Страница 11 из 16
Там, у великому Місті, він жодного разу не міг вдихнути на повні груди, постійно заходячись кашлем, ніби саме повітря було просякнуте отрутою, що чорними вервечками висотувалася із безлічі димарів. Але тоді, коли він ще був таким малим, що не знав про існування димарів, а поруч були батьки й життя лише починалося, звикнути можна було до всього. Якби одного разу замість двох пар рук не зосталась одна. Той, чиї руки були грубішими й від кого не пахло молоком, одного разу щез і більше не з’являвся. Після цього почалися кошмари.
Він струснув головою. Спогади назавжди лишаться з ним. Пошматовані, уривчасті, з вихопленими миттєвостями, що застрягли в мозку.
Кошмари завжди починались однаково, там – за брудною шматою запиначки, що відгороджувала його закапелок від решти кімнатки, де вони жили вдвох із мамою. Мама…
– Пане, не бажаєте чудово зустріти день? – від жіночого голосу, який висмикнув його з пелени спогадів, він аж підскочив. Навпроти стояла дівчина й запитально вглядалася в його обличчя.
Розділ 2
1
– Ну, зрозумій ти, усе дуже просто, – від збудження Большаков підхопився зі стільця. – Ми якраз про це балакали! Клепка у твого хлопця випала: він нафантазував собі подружку. Коли ж чергову фантазію вбив собі в голову чи з клієнтом свою пасію вгледів, то й порішив її!
Яків мовчки тупився у вікно. Він не слухав Архипових слів, бо за дві доби, що минули від дня убивства, чув їх у різних інтерпретаціях безліч разів. Ні, не міг Миколашка ось так холоднокровно… Чи міг? Якщо подумати, то що йому відомо про Миколашку? Коли Яків уперше з’явився в лікарні, хлопчина був там на побігеньках уже років зо два й ніхто лікарню без його вайлуватої постаті й уявити не міг.
– …ти мене чуєш? – Большаков поторсав Якова за плече.
– Га? Так, мабуть.
– То ти погоджуєшся?
– Із чим?
– Та все із тим самим! – Большаков припинив снувати кімнатою сюди-туди й підставив стілець упритул до похмурого приятеля. – Погодься, що ця справа проста як… як двері!
– Ні. Не погоджусь, Архипе.
– Ох ти ж… – Большаков змахнув руками й ляснув долонями по колінах. – Знову за рибу гроші! Ну, зрозумій же…
– Не хочу! – підвищив голос Яків, грюкнув стільцем і собі забігав кімнатою. – Не хочу я розуміти, бо якраз нічого не розумію! Поясни мені, якщо тобі так усе зрозуміло, для чого Миколашці вбивати свою дівчину?
– То ж я тобі всі версії вже по стонадцять разів викладав!
– Ось! Саме «версії»! У множині! Їх багато! А мені потрібна одна. Тому, що тільки одна версія може бути правильною, а не всі відразу! І коли я чітко знатиму цю одну версію, я повірю, що Миколашка – вбивця.
Яків підступив до вікна та прочинив шибку, впускаючи до кімнатки приємний подих вечірнього вітерцю, а тоді підставив розпашіле обличчя свіжості й довго стояв, повністю віддавшись запахам і звукам вечірнього міста. Большаков насторожено мовчав, усвідомлюючи, що Яків ще не закінчив.
– А тепер і ти, Архипе, зрозумій, – Яків ще якусь мить роздивлявся вершечки дерев, – що поліція вчепилася за найпростішу версію. Ту, що сама впала в очі. Поряд із тілом сидить хлопчина із закривавленими руками? Отже, він і є вбивця! О, виявляється, хлопчина ще й не сповна розуму? То це тільки на руку! А скажи мені, друже Большаков, де знаряддя вбивства?
– Ну-у, за офіційною версією…
– Ось! Знову «версії»! Самі версії, й жодних фактів! А знаєш, що буває у медицині, коли лікар замість фактів оперує безліччю версій і ніяк не зупиниться на одній? Пацієнт помирає!
– Теж мені порівняння.
– Як на мене, дуже навіть вдале, бо й тут, і там, – Яків тицьнув пальцем кудись за вікно, – ідеться про життя.
На якусь мить у кімнатці зависла напружена тиша. Архип не наважувався її порушити.
– Знаряддя вбивства не знайдено, мотивів убивства не виявлено, – Яків немов загинав невидимі пальці, – причини такого поводження з тілом не з’ясовано! І це ще далеко не все… Та для поліції чомусь усе зрозуміло на місці.
