Страница 6 из 59
Є в ній зима – цегляні димарітеплі о білій порі. Ось тобі й ніч, пуста голова, напередодні Різдва. Хочеш – придумай, як до зорірушили тріє царі. 2Там, де нас немає і не буде, сніг упав на вежі і сади. В темряві ясніють без остудивогники у вікнах зі слюди. Сяють ночви, тесані до ладу, і м'яка для купелі вода. І зоря таємну має владу. Ляда. Чоколяда. Коляда. 3Такої ночі перейду місток, ступлю на сніг і подолаю схил. Всього мене – від мозку до кісток –пройме мороз, опівночі стосил. О ніч німа, пустельна і совина!Цей холод, ця тілесна печія... Матерія – первинна. Це – провина. (Як не моя й не Божа, то чия?)Мої знання сумнівні і сумні. Тому й жага нуртує, мов аорта, – і я не сам: глузлива ряха чортапо-змовницьки підморгує мені. Беріть мене, панове чортівня!Ведіть мене, де душу в ріг зігнуть. А там, де народилося Ягня, про мене, безнадійного, зітхнуть... (я бачив силюєтів довгу свиту непевну і розмиту як мара і я гадав що то картина світу або принаймні хоч дотепна гра лягали на папері чемно й штивноуламки поз гримас і слів і сліз а біс мене під'юджував активно і генієм назвавши в душу ліз)
ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА – ПАСТЕРНАК
Гуділи вітри. Йшов холод зі степу. І зимно було немовляті з вертепуНа схилі гори. Його зігрівало дихання вола. Приручені звіріСхилялися в мирі, Над яслами плавала тепла імла. Обтріпавши пил зі своїх кожухівІ проса зернини, Вдивлявся з вершиниСпросоння у темряву гурт пастухів. А там було поле в заметах могил, Цвинтарна горожа, Нагробків сторожаІ небо над цвинтарем, повне світил. А поруч, іще не відомим вогнем, Сумирніш од скіпки, Що світиться з шибки, Горіла зоря на шляху в Бетлегем. Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж, З-над неба і Бога, Як відблиск нічногоПідпалу в стодолах, як сполох пожеж. Вона височіла – скирта вогнянаСоломи і сіна, У світі єдина, Цвіла, сколихнувши простори, вона. Над нею заграва вростала у нічІ щось означала, Ясна й небувала. І три звіздарі поспішали на клич. Позаду везли на верблюдах дари. І два віслючки уповільненим ходомТрюхикали вниз, дріботіли з гори. І видивом дивним нової пориРосло віддалік все, що збудеться згодом. Всі думи століть, і пориви, й вітриНа площах майбутніх, всі зали й музеї, Всі витівки мага, всі пустощі феї, Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори. Весь трепет затеплених свіч, усі вітиВ мигтінні позліток, всі радощі гри... … Все злішав зі степу розлючений вітер... … Всі яблука світу і всі кольори. Ставок заслоняли вільшані верхи, Частину, проте, було видно зусюдиКрізь гілля дерев, де чорніли птахи. Як вийшли на греблю осли і верблюди, Змогли роздивитися їх пастухи. – Ходімо й собі та вклонімося чуду, –Сказали, запнувши свої кожухи. Від човгання снігом робилося жарко. Поляною вздовж, ніби листя слюди, За хату стелилися босі сліди. І саме на них, мов на пломінь огарка, Гарчали вівчарки при світлі звізди. Морозяна ніч виглядала, мов казка, І хтось невидимий над плином ходиЩоразу вривався в пастуші ряди. Собаки брели, озиралися жаскоДовкола підпаска й чекали біди. Тією ж дорогою, в тій же місциніЙшло декілька ангелів. Тихі й чудні, Були між людей безтілесні, мов тіні, Та слід залишали їх білі ступні. Було крізь юрбу протовпитися годі. Світало при вході, де кедри росли. – А хто ви такії? – спитала Марія. – Ми плем'я пастуше й небесні посли, Прийшли вам обом воздавати хвали. – Всім разом не вільно. Чекайте при вході. І в попелі сірім досвітньої мли