Страница 1 из 44
Тетяна Юр’єва
ЧОТИРИ КРОКИ ДО ПОЧАТКУ
(детективно-фантастичний роман)
КРОК ПЕРШИЙ. РАПТОВИЙ. Вбивство в Опері.
Київ 2017-й рік
Я не пам'ятаю, коли він вперше назвав мене – Шерлок. Це було смішно, але все, починаючи з нашого знайомства, так нагадувало розповіді сера Конана Дойля, що рано чи пізно це повинно було трапитися. Тобто, навіть він врешті решт провів би аналогію.
Що до мене, то я почав кепкувати на цю тему з першої миті нашого знайомства. Я шукав квартиру для оренди, грошей було обмаль, бо звідки гроші у студента, хоч я і працював вже у хімічній лабораторії. І вчився на останньому курсі хімічного факультету Університету Шевченка.
Тож я шукав квартиру, і розтриндів про це всім, кому можна було з нашого курсу. І у вівторок, коли я обідав у «Двох Гусях», мій однокурсник Вітась підсів за мій столик з іще одним хлопцем.
Я підняв очі від тарілки, де безуспішно пиляв тупим ножем відбивну. Хлопець був невисокого зросту, але сидів, мовби швабру проковтнув. Біляве волосся підстрижено дуже коротко, і хоч на ньому не було форми, але й останній дурень здогадався б, що він військовий. Або нещодавно був ним.
– Знайомся, це Сашко, – сказав Вітась.
Я знизав плечима.
– В тебе є нормальний ніж? Я не можу їсти цією тупою залізякою.
– Візьми мій, – Сашко дістав з кишені гарний складний ніж, і простягнув мені.
– Дякую, – Я розкрив ножа і, не піднімаючи очей, поцікавився: – Широкине чи Світлодар?
– Що? – він був дещо ошелешений.
– Я питаю, де ти служив – у Широкині чи на Світлодарській Дузі?
Вітась хмикнув.
– Ти казав йому щось про мене? – Сашко рвучко розвернувся до нього. Я відмітив добру фізичну підготовку та скупі точні рухи. Снайпер? Ні. Скоріше медик.
– Ані слова, – хитнув головою Вітась. – Просто він у нас розумник.
– Не треба бути великим розумником, – я неспішно різав свою відбивну сашковим ножем, – щоб зрозуміти, що ти, Сашко, напевно мій наступний сусід по квартирі.
– Чому? – він все ще був насторожі, але вже дещо розслабився і придивлявся до мене з цікавістю.
– Бо тільки ранком на перерві я сказав Вітасю, що шукаю сусіда, а в обід він приводить тебе.
– Логічно, – Сашко дещо вільніше розташувався за столом. – Що ще?
– Ти давно на дембелі? Зараз працюєш за фахом?
– Недавно. Так. За яким?
– За своїм, – я знову знизав плечима, показуючи, що підловити мене не так вже й просто. До того ж, ситуація почала мене розважати. На відміну від Вітася, я добре знався на класиці. – Військовий шпиталь?
– Чорт, звідки...
– Облиш, це просто! Потім розповім, якщо захочеш. Ввечері приходь, подивишся квартиру, – я склав ніж і опустив його у кишеню. – Обіцяю ретельно вимити його і повернути ввечері.
– Бачу, ви порозумілися, – Вітась піднявся. – Гарного дня, Кирило!
Так ми почали разом винаймати квартиру. Сашко був старший за мене на кілька років, до того ж пройшов через війну. Тому він трохи опікувався мною, та іноді звав пацаном, коли йому дуже вже дошкуляв мій спосіб життя та той, чесно кажучи, бардак, що я розводив у нашій квартирі.
А я, натомість, розважав його прогулянками по місту, яке він зовсім не знав. По різним місцям та барам, де мені було нецікаво вештатися самому, коли я не працював і не вчився.
А потім я втрутився в небезпечну справу, та ще і його в неї втягнув. І безглуздо вмер.
З цього, власне, все і почалося.
Десь і колись
– Кх-кх!
Я відкрив очі, і побачив над собою круглі окуляри, вуса та круглий капелюх.
– Молодий чоловіче, ви вже здатні розмовляти?
