Страница 31 из 59
Такого, щоб глянеш –і серце холоне!Постава щоб – мужня,сорочка щоб – розова,Подібний щоб був до Алена Делона,Сільвестра СталлонеЧи Вітті Морозова!А інша вже з пузом(вважай: з карапузом,що зліплений мов з шоколаду й морозива) –Від Стенлі Метьюза,Від Говарда Х'юзаІ навіть – можливо! – від Віті Морозова.А ВІН перетрушує, перериваєШлюбні перини, циновки і рядна.Десь народилась йому на Гаваях.Нова клієнтка –п'ятимільярдна!На дірку сімейнупоставить ВІН латку,ВІН – добрий маяк у безшлюбному морі –Це ж ВІН поєднав Миколу й Наталку,А також Челентано і Клавдію Морі.Баба листа написала в редакцію:«Людоньки добрі! Я втратила діда!Я, відчуваю – вчинила цю акціюЛолобригіда, тьху, сука фригідна!!!»Та ні редакція,ані дирекціяНе значить, чи є у діда...– інфекція.І лиш Пан Василь,Якщо докладе зусиль,Наверне вам діда на лоно,Якщо воно ще не схололо!(Даруйте високий стиль)Тож Пан перетрушує,перериваєШлюбні перини,циновки і рядна,І таким чином далі триваєЙого діяльність, така порядна.Щастя приходить і швидко минає,Сила приходитьна зміну безсиллю.Наче рефрен, в телефоні лунає:– Пане Василю!– Пане Василю!!!– Доброго ранку, Пане Василю!– Просили батько, мати просили!– Знову весілля! Знову весілля!..Немає сили... Немає сили...– Доброго ранку, Пане Василю!Знаємо, праця ваша важка...Ми б вас іще про одне попросили –В нас підростає менша дочка... ***
5 000 000 ковтають ранкові бульйони,
Їх ковта в свою чергуголодне ранкове метро.Я – солдат будівельного батальйону.Я – ніхто.Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона.Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто.В мене тільки й рідні – однойменна зі мною колонаІ в запасниках Ермітажу незакінчене полотно.Де б життя не носилоі яких мені б звань не дало воно,Та, коли запитально подивитьсяМені в очіАпостол Петро,Я скажу: «Я – солдат будівельного батальйону.Я – ніхто...»ТРИ ПІСЕНЬКИ АМЕРИКАНСЬКОГО СОЛДАТА
І. РЕКВІЄМ-СКОРОМОВКАУсі сентименти розміряно на сантиметри.Останні моменти ковтає ріка Сакраменто.Стоїть наді мною розкошлана Санта-МуертаЗ косою брудною в кістлявій руці диригента.А десь імпотенти свої реєструють патенти.Голодні студенти кричать, що вони – дисиденти.І вилупки ночі – бліді, жовтороті вампірикиПримружують очі в сліпучому сяйві емпірики...Крізь морок і темінь понуро крокують солдати.Одні з них – мов кремінь, а інші –прозоро слюдаті.Хто скаже: це користь чи вада, коли слюдянієш,Коли з тебе пада бравада, коли людянієш?Спіткнешся об кістку на мертвому лоні ДеметриІ вже сантиметриРозмірюєш на міліметри...II.. ЗАСТІЛЬНИЙ АПОКАЛІПСИСДві кружки кип'ятку – дві пачки чаю...Я день і вік грядущий провіщаюІ перед тим, як в забуття відчалю,Я вперше і востаннє вам прощаю!..Я вам прощаю все, що ви зробили,Усі дерева, які ви зрубали,Розтоптану стеблинку молочаюЯ вам прощаю!Не співчуваю і не захищаю,А лиш прощаю!І як найвищу стадію печалюЯ вам себерозтоптаність прощаю!..Я став порожнім, диким, без'язиким.В моїй душі стримитьКілок осиковийІ замість слова, щирого, наївного,На язиці – сніжинка кодеїнова...III. ДЕМБЕЛЬСЬКЕОй, орали хлопці ниву...Гляну на тебе,Зґвалтую очима,Буркну під носаПівжартома:«Заплати ж мені, дівчино,Що я ходив дарма...»В лісі осінньому серцем спочину.Стовбури й небо – листя нема.Заплати ж мені, ліщино,Що я ходив дарма...Форма солдатська мені не по чину,Хоч і погонів на ній вже чортма.Заплати ж мені, батьківщино,Що я ходив дарма!Що це ти, хлопче,Борги збираєш?Пригорщу листяДасть тобі сад.