Сонце також зірка

Ми з мамою на кухні. Перед співбесідою вона вирішує побалувати мене смачненьким і варить заморожені mandu (пельмені). Для апетиту я їм «Cap’n Crunch» (найкращі пластівці, відомі людству) і пишу у своєму блокноті Moleskine. Я працюю над віршем про розбите серце вже вічність (плюс-мінус). Проблема в тому, що мені ніколи не розбивали серце, тож вірш дається важко.

Писати за кухонним столом – це розкіш. Я б не зміг цього робити, якби тут був мій батько. Уголос він не засуджує моє писання віршів, але точно не схвалює.

Мама перериває мою трапезу й писанину різновидом нашої звичайної розмови. Я невимушено відповідаю, вставляючи своє «ага» із повним ротом пластівців, коли вона змінює сценарій. Замість звичного «Ти вже не маленький хлопчик» вона каже:

– Не будь таким, як твій брат.

Вона каже це корейською. Для виразності. І дякувати Богу, Долі чи Цілковитому Невезінню, саме тоді, коли вона говорить це, до кухні заходить Чарлі. Я припиняю жувати.

Кожен, хто подивився б на нас збоку, подумав би, що все ідеально. Мати готує сніданок двом синам, один з яких сидить за столом і їсть пластівці (без молока). З’являється другий син, який так само збирається снідати.

Однак насправді відбувалося не це. Мама так зніяковіла, що Чарлі відчув, як вона зашарілася. Трохи, але помітно. Вона пропонує йому кілька mandu, хоча знає, що він ненавидить корейські страви, від яких відмовився ще в середніх класах старшої школи.

А Чарлі? Він лише вдає. Вдає, що не розуміє корейської. Вдає, що не чув, як вона пропонує йому пельмені. Вдає, що мене не існує.

Він майже обдурив мене, поки я не глянув на його руки. Вони стиснулися у кулаки й видали правду. Він почув і зрозумів. Вона могла назвати його епічним довбойобом, іграшковим членом з яйцями, і це було б краще, ніж сказати мені не бути таким, як він. Усе моє життя вона говорила протилежне. «Чому ти не можеш бути таким, як твій брат?» Такий поворот фортуни пішов не на користь нам обом.

Чарлі дістає з шафки склянку й наповнює її водою з крана. Він п’є водопровідну воду, аби допекти мамі. Вона відкриває рота, щоб сказати звичайне «Ні. Пий відфільтровану», але мовчить. Чарлі вихиляє склянку трьома швидкими ковтками й повертає її, не прополоскавши, до шафки. Він іде й залишає дверцята шафки відчиненими.

– Умма3, дай йому спокій, – кажу я мамі, коли Чарлі йде. Я розлючений на нього й через нього. Мої батьки не зупиняються у своїй безжальній критиці. Я можу лише уявити, як паскудно йому працювати цілий день у крамниці з батьком. Закладаюся, що тато дорікає йому між усмішками до покупців і відповідями на їхні запитання про накладні пасма, олію чайного дерева та догляд за хімічно пошкодженим волоссям (мої батьки – власники спеціалізованого косметичного магазину, де продаються товари для догляду за волоссям чорношкірих. Він називається «Догляд за чорним волоссям»).

Мама відкриває пароварку, щоб глянути, чи зварилися пельмені. Від пари її окуляри затуманюються. У дитинстві я сміявся з цього, а вона робила так, щоб окуляри запотіли якомога сильніше, і вдавала, що не бачить мене. Тепер вона просто знімає їх і протирає рушником.

– Що відбувається з твоїм братом? Чому він схибив? Він ніколи не давав маху.

Без окулярів вона видається молодшою, симпатичнішою. Чи не збочення вважати свою маму симпатичною? Можливо. Упевнений, що таке ніколи не спадало на думку Чарлі. Усі його дівчата (разом шість) були дуже милими, трохи кругловидими білими панночками з білявим волоссям і блакитними очима.

Ні, брешу. Була одна дівчина, Аманда. Остання, з якою він зустрічався у школі до університету.

Вона мала зелені очі.

Мама повертає окуляри на місце й чекає, наче я збираюся відповісти на її питання. Вона ненавидить не знати, що буде далі. Невідомість – її ворог. Гадаю, це тому, що вона зростала у злиднях у Південній Кореї.

– Він ніколи не хибив. Щось сталося.

Тепер я ще більше розлючений. Можливо, з Чарльзом не сталося нічого. Можливо, його виперли, бо йому просто не подобається навчання. Можливо, він не хоче бути лікарем. Можливо, він не знає, чого хоче. Можливо, він просто змінився.