Я доторкнувся до скроні, але ані крові, ані навіть подряпини не було. Десь із за окулярів простягнулася рука та досить сильно поплескала мене по щоці. Від такої безцеремонності я смикнувся і рвучко сів.
– Що трапилося?
– А ви як думаєте?
Я подивився вгору, на крутий схил, з якого котився, мабуть хвилину назад.
– Я впав.
– Добре, – схвально кивнули окуляри.
– В мене стріляли... В мене стріляли?!
– Гарна дедукція!
– Куди ж вони всі поділися?
– Тут їх немає.
Ото заспокоїв, що й казати! Я придивився до окулярів пильніше, туман в очах потроху розсіювався. Це був чоловік невизначеного віку, невеликого росту, і весь якийсь... круглий. Кругле обличчя, кругла гладка постать, круглі окуляри і круглий капелюх на макітрі. Чимось він нагадував мені кота.
– А ви хто такий? – різко спитав я.
– Мені казали, що Шерлок Холмс – не дуже чемна людина, та я не думав, що до такої... – пробурмотів він якусь нісенітницю і, вже звертаючись до мене, додав: – Звіть мене Посердником, пане Холмс.
– Я не...
– Ні! – він швидко виставив вперед пухкенькі ручки. – Не кажіть нічого, я сам чув, як ваш приятель кілька днів тому називав вас Шерлоком.
– Та це...
– Ні, я сказав! Моєму клієнтові потрібен приватний детектив, і я знайшов йому приватного детектива.
– Мило, – я здійнявся на ноги, – але я не маю наміру зв'язуватися з вашим клієнтом. Я ще із своєю справою до кінця не розібрався.
– Ні, розібралися, – швидко заперечив він.
– В сенсі?
– Як на генія, він трошки тупий, – знов невідомо кому пробурмотів Посередник, – але нічого, впорається... – І знов мені: – як ви думаєте, хлопче, що з вами відбулося?
– Я впав, – я почав втрачати терпець, – а тепер мені час йти, поки ті лобуряки не спустилися сюди і не закінчили свою справу.
– Ви померли, – м'яко сказав він.
– Що-о?!
– Ви померли, пане Холмс, – терпляче повторив Посередник. – Вас застрелили, а потім ви зламали шию при падінні. Чи навпаки, це неважливо. Роззирніться. Хіба це те місце, де ви були?
– Я слухняно глянув на всі боки. Як на мене, те саме місце, засипане торішнім листям, хіба що за десяток метрів я не бачу анічогісінько, окрім клубів сірого туману, але це, напевне, внаслідок падіння.
– Спробуйте зробити подих, – продовжував керувати Посередник.
Я спробував, і раптом зрозумів, що не можу. Я забув, як дихати. Накотила паніка.
– Тихше! – цей слизький тип ніби знав, що я відчуваю.
– Що зі мною? – прохрипів я. – Де ми?
– Кажу ж, ви померли! На друге питання відповісти буде більш складно. Ми десь і колись. Десь між життям і смертю, між минулим і майбутнім, пробачте мені зависокий штиль.
Я зробив кілька непевних кроків у бік туману.
– Стійте! – швидко сказав Посередник. – Якщо ви зайдете туди, ви остаточно помрете, і ми не зможемо укласти з вами угоду.
– Угоду? – я вщент заплутався, але зупинився.
– Ви хочете повернутися до життя?
– Я ще не впевнений, що помер.
– Будете перевіряти?
Я глянув у бік туману. Посередник мовчки чекав.
– Ні. Мабуть, ні.
– От і добре! – він радісно потер пухлі рученята. – Тож угода наступна: я вас винаймаю, ви вирішуєте справу мого клієнта, і в нагороду – повертаєтесь до життя.
– І що ж то за справа, Посереднику?
Він аж долонями сплеснув:
– Ну звичайно ж це вбивство, пане Холмс!
Я знов подивився на туман, зробив спробу (невдалу) вдихнути, і вирішив, що нічого не втрачаю.
– Згода. Але не називайте мене «пане Холмс», будь ласка!
Київ 2017-й рік
– Куди поділися всі тарілки? – Сашко роздратовано гримів посудом на кухні.
Я проігнорував питання, маючи більш цікаве заняття: слідкувати у вікно за чорною «маздою», яку вже не перший раз бачив у нашому дворі.