Страница 16 из 23
Дмитро Iванович повернувся до хати, розкрив слiдчий чемоданчик i став напилювати порошком на своєму "дипломатi" слiди дотикiв. Намагався зрозумiти "куї продест", як сказано у правi, тобто "кому це вигiдно". Так би мовити, пряма вигода у крадiя не складала таємницi. Аркушик вкрала людина, що боялася викриття: Коваль не приховав вiд Пiдпригорщукiв мету своєї поїздки у Полтаву. Людина, яка клеїла записку, залишила вiдбитки своїх пальцiв на паперi i, природно, сполохалася...
Хто ж це може бути?
Дружина Василя - Оля?
Нi в якому разi! Адже вона сама, злякавшись за чоловiка, благала його приїхати i знайти того, хто погрожує її Василевi. Начитавшись книжок про сищика Коваля, вона i умовила Петра поїхати з нею до Києва i знайти його.
Брат Василя - Петро? Але вiн так само, як i Оля, затурбувався i кинувся по допомогу... Втiм, можливо, раптом змiнилися якiсь обставини i Петро... Далi Коваль не додумував своєї пiдозри - у нього на це не було жодної пiдстави.
Але все ж таки "куї продест", все ж кому вигiдно було, щоб Василь Пiдпригорщук виїхав з Виселок? Такого не може бути, щоб нiхто з цього не мав вигоди, нехай не якоїсь прямої, матерiальної, а, скажiмо, моральної... Адже моральна вигода може бути так само i доброю, i злою.
Коваль закiнчив знiмати вiдбитки пальцiв на "дипломатi", склав слiдчий чемоданчик i знову вийшов на подвiр'я. Вiн сiв на лавочку i, механiчно окидаючи оком чудовий краєвид, що розлiгся перед ним, Ворсклу, далеку заворсклянську далину з пiсками, луками та сосновим бором, ясне прозоре небо над нею, витяг з кишенi "Бiломор-канал" i закурив, мiркуючи й далi над головоломкою.
"Пiдiйдемо, - сказав собi, - до проблеми ще раз з усiх бокiв: кому вiн таки заважав тут, у Виселках, цей Василь Пiдпригорщук?"
Ну, звiсно, мiсцевим п'яницям, хулiганам, злодiям. Вiн вирiс на цих виселчанських схилах, всiх знає, його не обдуриш, до всього затятий, твердого характеру, вiд нього не викрутишся, не вiдкупишся... Вiн, Коваль, уже бiльш-менш повно визначив коло найбiльш "скривджених" командиром сiльської дружини i, здавалося, був близький до розгадки, але несподiвана втрата записки зупинила його на пiвдорозi. Тепер йому треба шукати обхiдних шляхiв, щоб знайти автора погрозливого послання.
З Грицьком Ковтуном вiн iще не розмовляв, бачив тiльки на вулицi. Йшли повз Ковтунiв, i раптом Оля ненависно поглянула на чорнявого, гарного з лиця парубка, який хвацько сiдав у свої "Жигулi", мовби стрибав на коня.
- У-у... - просичала завжди стримана Оля.
- Хто такий? - спитав Дмитро Iванович, хоч уже здогадався, бо "Жигулi" стояли бiля брами "iталiянця".
- Вiн самий, - тихо вiдповiла жiнка, - бандит. Ковтун.
Дмитро Iванович зрозумiв, що саме у цьому хлопцевi Оля вбачає найбiльшу загрозу чоловiку.
- Вiн уже кiлька днiв крутиться бiля нашого двору, певно, виглядає Василя, ще якусь капость надумав, - додала Оля, проводжаючи тяжким поглядом коричневу машину, яка, нiби глузуючи, пахнула на них сивим димком, пiдморгнула червоним оком i побiгла по шляху...
Думки Коваля йшли по колу й, природно, раз у раз поверталися на круги свої. Вiд згадки про Грицька Ковтуна вiн знову подумав про Пiдпригорщукiв. Хтось чужий навряд чи знав мету приїзду його до Виселок. Знову виходить: тiльки свої! Здурiти можна вiд цього, скрушно думав Дмитро Iванович. - Хто ж цей "свiй"?!
Кому Василь заважав у своєму домi?
Молодший брат Петро нiбито виключається з такого списку, так само, як i дружина Василя - Оля. Хто ж залишається?.. Лiда? Тiльки Лiда. Нею i закiнчується маленький список мешканцiв будинку над схилом Ворскли... Але якi претензiї можуть бути у цiєї жiнки до брата чоловiка? Та ще такi, якi спонукали б її на страшну погрозу? Може, й справдi Лiда хоче вижити Василя та його сiм'ю з родового дому? З двома дiтьми i чоловiком їй i справдi тiснувато у двох кiмнатах?.. Iншої причини для ворожнечi вiн не бачить... Але як дiяти у такий спосiб?!
Перед очима полковника постала, нiби випливла з кучерявої туманної далини, смуглява жiнка з довгою косою, обвиненою круг голови пишним кубельцем, темнi очi її були повитi смутком, час вiд часу в них пролiтали то якiсь боязливi, то раптом рiшучi iскорки. О, тепер Дмитро Iванович знав, чим пояснюється така знервованiсть Лiдiї Антонiвни! Муки неподiленого кохання, постiйнi терзання совiстi i шал нездiйсненних бажань, поривань, мрiй. Найтяжче для людини то кидатися у надiю, то тонути у безнадiї, хитатися вiд вiри i солодких мрiй до вiдчаю, вiд прагнення звiльнитися вiд тяжких тортур неподiленого кохання до жадiбного пориву не втратити їх, кидатися вiд любовi до ненавистi. Яке серце може таке витримати?!
Та яке вiдношення мають цi катування до справи Василя Пiдпригорщука? Аж нiякого!
Дмитро Iванович знизав плечима, сам дивуючись, куди його занесло у думках.
"Слухайте, - раптом звернувся вiн сам до себе, - а чи не Василь, якому набридла метушня навколо його особи, сам тихцем забрав записку?"
Ця думка спочатку здалася безглуздою. У такому разi даремний i безцiльний його розшук пiдозрюваних, поїздка до Полтави по слiдчий чемоданчик, уся ця морока з дактилоскопiєю, хвилювання за невдячного Василя.
Пiдозра про невдячнiсть людини, яку вiн оберiгає i до якої прихилився душею, Дмитру Iвановичу завдала болю. Отже, виходить, нема чого йому бiльше робити у цих Виселках!..
Але полковник Коваль не був би Ковалем, якби легко зрiкався задуманого. Перепони тiльки розпалювали його енергiю. Заспокоїв себе думкою, що перебуває тут зрештою не тiльки заради Пiдпригорщука, але й насамперед в iм'я справедливостi, виборювати яку є його обов'язком, байдуже яким: службовим чи просто людським.
...Цього дня на обiд зiбралися усi Пiдпригорщуки. Василь Кирилович тепер працював не у полi, а в майстернi, на ремонтi, Лiдi вiд контори колгоспу до дому було близенько, а городники - Оля та Петро Кирилович - вивiльнили собi хвилину, щоб забiгти додому.
Усi знали, що вночi Коваль повернувся з Полтави, куди їздив у їхнiй справi, i привiз iз собою якийсь туго набитий таємничий чемоданчик. Тому, незграбно пояснюючи одне одному i водночас Ковалю, чому вони опинилися вдома удень, кожен знаходив для себе якусь приключку.
Дмитро Iванович їх розумiв, i його цiлком влаштовувала їхня цiкавiсть.