Страница 40 из 59
оголена і, як платівкана середині, – не спинити.… Наповнена водою плівка...А в'язень вимагає – пити!..Волосся, пещене на сонці,по той бік сонця золотіє,медами вимащені вії,ходи солодкі... охоронці...Розпечено могильні плити.І в'язень вимагає – ПИТИ!!!
ТРИ ЕЛЕГІЇ
(Ув'язнений Дон Жуан)***Мене зима замурувала.Мене забула королева.Льодами вкрилися дзеркала,органи, вітражі, дерева.Стоять на вежах командори –сумні скульптури і не більше.За мурами – замерзле море,найхолодніше, найбіліше.У ньому тонуть каравели,перебігають перламутри.Усіх коханців королевипритягують тяжкі бермуди,потвори дна, слизькі і сині...Що бачить це холодне око,світило металеве?.. Тіні,що проросли крізь дно глибоке.Воно з пітьми їх піднімає,і обростає ними стеля...Ніде коханої немає –ні в небі, ні на дні. Пустеля.***Оркестра невидимців сунепо радіусу крижаному.У звуки витекли парсуни –безвусі? сиві? – невідомо.Вібрують у партері вина,перекидає карту подих,перегорнулась половинасторінок в літерах і нотах.В меду загусли циферблати,портрети імпресіоністів,як сни, застигли, променисті, –я вмію з ними розмовляти –про себе, подумки, нечутно.Минаю німо галерею,бібліотеку. А за нею –зима, де холодно і людно,але не затишно... Минаєгодини коло демонічне,немов ув'язнення довічне,коли коханої немає.***Кінотеатри і вокзали –в світ спроектовані екрани,які в минуле перегналинайкращі дні, як фільми в Канни.Альтанки, талії і груди,листи, які писав не Вертер.У відповідь – мовчання Будди,нудьги сто метрів, сексу метр.Це фільм для мене і про мене,рефлексія на дві години,мистецтво світла небуденневід сонячного світла гине.Глядацтво випливає візій,тіла в квартири переносить,вмикає світло телевізій – .нам вражень, Господи, не досить!Продовжуються серіали.І хто почує, що волає,хтось десь далеко крізь вокзали:«Ніде коханої немає».ВОЛОССЯ
Воно – повітря у полонілегкого кольору, опаліна плечі тихі вертикалі,поволі чесані і сонні,стихія ніжності, потокизатерплих запахів трави,загуслі погляди і крокиі німб довкола голови.Воно – це лінії рухливі,які лоскочуть перехожихі тягнуть їх, на зграю схожих,услід золоторунній гриві,сплітаються, і в павутиннітоматний сік з них сонце ссеі, як пушинки тополині,тіла по небу рознесе.Воно – це водоспад покори,розбризканий посеред ночі,воно – зі слів, які щепочерусалці мерехтливе море,його торкається хвостами,немов голубить, глибина,його видовжують вустамизелені джентельмени дна.ГОЛЕНИЙ
– Підставте голови свої під лезо бритви!Добродій-перукар – і білі голуби.Трамвайні колії, затерпла кров, спірити.І пінне пиво ллється на лоби!За лезом – чиста синя смуга шкіри,кров гусне в синє сонце черепне,холодні пальці вовка, наче сіреторкання шерсті, що щетину тне.Ти – Будда. Ти – злочинець. Ти – годинник.Ув'язнене волосся чинить бунт.Крізь двері й шпари шкіри колір виникмайбутніх прерій, рухів та іуд.Вперед! У світ! – видовжувати вітер,ростити час, як волос, на вітрах,як ірокез панкуючий, що видер,як скальп, з Ісуса опівнічний страх.Ці звірі із жіночими тіламийдуть ввечері, промінні, до води –в кордебалет, афіші і рекламиі за тобою – в ніч їх заведи!Це буде вбивство! самогубство! помстаза чорне і червоне, та усе жце буде ніч солодкого знайомства,ніч водоспадів, падаючих вежі ніч волосся, вплетеного в килим,у музику! у ритм! у страх! у крик!Ти зачіску її змішав із білим