Страница 21 из 62
Та зненацька в зеленi дерев на острiвцi майнуло щось свiтле. Раз, удруге, втретє... Так, це шестеро голих хлопчакiв обережно виходили з води й зникали в очеретi. Отже, саме цей маленький острiвець був їхнiм таємним табором? Вони перебиралися туди на в'язках очерету. Чудове мiсце знайшли. Нiкому, хто пропливав поряд, мабуть, i на думку не спадало, що в зеленiй гущавинi дерев i кущiв ховається ватага молодих розбишак.
Швидкою ходою повертався я на Чаплинець, а потiм брiв через нього туди, де залишив свiй самохiд. З ранку я не мав нi рiски в ротi, але не вiдчував нi голоду, нi спраги. Менi не давала спокою думка про карту. Що то була за незвичайна карта, коли Вацек Краватик i Бородань хотiли заплатити за неї стiльки грошей? Що мали означати Краватиковi слова: "Ця карта вiдшкодує нам усе сторицею"?
"Я повинен глянути на ту карту, перш нiж вона опиниться в руках Вацека Краватика", - подумав я.
Водночас мене починали гризти докори сумлiння. Хiба я для того прибув на Озерище, щоб воювати з Чорним Франеком чи роздивлятися рибальську карту? Чи варто встрявати в усе те, коли менi треба розшукати Чоловiка з рубцем i затоплений скарб?
Я перейшов пустку Чаплинця i вийшов на другий бiк острова. На мiлинi я вже не бачив яхти Вацека Краватика. Вона вiдпливла, поки я стежив за Чорним Франеком.
Я залiз у самохiд i скоро наблизився до того мiсця, де стояв мiй намет, а поряд мешкали лицарi спiнiнгу з дружинами.
Перед моїм наметом, на моїй газовiй плитцi, на моїй сковородi смажила велику щуку Марта з бiлявою косою. I в сусiдiв теж смажили рибу - трьох дрiбненьких красноперiв та одну плiточку.
Пан Анатоль глипав на величезну щуку на моїй сковородi; вiдчувалося, що йому хочеться заговорити, але вiн мовчав. Та велика щука вбила в ньому бажання повчати, а запитувати, мабуть, було не в його натурi.
Коли я пiдплив до берега, Марта, побачивши мiй автомобiль на водi, не здивувалася. Тiльки сказала:
- Як це я вiдразу не здогадалася, що ваша машина - амфiбiя? Тепер я знаю, як ви опинилися на тому боцi, хоч не перепливали поромом. I ще знаю, що ви такий самий таємничий птах, як i Капiтан Немо.
За хвилину додала, показуючи на сковороду:
- Тiльки оцю щуку спiймала. Сподiваюсь, ви не гнiваєтесь, що я без дозволу взяла з вашого намету плитку й олiю? Але ж з однiєю щукою не варто повертатися додому. Я голодна, а ви теж, напевно, нiчого не їли.
В ту мить я вiдчув страшенний голод. Вона казала правду: був полудень, а я з ранку нiчого не їв. Щука так пахла, що в мене аж у животi закрутило.
- Ви що, дотримуєтеся прислiв'я: "Шлях до серця чоловiка - через його шлунок"? - спитав я, пiдсiдаючи до сковороди зi щукою.
Вона вдавано серйозно кивнула головою.
- Справдi, в мене варто закохатися. Ви щодня мали б на обiд чудову рибку.
- А я гадав, що це ви закохалися в мене, - сказав я здивовано. - Тут вам усi ознаки: ви не можете жити без мене. Коли я стомлений повертаюсь до свого вiгваму, то застаю чарiвну особу, яка смажить менi чудову рибку. Господи, може, це я в раю?
Пана Анатоля i його Мишку все ж таки перемогли пахощi, що розходилися вiд моєї сковороди. Вони пiдiйшли до нас. Мишка сказала до свого чоловiка з ледь помiтним докором у голосi:
- Ось яку рибу ти повинен ловити, Анатолю.