Але в нашій родині нам не дозволено змінюватися. Ми ступили на цей шлях, аби стати лікарями, і зійти з нього неможливо.

– Вам, хлопцям, тут занадто легко. Америка зробила вас м’якими. – Якби щоразу, коли я чую це, у мене в мозку з’являлася нова звивина, я вже був би бісовим генієм.

– Ми тут народилися, мамо. Ми завжди були м’якими.

Вона глузливо посміхається.

– Що зі співбесідою? Ти готовий? – мама оглядає мене і знаходить ваду. – Підстрижися перед співбесідою. – Кілька місяців вона докоряє мені тим, що я не позбувся свого короткого хвостика. Я видаю звук, що може бути як згодою, так і запереченням. Вона ставить переді мною тарілку з пельменями, і я мовчки їм.

Через цю важливу співбесіду батьки дозволили мені зробити вихідний і не йти до школи. Ще тільки восьма ранку, але я нізащо не залишуся вдома й не слухатиму більше подібних балачок. Перш ніж я втікаю, мама простягає мені гаманець із квитанціями, щоб я заніс його татові до крамниці.

– Аппа 4 забув. Віднеси йому.

Я впевнений, що вона хотіла віддати гаманця Чарлі, перед тим як він пішов до крамниці, але забула через їхній невеличкий інцидент на кухні.

Я беру гаманця, хапаю свій блокнот і волочуся нагору перевдягатися. Моя спальня в кінці довгого коридору. Я проминаю кімнату Чарлі (як завжди, двері зачинені) і батьківську. До одвірка притулені кілька не розпакованих маминих полотен. Сьогодні вона не працює у крамниці, тож закладаюся, вона з нетерпінням чекає того, як проведе цей день за малюванням. Останнім часом вона малює тарганів, мух і жуків. Я дражню її, кажучи, що в неї настала Епоха Огидних Комах, хоча це подобається мені навіть більше, ніж Епоха Абстрактних Орхідей кілька місяців тому.

Я швиденько змінюю маршрут до порожньої спальні, що її мама використовує як студію, аби подивитися, чи не намалювала вона щось новеньке. Авжеж, онде здоровенний жук. Полотно не дуже велике, але жук займає увесь простір. Мамині картини завжди яскраві й гарні, проте щось у тих кольорах, у її складних, майже анатомічних зображеннях комах робить картини більш ніж просто гарними. Цей новий жук зображений у темних перламутрових зелених, синіх і чорних кольорах. Його крильця мерехтять, наче олія, розлита на воді.

Три роки тому тато зробив їй на день народження сюрприз. Він найняв помічника у крамницю на неповний день, щоб мамі не доводилося ходити туди щодня. Також він купив набір олійних фарб і кілька полотен. Я ніколи раніше не бачив, щоб мама плакала через подарунок. Відтоді вона малює.

Повернувшись до своєї кімнати, я думаю в десятитисячний раз (плюс-мінус) про те, як саме склалося б мамине життя, якби вона ніколи не поїхала з Кореї? Якби вона ніколи не зустріла тата? Якби в неї не було Чарлі й мене? Чи була б вона нині художницею?

Я вдягаю свій новий сірий костюм, пошитий на замовлення, і червону краватку. «Занадто яскрава», – сказала мама про неї, коли ми ходили за покупками. Очевидно, тільки картинам дозволено бути барвистими. Я переконав її, зауваживши, що червоний надасть мені впевненості. Тепер, знову дивлячись на своє відображення у дзеркалі, мушу сказати, що костюм таки надає мені впевненості й вишуканості (саме так, вишуканості). Шкода, що я вдягаю його лише для цієї співбесіди, а не для чогось, що справді має для мене значення. Я перевіряю погоду на своєму телефоні й вирішую, що пальта на вдягатиму. Буде максимум дев’ятнадцять градусів тепла – ідеальний осінній день.

Попри моє роздратування через те, як мама поводиться з Чарлі, я цілую її, обіцяю підстригтися і виходжу з будинку. Сьогодні по обіді моє життя заскочить у потяг, що прямує до станції «Лікар Деніел Чже Го Бе», але до того часу день мій. Я збираюся робити все, що підказуватиме мені світ. Я чинитиму так, наче я в клятій пісні Боба Ділана, і летітиму за вітром. Я вдаватиму, що двері мого майбутнього широко відчинені й може статися що завгодно.

3

Корейською «мама».

4

Корейською «тато».