Пастка для різника

– Я не підпишуся під висновком медичного експерта. Без нього Мерлінський не наважиться закрити справу.

Він із надією глипнув на Большакова, але все зрозумів з його кислого вигляду.

– Яшо, ми ж із тобою – експериментальні. Нами запросто можна знехтувати, як це робили роки й роки до цього. Мерлінський – фахівець у своїй справі.

– Фахівець… – із ненавистю просичав Яків. – Якби моя воля, я б таких фахівців…

Звідкілясь із першого поверху долинув брязкіт, а тоді дзвінкий регіт Йоськи. Життя вирувало поряд, простягни руку – і торкнешся. Зовсім близько сміялися, любили, співали, насолоджувалися весною, теплом і життям… І це так не в’язалося з вихором, що збурив усе нутро Якова. Невже покидьки, вбивці, уся людська погань існує для врівноваження кількості добра у світі? Невже не може бути так, аби вся ця гидь просто зникла?

– Архипе, – нарешті подав він голос, – я мушу сам до всього докопатися.

2

– Пропустіть, кому сказано! – гарикнув поліціянт, і натовп умить розступився, загомонівши голосніше. Хтось тицяв у Якова пальцями, та йому зараз було байдуже.

Він застиг, не знаючи, куди кинутися спочатку – до захололого вже трупа чи до скривавленого Миколашки. Груди хлопця рівномірно здіймались і опускалися, проте очі залишалися заплющені, тож здалеку Миколашку можна було легко сприйняти за ще одну жертву, якби не кайданки (Хто ж заковуватиме неживого?). Раптом щось клацнуло в голові Якова, і він шарпнувся до підлітка.

– Куди? – зненацька виріс на його шляху один із вартових, і Яків із розгону ледь не заїхав носом у міцне плече. – Куди преш?

Потрібна відповідь знайшлась одразу:

– Яків Ровнєр! Експерт від медицини при поліційній управі!

– Хто? – примружився поліціянт. – Який ще «сперт»?

– Тобі ж пояснили, – біля Якова вигулькнув його вранішній знайомець, – від медицини! Вчора лише пан поліцмейстер наказ підписали. Панові Ровнєру всіляко сприяти, перепон не чинити, накази, котрі стосуватимуться справ, виконувати!

Яків не став дослуховувати перелік власних преференцій, а, вужем прослизнувши повз поліціянта, схилився над Миколашкою.

– Живий він, пане дохторе, – почулося з-за спини. – Як кайданки одягали, то моргав і бурмотав щось.

Не озиваючись, Яків підняв Миколашці повіки – і бліде обличчя із закоченими білками набуло зловісного вигляду. Кілька ляпасів по щоках нічого не змінили, і навіть коли Яків болюче притис хлопцеві пальці до недогризка олівця, тіло не подало жодних ознак життя.

– Та шо йому, убивцеві клятому, станецця?! – цьвохнуло десь у юрбі. Натовп схвально загув, захвилювався, кілька разів хлюпнувши об хвилерізи поліціянтів.

– Нічого поки не торкатись, – Яків нарешті погамував дрож у голосі й роззирнувся навколо. – Хто за головного?

– Я, пане докторе! – до Якова приступив опецькуватий поліціянт.

– Я проситиму вас нічого тут не чіпати до прибуття фотомайстра.

– Фотомайстра? – опецькуватий витріщився на Якова, наче той замість оглядати тіло раптом пішов навприсядки. – Це ж іще навіщо?

– Це також розпорядження пана поліцмейстера.

Опецькуватий лише зачудовано гмикнув, провів п’ятірнею по вусах і махнув рукою, що, певно, мало означати згоду. Принаймні жодних заперечень від нього не пролунало.

Намагаючись не наступити ненароком на якийсь важливий слід, Яків наблизився до трупа. Обережно відгорнув волосся з обличчя й ужахнувся блідій, аж синюватій, шкірі на тонкій вилиці.

– Горло, падлюка, перетяв, – хекнув опецькуватий.

Яків обстежив край моторошної рани, а потому застиглу лівицю. Праву руку, підвернуту під тіло, обдивитися не зміг: не хотів зрушувати труп із місця до його фотофіксації. Фото могли допомогти виявити деталі, які полегшать слідство.

У серце встромилася шпичка. А що тут полегшувати, коли вбивця – оно він? Яків знову зиркнув на Миколашку. В голові не вкладалося, що підліток, який нещодавно солов’єм заливався про близьке весілля… Стривай! Яків смикнувся, ніби хапнув рукою приску, тоді підскочив до Миколашки й витягнув із його застиглих пальців фотокартку.

