Сонце також зірка

Наташа

У житті немає випадковостей. Так кажуть люди. Моя мама часто так говорить. «На все є причина, Ташо». Зазвичай люди кажуть так, коли стається щось паскудне, але не геть погане. Автомобільна аварія без трагічних наслідків. Вивихнута кісточка, а не зламана.

Показово, що мама не сказала цього стосовно нашої депортації. Яка може бути причина для цієї жахливої події? Тато, з чиєї провини все це відбувається, каже: «Не можна завжди знати плани Господні». Я хочу сказати йому, що, можливо, не слід цілком покладатися на Бога і що без надії сподіватися – це не життєва стратегія. Але це означатиме, що я маю заговорити до нього, а я не хочу розмовляти з батьком.

Люди так кажуть, щоб надати світові сенс. Потай, у глибині душі, кожен вірить, що в життя є якийсь сенс, якийсь задум. Справедливість. Звична порядність. Добре відбувається з добрими людьми. Погане стається лише з поганими.

Ніхто не хоче вірити, що життя – це випадковості. Мій батько каже, що не знає, звідки береться мій цинізм, але я не цинік. Я реаліст. Краще бачити життя таким, яким воно є, ніж таким, яким ви хочете, аби воно було. Немає жодних причин. Усе просто відбувається.

Але ось кілька Очевидних Фактів: якби я не запізнилася на зустріч, я не познайомилася б із Лестером Барнсом. А якби він не промовив слово irie, я не зірвалася б. А якби я не зірвалася, то не стискала б зараз у руці ім’я адвоката, відомого своїми виграними справами.

Я виходжу з будівлі повз охорону. Я відчуваю ірраціональне й геть не властиве мені бажання подякувати тій охоронниці Ірен – але вона за кілька футів від мене завзято обмацує чиїсь речі.

Я перевіряю, чи немає повідомлень на телефоні. Хоча зараз у Каліфорнії лише пів на шосту ранку, Бев надіслала мені низку знаків питань. Я розмірковую, чи не розповісти їй про останні події, та потім вирішую, що насправді нічого не сталося.

«Поки що нічого», – відповідаю їй я. Знову в мене виникає егоїстичне бажання, аби вона була тут, зі мною. Хоча насправді це я хочу бути з нею, обирати університети, як нормальна учениця випускного класу.

Я знову дивлюся на записку. Джеремі Фіцджеральд. Містер Барнс не дозволив мені зателефонувати від нього й домовитися про зустріч.

– Це чиста авантюра, – сказав він, перш ніж фактично виставив мене за двері.

Очевидний Факт: ніколи не слід вдаватися до авантюр. Краще вивчити шанси і взятися за потенційний варіант. Утім якщо авантюра – це ваш єдиний шанс… тоді вперед.

Ірен

На обідній перерві Ірен завантажує собі альбом Nirvana. Вона прослуховує його тричі поспіль. У голосі Курта Кобейна вона чує те саме, що й Наташа – ідеальне і прекрасне страждання, натягнуті ноти, настільки сповнені самотності, що хочеться, аби вони обірвалися. Ірен здається, що буде краще, якщо голос обірветься, краще, ніж жити, прагнучи чогось і не отримуючи цього, краще, ніж узагалі жити.

Вона поринає у голос Курта Кобейна, глибше, глибше, глибше, до цілковитої темряви. Знайшовши його в інтернеті, Ірен дізнається, що в історії Кобейна не було щасливого кінця.

Ірен складає план. Сьогодні буде останній день її життя.

Правда в тому, що вона роками розмірковувала про самогубство. У піснях Кобейна вона зрештою знаходить потрібні слова. Вона пише передсмертну записку, адресовану нікому: «Ну що ж. Хай там як – проїхали»5.

Наташа

Я роблю лише два кроки з будівлі й набираю номер.

– Скажіть, будь ласка, чи можна призначити на сьогодні зустріч якомога раніше?

Здається, що жінка на тому боці перебуває на якомусь будівництві. На задньому фоні я чую звуки бурава й гучне бахкання. Мені доводиться двічі повторити своє ім’я.

– А з якого приводу? – питає жінка.

