Страница 2 из 18
– Це бунт, – шепоче Ганс і несміливо спускається до низу. Крізь густе павутиння рештовань, Роман бачить важкі салдацькі чоботи і сіру постать майстра, що видається тієї хвилини потворним павуком, який заплутався в своїй павутині.
Немов зваріював вітер, несподівано налетів шквалом, підбадьорив і запалив жевріюче обличчя, і Роман разом з підспівом вітру, заспівав чудовим, оксамитовим баритоном:
Рванув вітер ті бризки гніву і кривди, жбурнув униз і там заворушилися люди. Земляки заспівали ту жертвенну, величну мелодію. Голосів з сто, а може й більше. Навіть чужинці: італійці, французи, голандці зрозуміли велич тієї пісні і з солідарности підтягали теж, бо пісня була зрозуміла у тому великому Вавилоні, створеному німецькою військовою машиною.
У височині шум тисячів моторів. Могутні ескадрилі бомбардувальників летіли на Німеччину, залишаючи у прозорому небі довгі білі сліди конденсованих газів. Роман звиклим п'ястуком руки, немов підганяв ті літаки і любувався величною картиною масового перелету. На сріблястих крилах повітряних фортець – білі ясні зорі...
ДВА ПРИЯТЕЛІ.
Вечір. Сонце втопилося в океані. Темно-фіялкові сутінки спустилися на землю. Від каміння, що нагрілося за пекучий, червневий день, лине тепло.
Похмура процесія стомлених, нужденних рабів ХХ століття, підіймаючи куряву, безсловесною чередою, прямує до своєї «кошари», густо оплетеної колючим дротом. Між тим натовпом – Роман. Він перевтомлений – немов жахливий павук випив половину романової крови. Потрапивши до табору, люди швидше поспішають до кухні, отримати мерзенну юшку з брюкви і смердючих риб'ячих голів. Роман такий голодний, що крутиться голова, а перед очима пролітають якісь настирливі мухи. Він в ту хвилину мріє – мріє про їжу. З-за рогу барака винирнув Олекса з казанком в руках й, побачивши приятеля, щиро всміхається. Його рябувате у веснянках обличчя, розпливається радістю.
– Мерщій, Романе!
Роман зазирає у казанок і здивовано питає:
– Невже м'ясо?
– А тож! – погордо відповідає Олекса і швидше ділиться з приятелем радісною новиною, – я зкомбінував добру вечерю. Був «алярм» і, коли кухар зник, Оксана наклала мені з німецького казана м'яса.
– Оксана чудова дівчина!... Вона не дасть загинути голодуючим нащадкам запорожців! – вигукнув Роман.
– Оксана! . . – мрійливо шепоче Олекса.
Хлопці мерщій побігли до жалюгідної деревляної споруди, що служила їм за житло.
Вечеря затяглася. Роман добре працював міцними щелепами, розминаючи недоварене, мочалкувате м'ясо.
Олекса підсовував Романові кращі кусники.
Роман ситий. З повним шлунком здається, навіть, трішки покращало життя. Тоді починаються розмови.
– Як працювалося? – питає Олекса.
– Не дуже важко, але дванадцять годин на такій спеці... З голоду голова крутиться. А ти як, викручуєшся?
– Звісно! Я ж дав слово чести, що до перемоги Німеччини не докладу рук і додержу цього, – задоволено відповідає Олекса. Працьовитість Романа не подобається Олексі. «Вивчився керувати укладкою бетону й мріє, що він уже біг зна що» – думає він, але Роман поважно продовжує розмову:
– На чужині жити – треба уміти робити все. Моє добро – власні руки. Ніхто не прийде на допомогу, ніхто нічого не дасть. О, ні!
– Я з тобою згоден, але німцям я не працюю. Вчора вдав хворого, сьогодні просто втік з праці.
– Ти майстер...
– А тож! Соціялізм мені будувати не до вподоби.
– Он як! – сміється Роман, – ти спритний і знаєш, що таке кій, а що палиця!
На нарах навколо вже спали, але приятелі довго розповідали один одному дивовижні пригоди з їх життя.
– Розповідай далі, що було після сімдесят другого дня подорожі?