Так, це була саме та світлина із візитівкою «Фотографії Юргілевича», на котрій Яків уже мав нагоду бачити Миколашчину пасію.

– Ні, ні, тільки не це… – Не зважаючи на будь-які сліди, він метнувся до тіла, упав навколішки, безнадійно забруднивши коліна, й обіруч підняв голову нещасної, боячись угледіти знайоме обличчя. Потрібно було докласти зусиль, аби зрозуміти, що красуня з фотокартки й ось ця зламана лялька – одна й та сама дівчина, проте дива не сталося: поряд із непритомним Миколашкою лежало тіло його коханої.

– А хай йому… – не стримався Яків. Опецькуватий поліціянт виріс поруч.

– Що трапилося, пане лікарю?

– Це його… наречена, – він мотнув головою на хлопця.

– Побий мене Матір Божа, – крізь зуби процідив опецькуватий. – Ви впевнені?

– Так, – Яків незграбно обтрусився. – Я знаю і жертву і, – він завагався, – вбивцю. Тобто із жертвою не знайомий особисто, але на фотокартці бачив саме з його рук.

Яків пошукав поглядом світлину. Закривавлений прямокутник подав один із поліціянтів.

– Яшо-о! – здалека долинув знайомий голос. – Яшо-о! Ти тут?

– Йоська! – Яків схопив за рукав опецькуватого. – Накажіть пропустити!

Опецькуватий кивнув двом поліціянтам, і людське море знову розступилося, утворюючи вузький прохід, якраз такий, аби в нього міг протиснутися Большаков із фотографічним апаратом на плечі та ящіркою шмигнути Йоська. Спроба останнього не вдалася: за мить малі ноги прудко замиготіли у повітрі, позаяк їхній власник повис у руці знайомого ще зрання поліціянта.

– Куди намилився, наче голий до бані?

– Й-йа-а-ш!.. – пручався Йоська. – Ну, скажи йому.

– Усе правильно, – Яків зумисне затулив від малого місце вбивства. – Ти все зробив правильно, але це видовище не для дитячих очей.

– Гаразд, – буркнув малий.

– Я обіцяю, що вдома відповім на всі твої запитання, а поки, благаю, біжи геть, домовилися?

Йоська мовчки кивнув і, для годиться, шморгнув носом, проте іскорки в очах виказували, що Яків дібрав потрібний ключ.

– Із чого починати? – подав голос Большаков. Зовсім блідий, він намагався не зупинятися поглядом на тілі.

– Із загального плану. А тоді мене цікавитимуть деталі, що пов’язані безпосередньо із жертвою.

Большаков голосно ковтнув слину:

– Ох, устряв же я…

– Вважай, я цього не чув, – шепнув йому Яків, підступаючи впритул. – Ти сам напросився, тож тепер не задкуй.

Большаков, немов перед стрибком у воду, набрав повні груди повітря, а тоді, зціпивши зуби, заходився поратись біля апарата. Яків повернувся до тіла й ненароком повів очима на стіну будинку, до якої жертва майже торкалася головою.

– Архипе! Підійти з апаратом сюди!

Большаков незлобливо вилаявся й акуратно підняв важкеньку машинерію.

– Мені потрібно фото ось цього.

– Стіни? – здивувався Большаков.

– Не зовсім, – Яків не відривав уважного погляду від стіни. Нефарбована темна цегла, на перший погляд, була звичайнісінькою, та придивившись, Архип зі свистом утягнув повітря крізь зуби.

– Кров… Саме тут він перерізав жертві горло? – здавалося, що бліднути далі вже нікуди, проте Архипові це вдалося.

– Найвірогідніше, – Яків видобув із саквояжа бинт і витер кілька патьоків, потім відшукав очима опецькуватого. – Приблизний час убивства знаєте?

Той зам’явся, для чогось дістав із кишені затертого записника, ніби там сподівався натрапити на підказку.

– Пане лікарю, ми й не з’ясовували той час. Убивця ж поруч сидів. Усього й слідства – підходь та й в’яжи зарізяку.

– Яшо, може бути погано видно, – Архип добирав найкращий ракурс, налаштовував спалах, чаклував із магнієм.

– Я покладаюсь на твою майстерність. Як не виправдаємо довіри, гріш нам ціна.

Большаков не озвався, магній нарешті чмихнув, у небо шугнула хмара білого диму, а натовп загув розсердженими джмелями.