазда» гальмувала ще у декількох подвір'ях, і кожного разу в неї сідав який-небудь непримітний чолов'яга, та невдовзі виходив з торбинкою.
Крізь тоноване скло машини я бачив, як відраховувались гроші, як зникали в кишенях пакетики з білою речовиною, і фіксував все на свій телефон. Поки я робив фото і відео, Сашко вправно кермував. «Мазда» «хвоста», здається, не помічала.
Кілька разів «мазда» зупинялася біля офісних будинків, і тоді вже водій виходив і невдовзі повертався з торбою.
– А це що? – Сашко покрутився у водійському кріслі, намагаючись розім'яти закляклі від довгого кермування м'язи.
– А це, друже мій, такі ж самі лабораторії, як і моя. Тут він забирає товар. Бачиш, на якого «спрута» ми натрапили, лише потягнувши за одну тонку нитку!
Остання адреса, за якою пригальмувала «мазда», була очікувана, але все ж неприємно мене вразила. Не знаю, чому я до останнього сподівався, що все буде не так. Але то був мій рідний офіс. З нього водій вийшов з великою торбою. Що в ній було, можна було не сумніватися. Ми з Сашком мовчки перезирнулися і поїхали додому.
– Що думаєш робити? – спитав Сашко, коли ми опинилися вдома.
– Думаю, – коротко озвався я. – Як бачиш, дві начебто різні історії виявилися частинами одної великої халепи.
Він зітхнув:
– Можеш на мене розраховувати!
– Ох, щоб я робив без свого водія! – я дійсно був йому вдячний.
Київ 1911-й рік
Круглий мерзотник буквально розчинився у повітрі. Тільки що він був тут, простягав мені теку з паперами, аж ось я здійняв голову, а його вже нема.
– Чорт з тобою, – тихцем пробурмотів я. – Розберуся сам.
Кінець кінцем, я був майже живий, в мене були гроші та інформація. І те, і інше, я отримав від Посередника.
Кав'ярня була розташована на місці, де у мій час знаходяться оглядовий майданчик та арка Дружби Народів. Тож я сидів, дивився на Дніпро, пив каву, розглядав місцеву публіку і гортав теку, яку Посередник, скоріше за все, поцупив у поліції. До речі, мені теж було б непогано дещо поцупити у когось з поважної публіки, якщо я хочу бути поряд з місцем подій. Наприклад, перепустку на завтрашню прогулянку монарха та інших високих осіб у Купецькому саду. У цьому, тобто.
– Ви ж детектив, – сказав Посередник, коли я запитав його про квиток, – то ж здобувайте самі.
Перше, що я вирішив зробити, це заприятелювати з майбутнім вбивцею, Дмитром Багровим. Але як це зробити? З поліцейського досьє я знав, що він їх агент, і що він вже в Києві. Він наплів їм щось про терористів, з якими нібито познайомився рік тому у Петербурзі, і які повинні тут вчинити замах на когось з міністрів.
Чесно кажучи, навіть прочитавши протокол розмови, я не повірив жодному слову цього Багрова. І як йому могли повірити співробітники секретної служби, для мене лишилося загадкою.
Але був один плюс в моєму теперішньому становищі. Вбити мене вдруге навряд чи вдасться, тому я міг непогано налякати того хлопа. Тре лишень до нього підібратися.
Я піднявся, кинувши на стіл гроші за каву. Неспішно пройшовся кав'ярнею. Як я і думав, мене не те щоб не помічали... Скоріше – не звертали уваги. Відвідувачі машинально відвертали голови, коли я підходив. Можливо, люди відчували, що зі мною щось не так, тому намагалися триматися осторонь.
– Бачу, у вас немає великих проблем з конспірацією, детектив, – Посередник раптово вигулькнув із за мого плеча. – Але все ж таки, проявляйте обережність.
Я ледь не підстрибнув.
– Ви завжди з'являєтесь наче чорт з табакерки?
– Доводиться. Така робота. – він знизав плечима. – Рекомендую обчистити он того пана, – він кивнув на крайній стіл, де саме огрядний чоловік виложив на нього гаманець. – У нього точно є запрошення на завтрашню прогулянку.
– Дякую.
– Йдеш на Володимирську?
– А що там?
– Будинок Багрова.
– Тоді так.
Я вийшов з Купецького саду і попрямував на вулицю Володимирську. Вечоріло.
Будинок очікувано сторожили філери. Також очікувано я без проблем пройшов повз них. Хлопець був вдома. Я відчинив двері та зайшов. Він смикнувся.
– Ви хто?
– Я? Я – Микола Якович.
Його очі стали завеликі для його худорлявої фізіономії.
– Ви ж...
– Що? Хіба не з вами я зустрічався в Петербурзі рік тому?
– Т-так... – він почав заїкатися.
Я пильно придивився до майбутнього вбивці. Якесь воно засмикане та нещасне. Міський божевільний, та й годі! Як такий дурень міг здійснити вбивство? Певно, що йому... створили всі умови?