– Знову мандри, великі мандри далекою похмурою тайгою, – оповідає Олекса.
Роман зплющує очі й уважно слухає і видається йому, що бачить дивний, пригодницький фільм з життя його побратима. Напливами зміняється кадр за кадром: засніжена, холодна тайга, чудернацькі гилля кедрів, протягають до його свої страшні лапи, вони оживають і перетворюються у лапи справжніх ведмедів, сірих собак – вовкодавів, з якими полюють на втікачів з таборів...
ЗДОБУТТЯ СУХОДОЛУ.
У червневу ніч, море і небо немов змовилися і заатакували землю. Несподівано засвітилися тисячі сліпучих ракет. Завила сирена повітряної небезпеки, але захлинулася у страшних вибухах і замовкла.
Земля горіла. Немов хтось запалив фантастичний ліс вогневих дерев, які на мить спалахували, гасли і на їх місці зразу спалахували нові й нові.
– Бомблять! – несамовито вигукнув Роман, будячи Олексу.
– Біжимо до недобудованої вежі, там безпечніше!
– Швидше!
«Ноги, ноги – витримайте шалену гонитву, в страшному вогневому лісі, не дайте загинути», – думає Олекса.
– Буаххх – бу бу бу буух! – гремить навколо один суцільний грім, де не можна розібрати окремого вибуху.
Під цю нечувану, могутню симфонію сучасної війни, хлопці вбігають до глибокого бункеру і занурюються на кільканадцять метрів під землю. У самому вході розірвалася важка бомба, гарячим струмом повітря валить з ніг. Роман падає на щось мягке і по подихові відчуває, що це Олекса.
– Ти живий?
– Поки що живий.
У бункері темно. Трусилася, немов у лихоманці перелякана земля.
– Яке шалене бомбардування, – кричить на вухо Олексі Роман.
– Коли б залишитися живим.
– Коли б Бог дав, щоб швидче закінчилася війна.
Довгі години безперервного бомбардування. Хлопці прислухаються до кожного вибуху.
Це, або наш кінець, або початок чогось нового.
Поволі тягнуться години напруженого очікування. Хлопщі притиснулися один до одного і відчувають як колотиться серце кожного.
А над головою, немов надзвичайної сили велетень, колотив у страхітливе бубно.
Настав день. Бомбардування трохи вщухло, бо ціль пересунулася далі від прибережної смуги на континент.
Роман визирнув з бункера й побачив як німці з піднятими руками здавалися у полон. Де які башти ще відстрілювалися, але над більшістю викинуто білі прапори.
Від морського берега на суходіл сунули сотні панцерників, виповзали на піскові дюни, м'яли, немов суху торішню траву, іржаві дроти колючої загороди.
За панцерниками поодинці перебігають вояки у зелених одностроях, довгими палицями розвідують міновані поля, звідтіль часто доноситься нове, нечуване коротке слово:
– О – кей! О – кей!
– Американці! – радісно вигукує Роман.
– Скінчилася наша неволя!
– Хвалити Бога, що залишилися живі.
– Побачимо, що буде далі.
Лише на другий день від початку офензиви, хлопці повернули до свого табору. Там уже були американці. Вони розшукували заховавшихся німців і перевіряли усіх закордонних робітників. Врешті виступив офіцер і зробив важливе повідомлення:
– Від тепер ви вільні. Залишайтеся поки що на місці. Американська армія турбуватиметься вами, постачатиме харчі й зробить усе можливе для найшвидчого повороту на батьківщину. Частину людей, можливо, відправимо морем .
Італійці, французи, голяндці, бельгійці бучно висловлювали свою радість.
Роман пішов до бараку, ліг на нари і замислився. Перед очима повстали затуманені від часу образи з рідної землі: два схили над річкою, такі округлі, немов груди матері – землі. На них росли садки, цвів кукіль і сині волошки...
Багато дечого згадав Роман...
– Романе! Ти що захворів... вставай, там на дворі роздають смачний обід, шоколяду! Мерщій! – гукає Олекса.
– Не чіпай мене, Олекса! Залиш!
– Дурнику! Така смачна шоколяда... я вже отримав!
– Не чіпай мене! ...