Я вагаюся. Річ у тому, що як нелегальний емігрант ти вчишся чудово зберігати таємниці. Перш ніж почалася ця історія з депортацією, єдиною людиною, якій я розповіла правду, була Бев, навіть попри те, що вона зазвичай не тримає язика за зубами.

– Саме вирвалося, – каже вона, наче геть не контролює слова, що вилітають з її рота.

Утім навіть Бев розуміла, наскільки важливо зберігати цю таємницю.

– Алло, мем! Скажіть, з якого ви приводу, – знову допитується жінка.

Я щільніше притискаю мобільний до вуха й застигаю посеред сходів. Світ навколо мене пришвидшується, наче фільм на перемотці. Люди піднімаються і спускаються сходами, рвучко рухаючись, утричі швидше. Над головою в небі проносяться хмари, а сонце змінює своє положення.

– Я нелегал, – кажу я. Серце калатає, наче я дуже довго бігла на страшенно велику відстань.

– Мені треба знати більше, – відповідає жінка.

І я розповідаю. Я з Ямайки. Мої батьки нелегально приїхали у Штати, коли мені було вісім. Відтоді ми тут живемо. Мого батька заарештували за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння. Нас депортують. Лестер Барнс подумав, що адвокат Фіцджеральд може допомогти.

Жінка записує мене на зустріч на одинадцяту годину.

– Чи можу я ще чимось допомогти? – питає вона.

– Ні, – відповідаю я. – Цього достатньо.

Офіс адвоката розташований трохи вище від мене, недалеко від Таймс-Сквер. Я дивлюся на телефон. 08:35. Легкий вітерець піднімає край моєї спідниці й бавиться моїм волоссям. Погода на диво тепла як на середину листопада. Можливо, не треба було брати із собою шкіряну куртку. Я загадую бажання, щоб зима була не занадто суворою, перш ніж згадую, що мене, ймовірно, взимку тут не буде. Якщо місто вкриває сніг і навколо нікого немає, щоб відчути це, чи буде все одно холодно?

Так. Відповідь на це питання – так.

Я міцніше притискаю до себе куртку. Мені досі важко повірити, що моє майбутнє відрізнятиметься від того, яке я планувала.

До зустрічі дві з половиною години. Моя школа на відстані п’ятнадцяти хвилин ходьби звідси. Мені спадає на думку пройтися до неї й востаннє подивитися на будівлю. Моя школа взірцева, з поглибленим вивченням природничих наук, і я тяжко працювала, аби потрапити до неї. Не можу повірити, що можу більше ніколи її не побачити. Зрештою, я вирішую не йти. Забагато людей, на яких можна наскочити, забагато питань типу «Чому ти сьогодні не в школі?», на які я не хочу відповідати.

Натомість я вирішую вбити час прогулянкою в три милі до офісу адвоката. Дорогою зайду до своєї улюбленої крамниці вінілових платівок. Я вдягаю навушники і вмикаю альбом «Temple of the Dog». Це гранж-гурт 90-х, цілковита стурбованість і гучні гітари. Звучить голос Кріса Корнелла й відносить усі мої тривоги геть.

Семюел Кінгслі

Семюел, батько Наташі, переїхав до Америки на два роки раніше, ніж решта його родини. План був такий: спочатку їде Семюел і стає на ноги, влаштовуючись бродвейським актором. Це буде легше зробити, якщо він не муситиме хвилюватися про дружину та маленьку дитину. Без них він зможе ходити на прослуховування будь-коли й налагоджувати зв’язки з акторською громадою Нью-Йорка. Спочатку на це мав піти рік, але він перетворився на два. Пішов уже й третій, проте мама Наташі не могла й не стала чекати більше.

Тоді їй було лише шість, але Наташа пам’ятає телефонні дзвінки до Америки. Вона завжди могла їх відрізнити, бо мамі доводилося набирати всі ті додаткові цифри. Спершу телефонні розмови були хороші. Її тато звучав як тато. Він звучав щасливо.

Десь за рік батьків голос змінився. У нього з’явився кумедний новий акцент, ритмічніший і гугнявіший, ніж патуа. Батько здавався менш щасливим. Вона пам’ятала, як підслуховувала їхні розмови. Вона не чула, що говорив тато, та й не було потреби.

– Скільки ще, ти думаєш, ми чекатимемо?

5

Слова з пісні «Smells Like Ten Spirit».