– Ти так говориш, – Большаков нарешті наважився подати голос, – лише тому, що Миколашка працював у вас… у тебе в лікарні. А уяви себе на місці простого дядька, котрий стовбичив у тій юрбі. Кого б ти побачив поруч із трупом? Убивцю чи невинного хлопчика?
– Тоді й ти, певно, так учепився за версію поліції, бо сам з управи? – Яків сумно зиркнув на Большакова. – Так, якби я був дядьком із юрби, я би без жодних вагань записав Миколашку в убивці, але ані ми з тобою, Архипе, ані, тим паче, поліція не є дядьками з натовпу! І вважати так, як дядьки, не маємо права! І коли замість усіх «версій» у нас залишиться одна, коли ця одна матиме як підтвердження незаперечні докази та перейде у статус факту, ось тоді я й повірю, що Миколашка вбив… А поки, даруй мені, Архипе, але він для мене лише наляканий підліток.
– Скажеш таке – наляканий… – не надто впевнено пирхнув Большаков.
– Про це вже дозволь міркувати мені, – Яків заграв жовнами. – Як мені відомо, до медицини ти не причетний.
Між друзями назрівав конфлікт, і лише вроджена флегматичність та доброта Большакова стали на заваді його розгоранню. Архип примирливо махнув рукою й зітхнув.
– Та заспокойся, Яшо…
– Зрозумій мене, – голос Якова зазвучав миролюбніше. – Зараз містом піде поголос, нібито щойно Ровнєр обійняв посаду головлікаря, як його підопічний скоює вбивство! Та ще й яке! Не просто у п’яній бійці десь у генделику! А вивертає нутрощі дівчині!
– Так, – Большаков скрушно пошкріб руду потилицю. – Погана слава.
– Та до сраки ту славу! Я ж не за власну шкуру тремчу. А ось на лікарні, уяви собі, яка пляма! Хто до нас після такого звернеться? Нічогенька собі лікарня! З такої хтозна чи й повернешся, коли в ній такі люди працюють.
– Ну, Миколашка ж не був лікарем.
– А кого це хвилюватиме?
– Але ж ти в душу йому не зазирнеш!
– Проте мусив би… – Яків присів за стіл, обхопивши руками голову.
– Яшо, – голос Большакова звучав винувато, наче саме від нього залежало те, чим він збирався поділитися з приятелем, – поліція закриває справу…
– Що?! – Яків підхопився, ніби хтось уперіщив його батогом по плечах. – Що ти сказав?..
– Поліція закриває справу, – тихо повторив Архип.
– Але ж… – Яків у розпачі застиг посеред кімнатки, – як, на Бога, так можна? Адже нічого конкретного по справі немає!
– Мерлінський особисто розпорядився…
Яків підскочив до Большакова та схопив його за петельки, марно силкуючись зрушити з місця.
– Тебе зумисне до мене підіслали?! Говори, шлемазл! Навмисне?! Щоб нарешті переконати мене?!
Большаков рішучою й дужою рукою стис Якову зап’ястя та повільно відвів його скручені у пароксизмі ненависті пальці подалі від свого обличчя.
– Ша! Яшо, не роби дурниць!
– Відповідай! – плювався слиною Яків. – Та гнида поліційна навмисне підіслала тебе до мене, щоб я нарешті погодився!
– Та ніхто нікого не підсилав! – не витримав і собі визвірився Большаков. І саме така, незвична для його поведінки, реакція подіяла на Якова краще за вдаваний спокій.
Він прокашлявся, пирхнув, як пес, що вхопив гарячого, а тоді безвільно опустив руки.
– Як таке може бути?
– А хто йому указ? – Большаков охолов так само швидко, як і спалахнув. – Він вирішив, що нічого незрозумілого у справі немає, убивцю вже ув’язнено, за кілька тижнів – суд.
– Але ж знаряддя вбивства… мотив… Невже у нього не виникло запитань, сумнівів?
– Ех, Яшо, – Большаков скривився, – мало ти ще стикався з поліційною роботою. Та в нас половину справ так закривають. І повір – набагато більш заплутаних. А тут усе так гарно розкладено, що й вигадувати нічого не довелося. Любовний конфлікт і вбивство в нападі ревнощів…
Яків мовчки підсунув стільця впритул до розчиненого вікна, крізь яке до кімнати вливалися сутінки, і сів так важко, немовби воднораз постарів на тридцять років.