Страница 18 из 26
Мистецтво поет порівнює з «оком», але й у «далекої царівни» він перед усім про очі співає —
В мистецтві поет відчуває «милий спокій» – і до жінки він того епітета ставить:
Важко, зрештою, сказати, чи до жінки, чи до мистецтва більше пристає такий вираз
бо маємо:
Але все це – a6 propos, як висловлюється (he5lasl C’est de la Motte…) дехто з харківських літераторів. Нам тільки цікаво, в які «пущі» самого поета заводить таке розуміння мистецтва:
Все це значить тільки одно: нема чого поетові казати. Мистецтво одна з форм вияву суб’єкта, обертається у нього в свою власну протилежність. І це буває тільки тоді, коли нічого виявляти. Тоді людина стає в горду позу – я, мовляв, з вами і говорити не хочу! Ми вже не здивуємось, дізнавшись, що й самого поета таке «надземне» становище не задовольняє:
І ми теж натомились. Але розгляньмо коротенько, до яких ще земель причалює мрійний човен поета в шуканнях «білого острова» серед ворожих стихій.
Шкода й мови, як втішно мрійникові, що дійсність його до кошмарів доводить —
як, кажемо, радісно йому марити про людей, що ту дійсність перемогли знали – достеменно як хлопцеві, читаючи казок, палко багнеться бути могутнім розбійником:
Сюди ж належить і приваблива часова й просторінна далечінь («синя далечінь»), теж створиво наївної віри, що краще було, коли ми ще не жили, а тепер краще там, де нас немає. Зовсім окрему далечінь для поета становить Греція та й то його вабить у ній здебільшого передісторична доба – «безжурне» дитинство людськости, той неповоротний час, коли смертні ставали богами, коли в молодій уяві природа була населена безліччю духів; час, коли діяли «любі» поетовій уяві герої, коли князями були пастухи й воєводами мисливці. Звідци й рясні в поезіях М. Рильського імена богів та звитяжців-пророків – талмуд первісних увособлень добра і зла, тепер заялозені етикетки на порожньому посуді.
Ця «синя далечінь», як і собідостатнє мистецтво, теж становить відмінок основного «комплексу дикунства», породження здитиненої під тиском дійсности людини. «Синя далечінь» – це та сама безпритульна мрія поетова, що спантеличено блукає своїми плутаними шляхами…
І такий «комплекс» єсть у творчості М. Рильського – вино. Єсть спроба вином залити непоборну дизгармонію між мрією та дійсністю.
Істина на дні шклянки? «Білий острів» на хвилях самогону? І починається зневіра, розпач, прострація і самознищення:
І в такі хвилини туги за нездійсненною в самому собі – мрією поетові з’являється, хоч і проклятий, а проте раз-у-раз скрізь присутній спокусник – дійсність. Це він своїми упертими вітрами, надимаючи сумнівом паруси, мов справжній демон землі, ганяв поетові кораблі по морю, неухильно скеровуючи його путь назад до вихідного пункту. Коли стомлений мандрами блідий втікач із в’язниці життя падає півнепритомний серед пустині, цей терплячий перелесник лукаво шепоче йому на вухо: «вернися до в’язниці! там такі приємні залізні кайдани! Невже ти не занудився за ними?» І втікач покірно гукає: