Страница 15 из 23
- Не хвилюйся, - перебив його, не дослухавши, Коваль. - Iсторiя Лiдiї Антонiвни нiяк не стосується справ, що тримають мене у селi.
Вiд вечерi, на яку запрошував Дмитра Iвановича Третяк, полковник вiдмовився, пообiцявши ще раз приїхати. Вiн поспiшав встигнути на останнiй автобус, що йде з Полтави повз Виселки.
6
У Виселки Коваль повернувся пiзнього вечора. У хатах бiля дороги на станцiю ще свiтилося, та й шлях вiд зупинки автобуса до сiльради i правлiння колгоспу освiтлювали поодинокi, ще не розстрiлянi юними виселчанськими розбишаками стовповi лiхтарi. Далi горби i шлях поглинало близьке небо, але повiтря було прозоре, небо зоряне i добре висвiчувало i обриси будинкiв, i жовтуватий глинистий шлях. Полковник, незважаючи на те, що цiлий день провiв у Полтавi на ногах, йшов iз слiдчим чемоданчиком у руках бадьоро, з насолодою вдихаючи чистi пахощi холонучої пiсля спекотного дня землi. Було тихо, тiльки то з одного, то з другого подвiр'я чулося глухе собаче гарчання або раптовий брех.
Весь час пiсля того, як покинув професора Третяка, його облягали думки про Лiдiю Антонiвну, i вiн нiяк не мiг позбутися їх. Нова загадка постала перед Дмитром Iвановичем - загадка Лiди, i, оскiльки вона не заважала головному розшуку, вiн придiлив i їй свою увагу. Це, звичайно, не було простою чоловiчою цiкавiстю, швидше допитливiсть, звичка нiчого не пропускати повз свою увагу, що виробилося у Дмитра Iвановича протягом довгих рокiв служби. Вiн перебирав у думцi все, що знав про цю скромну, симпатичну жiнку, яка, проте, з самого початку звертала на себе увагу своєю нервознiстю, неврiвноваженiстю, раптовими змiнами настрою... Бiльше нiчого не мiг би про неї сказати, хiба що тiльки якимсь внутрiшнiм чуттям вiдчував настороженiсть її i холоднiсть до себе. "А чому? - думалося полковниковi. - Адже не вона мусила потiснитися з чоловiком i дiтьми i вiддати йому окрему кiмнату". Коваль жив на половинi Петра Кириловича, i опiкувалася ним Оля Пiдпригорщук. Дiтей уже вiдвезли до пiонертабору, i тепер на кожнiй половинi величенького будинку Пiдпригорщукiв не було тiсно. Так що особливого клопоту Лiдiї Антонiвнi вiн не завдавав. Але, стикаючись з ним на спiльному подвiр'ї, жiнка уникала його погляду, а якщо була застукана зненацька, то посмiхалась нiяковою посмiшкою. Тепер припускав, що Лiда боялася, аби знаменитий сищик, шукаючи того, хто загрожує братовi чоловiка, мимохiть не розкрив i її сердечну таємницю.
"Все ж таки: хто так збаламутив душу ще молодої, нiби серйозної жiнки?"
З цими думками Дмитро Iванович дiйшов до подвiр'я Пiдпригорщукiв.
Свiтилося лише на половинi Лiди i Петра, друга була темною, i Коваль вирiшив, що Василь чергує у сiльрадi або рейдує у полi, а Оля, не дочекавшись постояльця з Полтави, лягла спати. Не буде вiн її турбувати своєю вовтузнею i вiдбитки пальцiв на аркушi iз зошита знiме завтра вранцi.
Дмитро Iванович пiдiйшов до лави на краю урвища i опустився на неї. Тiльки зараз вiдчув, як гудуть ноги. Проте не хотiлося ховатися у задушну кiмнату, i вiн ще довго сидiв над схилом, нiби врiвень iз зорями, що кришталево мигтiли у небi. Воно було невагоме, так нiби його зовсiм не було i зорi трималися хтозна на чому. Пахло скошеною травою i луговими квiтами. Дихалося i мiркувалося легко...
Уранцi, коли Пiдпригорщуки розбiглися з дому по роботах, Дмитро Iванович вирiшив узятися до свого дiла. Вiн розкрив, свiй "дипломат" i раптом остовпiв: зошиткового аркуша iз наклеєною погрозою не було! Полковник ще раз переглянув вмiст свого "дипломата": свiжа тенiска, майка, труси, шкарпетки, носовички... Вiн добре пам'ятав, що поклав аркушик у окреме вiддiлення...
Хто ж мiг його узяти? О, тут, виявляється, не все просто! Не буденна сiльська ворожнеча. Тут усе глибше i складнiше, i, певно, заплутанi в цю справу i самi Пiдпригорщуки, бо хто, крiм них, має доступ у хату, хто, крiм них, мiг розкрити його "дипломата" i викрасти речовий доказ. Це його "прокол": як же вiн так сплохував iз своїм досвiдом, чому не захопив з Києва ключi вiд "дипломата", щоб замкнути його при потребi?.. А втiм, подумав Коваль за хвилину, може, це й на краще. Ясна рiч, тепер не зможе пiти прямим шляхом: знявши вiдбитки на аркушi, порiвняти їх з слiдами кiлькох пiдозрюваних. У такий спосiб мiг вiдразу знайти винуватця, звичайно, якщо коло їх вiн правильно окреслив. Але ця несподiвана подiя все одно працює на нього. Вона звужує коло розшуку. Тепер принаймнi вiн знає, що ходити далеко не треба, все крутиться тут, у самому домi Пiдпригорщукiв.
Звичайно, мiркував далi Дмитро Iванович, з самого початку мiг дiяти iнакше, мiг би й не їздити за слiдчим чемоданчиком i випрошувати його. Мiг би вiдвезти на експертизу саму записку. Але в такому разi йому для iдентифiкацiї вiдбиткiв довелося б везти у Полтаву i бiдончик з-пiд молока, з яким ходив до "iталiянця", просити у Полiщука заяву Бондаря не на п'ять хвилин, а на день-два i таким чином вiдкрити таємницю Пiдпригорщукiв. А цього йому не хотiлося робити. Та й вiдбиткiв пальцiв молодого Гриця Ковтуна у нього ще не було. А тут, на мiсцi, вiн якось примудрився б добути i їх. Але головне - щоб здати все це до лабораторiї, мусив би надати справi офiцiйний хiд, чого Пiдпригорщуки якраз i просили його не робити. Дмитро Iванович весь час вiдчував себе тут, у Виселках, нiяково. I не тiльки тому, що живе у чужих людей, хоч i за їхнiм проханням, i вони приймають його з усiєю сердечнiстю. Вiн просто не звик вести розшук неофiцiйно, наче якийсь приватний детектив. I хоч не надавав своїм дiям офiцiйного характеру, на душi було часом незатишно, так нiби порушував закон.
Дмитро Iванович ще раз заглянув у "дипломат", немов не вiрив своїм очам. Таки не побачивши там злощасного аркуша, застебнув його, поклав на старе мiсце, на диван, i вийшов з хати. Полковниковi згадався десь прочитаний вислiв, здається, Стендаля: "Щоб рухатися, треба вiдчувати опiр". Тепер вiн його вiдчув.
На подвiр'ї панувала тиша, на iнших подвiр'ях теж було тихо i безлюдно - кiнчалися жнива i люди були у полi вiд зорi до зорi. Скiсне промiння ранкового сонця визеленило i визолотило горби, скрадалося до верболозу над Ворсклою, до її срiбної води. Дмитро Iванович, мiркуючи, за звичкою походжав подвiр'ям. Подумав, що, певно, й зараз вiн не обiйдеться без свого графiка: розписати усе на паперi, усi "за" i "проти", окреслити кожного з дiйових осiб. А поки що вiн складав цей графiк у головi, а як не допоможе, тодi вже засяде над папером з олiвцем у руцi. Тепер вiн уже бiльш детально обмiрковував факт спiльного володiння обома Пiдпригорщуками батькiвської хати, у якiй двом сiм'ям, що розрослися, й справдi стало тiснувато, мiркував про можливiсть схованого конфлiкту, який викликала ця спадщина i внаслiдок якого молодшi Пiдпригорщуки "випихали" старших. Але чого у такому разi до нього у Київ приїхала не тiльки перелякана на смерть дружина Василя, а й Петро Пiдпригорщук? Та й дружнi взаємини родичiв, як вiн бачив, не давали достатнiх пiдстав на таке. Хiба що тiльки Лiда чомусь уникає дiвера, хоч з його жiнкою Олею щиро дружить...