Страница 4 из 7
Камiнь, влучно кинутий учора шибайголовою, зачепив нейронний ланцюжок робота. Давня травма знову далася взнаки.
Протягом усiєї ночi слабкi вихровi струми стихiйно спалахували то в тому, то в тому блоковi. Старому iонному мозковi доводилось працювати з певним навантаженням, щоб забезпечити життєдiяльнiсть системи.
Нiч видавалась безмежною. Овсiй змагався з важким небуттям. Вусики аналiзаторiв здригали, коли до них крiзь вiдчиненi дверi пакгаузу долинало тихе зiтхання моря. В ньому Овсiй ловив i свiжий запах йоду, i тонкий аромат водоростiв, викинутих на берег прибоєм, i ще щось таке знайоме i таке земне... Та що саме, вiн, хоч як силкувався, пригадати не мiг: бiльшiсть мiкровiдсiкiв його пам'ятi майже не працювала.
Овсiй уже давно не використовував хронометра, вмонтованого побiля атомного серця. Про те, що настав новий день, вiн дiзнався з посвiтлiлого прямокутника неба, чiтко окресленого дверима пакгаузу...
Знов усе закрутилось у однотонному звичному ритмi. I знов юнi пустуни кепкували з Овсiя.
Вiн терпляче зносив дитячi жарти, часом досить злi, i тiльки блимання фотоелементiв свiдчило про те, що роботовi по-справжньому боляче.
Всьому цьому можна було легко покласти край - варто лише сказати бодай слово начальниковi порту (до речi, Миколчиному батьковi). Та Овсiй чомусь утримувався. Можливо, вiн пригадував тi далекi часи, коли сам пустував на гравiєвих дорiжках та на хитромудрих гiмнастичних снарядах Зеленого мiстечка, опановуючи закони руху й рiвноваги... Хтозна. У всякому разi Овсiй охоче спiлкувався з юними землянами, хоч вiд них часто було йому непереливки...
Якось у порт прийшов новий автоматичний кран, його довга стрiла випиналась далеко в море. її вiнчав гак. Кiбернетичного механiзму, що керував краном, iще не привезли, i металеве громаддя стояло без дiла.
Був тихий весняний вечiр. З iнтернату вийшло кiлька хлопчикiв. Вони зупинились бiля крана, про щось завзято сперечаючись.
Раптом один iз них позирнув на стрiлу, тицьнув на неї пальцем.
- Можу побитись об заклад, що доберусь на руках до середини, - сказав вiн, кладучи на землю ранець i засукуючи рукава сорочки.
- Пхе - до середини! - виступив наперед Миколка. - Я дiстануся до кiнця.
Хлопцi здiйняли його на глузи.
- Зiрвешся i втопишся.
- Не зiрвусь! - рiшуче запевнив Миколка.
Вiн старанно поплював на руки. Пiдiйшов до основи крана. Змiряв поглядом височiнь i, наважившись, полiз догори.
За кiлька хвилин видершись наверх, Миколка позирнув на товаришiв. На якусь мить у ньому прокинулось бажання спуститися вниз. Та вiдступати було пiзно. Трохи перепочивши, хлопець учепився обома руками за стрiлу, що на запаморочливiй висотi горизонтально зависла над водою, i став повiльно просуватися вперед.
Далеко внизу зрадливо ряхтiло море. Та Миколка намагався не дивитися туди. Швидше б дiстатись гака. Вiн сiв би на нього i перепочив. Та до гака було ще так далеко!.. Зцiпивши зуби i заплющивши очi, Миколка повiльно перебирав руками, погойдуючись над водою. Долонi обпiкало. Ще метр... Ще пiвметра... Пальцi розтулилися самохiть...
Розгубленi хлопцi в один голос зойкнули. Як на те, в цьому закутку гаванi було безлюдно. Миколка здiйняв водограй бризок, каменем пiшов на дно.