- I ловитиму, - гордо запевнив пан Анатоль. - Тiльки хотiв би знати, де ви зловили цю щуку?
Дiвчина показала пальцем мiсце метрiв за сто вiд нас.
- Он там, неподалiк вiд старого дуба.
Пан Анатоль знизав плечима.
- Згiдно всiх вiдомих менi правил рибальства, там не може жити щука. Замало очерету. Вона любить ходити попiд очеретом.
Марта тяжко зiтхнула.
- Я не знаю. Може, це якась приблудна щука?
- Так, - погодився вiн, - Тут маємо справу з нетиповим явищем.
Мене дратували балачки пана Анатоля. Крiм того, я не мiг йому пробачити, що вiн не допомiг урятуватися Капiтановi Немо.
- А може, ваша теорiя хибна? Пiвдня ви ловили коло Чаплинця, але, як бачу, спiймали тiльки чотири маленьких рибки.
Вiн махнув рукою.
- З нами сталася страшна пригода i тому нам не пощастило й з рибою. Якiсь злодiї вкрали наш човен i сховали в очеретi. А потiм вимагали за нього п'ятдесят злотих. I все було б добре, якби в цю справу не втрутився ще один чоловiк, якийсь, мабуть, божевiльний. Чув, як тi злодiйчуки гукали на нього: "Капiтан Немо". Замалим не дiйшло до бiйки, тi вже вихопили ножi.
- А ви, звiсно, втекли, - мовив я.
- Вiдплив, - з притиском вiдповiв пан Анатоль. - Я в бiйки не встряю. Немо має якiсь рахунки з тими бешкетниками, але навiщо втягати в ту справу нас? Щоправда, вiн показав, де наш човен, але ми й так, без нього, за п'ятдесят злотих дiстали б назад човна. Я нiколи не втiкаю, щоб ви знали. I вiн з великою гiднiстю повернувся до свого намету.
Здавалося, пан Анатоль трохи образився на мене.
Я сидiв сердитий, роздратований його балаканиною.
- Чому ви не їсте? - спитала Марта.
I тiльки тепер я побачив, що тримаю на колiнах тарiлку з трьома шматками смаженої щуки.
- Вiдрiзати вам хлiба?
Це її пiклування тiльки долило масла в огонь. Я ще дужче розсердився.
- А може, ви вже вiдразу покладете менi й шматок щуки до рота? передражнив я її ввiчливий тон. - Чи ви думаєте, що я не здогадуюсь про причину цього пiклування? Ви хочете довiдатися, де розташований табiр Чорного Франека. Вчора ви навмисне розповiли менi про той перстень, знаючи, що це пiдохотить мене шукати табiр. Та я розчарую вас: я не знаю, де табiр. Не знаю та й годi. А якби й знав, то однаково не сказав би вам про це, бо не хочу, щоб через якийсь дурний перстень ви заводили сварки з головорiзами. А взагалi, запевняю вас, ватага Чорного Франека мене анiтрохи не обходить, я маю iншi справи.
Напевно, зозла я бовкнув зайве. Бо вона вiдразу пiдхопила мої слова.
- Iншi справи? Якi?
- Он як! - обурився я. - Ви хочете стати моїм сповiдником?
- Не розумiю, чому ви так гнiваєтесь? Не знайшли табору, то й не знайшли. Менi вже байдуже за той перстень. I хлопець, що подарував його, став менi байдужий, вiдколи з'явився Капiтан Немо. Я вiддала б сто таких перснiв, щоб познайомитися з тим капiтаном! Ви бачили його сьогоднi?
- Бачив, - буркнув я. - Вiн був на Чаплинцi й, здається, вистежував Чорного Франека, щоб знайти таємний табiр ватаги. Тiльки, як завжди, в ньому перемогло благородство. Вiн побачив, у якiй скрутi опинився пан Анатоль i недоречно втрутився. Ви самi чули, що казав пан Анатоль.