I раптом... Здалося, що з пiрса булькнула у воду величезна шафа-сейф. Сильно дубасячи по водi чотирма кiнцiвками, до Миколки поспiшав Овсiй. Дiставшись того мiсця, де розходились кола, робот пiрнув. Хлоп'ята затамували вiддих. Довго, дуже довго на поверхнi нiхто не з'являвся. Нарештi Овсiй випiрнув. Миколки не було.
- Знаєш, яка тут глибочiнь? - чомусь пошепки сказав один iз хлопчакiв, нi до кого не звертаючись. - Океанськi кораблi можуть швартуватися...
Перепочивши кiлька секунд, Овсiй пiрнув знову, цього разу вдало. Вiн з'явився над водою з Миколкою. Голова хлопчика без найменших ознак життя метлялася з боку в бiк, очi були заплющенi.
Вже майже допливши до берега, Овсiй несподiвано зупинився. Великi круглi очi йому поблякли, а кiнцiвки безладно засмикались. Останнiм зусиллям робот шпурнув хлопчину на купу пiску побiля самiсiнького берега, а сам повiльно зануривсь у воду...
Миколка опритомнiв у батька на руках. Довкола них з'юрмилось багато людей. Пiсля штучного дихання нило все тiло.
Протиснувшись крiзь натовп, до Миколчиного батька пiдiйшов iнженер гаванi. Вигляд у нього був розгублений.
- Товаришу начальник порту, - сказав iнженер, - ми виловили його, як ви наказали.
- Ну?
- Нiчого не можна зробити. - Iнженер скрушно похитав головою. Пошкоджена центральна аорта. Перенапруження. Вiн i так пережив усi строки. Адже вийшов вiн iз ворiт Зеленого мiстечка бодай чи не пiвтораста рокiв тому...
- Овсiй, - прошепотiв Миколка i заплакав.
ОРАНЖЕВЕ СЕРЦЕ
Розповiдає штурман Паччардi
Опiсля менi завжди здавалося, що нашi вiдвiдини Оранжевої планети сон, феєричний i химерний. Я, штурман нестацiонарних трас, давно б уже мав звикнути до невичерпної екзотики космосу. Але те, що було на Оранжевiй планетi...
А втiм, спробую розповiсти про все по черзi.
Ми наближалися до сузiр'я Близнят. Iонна тяга "Грегора" не вмикалася вже протягом чотирьох мiсяцiв. Капiтан вiв корабель, використовуючи могутнi силовi поля, котрi ми перетинали.
Магнiтний захист "Грегора" працював з повним навантаженням.
Рiч у тiм, що на траверсi Бети виявилось надзвичайно багато метеорiв. За всi свої дев'ятнадцять рокiв безперервних польотiв я не бачив, щоб стiльки камiнцiв одночасно борознило чорне небо. Що далi ми мчали, то густiшав потiк метеорiв. У вiльний час я мiг годинами спостерiгати чарiвну картину Всесвiту. За вiкно в цей свiт правив великий овальний екран у кают-компанiї. Особливо менi подобалось вмикати довколишнє спостереження. Мiж зiрок, здавалося, зовсiм нерухомо зависав наш красень "Грегор". Iз його дюз не виривався, як звичайно, слiпучий багатокiлометровий шлейф полум'я: двигуни - як я вже вiдзначив - було вимкнено. Пiд дiєю якогось загадкового випромiнювання обшивка "Грегора" ледь фосфоресцiювала. Особливо виразно свiтилися на тлi чорного неба спiральнi лiнiї упродовж корабля i "шлюпка" маленька ракета, що мiстилась у носовiй частинi "Грегора". Чимось "шлюпка" була схожа на першi ракети, запущенi людиною в космос. Використовували ми її досить рiдко, проте траплялися ситуацiї, коли вона була незамiнна. На "Метелику" (так називав "шлюпку" екiпаж) ми могли вимандровувати в розвiдку й висiдати на новi планети, тодi як "Грегор" на певний час перетворювався немовби на штучний супутник цiєї планети. Причалювати з "Грегором" до невiдомих островiв космiчного океану ми не наважувались: полум'я його дюз могло б перетворити на попiл усе живе.