Про дванадцать місяців

— Де ж це ти їх натрусила? — питалася Олена.

— Там, на горі росте їх ще багато, — росповідала Маруся.

— Так чом же ти не нарвала більше? А може ти решту поїла по дорозі? — напустилася на неї Олена.

— Ой, ні, люба сестричко. Ніоднісенького я сама не ззіла. Коли я потрусила дерево, то впало лише одно, коли ж потрусила вдруге, то знову впало ще одно, а вже більше мені не дозволили трусити й веліли йти додому, — росповіла Марійка.

— А бодай тебе грім убив, — загукала Олена й хотіла Марусю бити. Марійка залилася гіркими сльозами й готова була б скорше вмерти, як її — безневинну — знову мають бити сестра з мачухою. Утекла вона до кухні, а люта Оленка перестала лаятись й почала їсти яблучко. Яблучко здалося їй таке смашне, ніби вона подібного, відколи жива, ще не їла. Подобалося яблучко й мачусі. Коли їх поїли, то закортіло їм ще.

От тоді Олена й каже;

— Дай мені, мамо, кожушинку, піду я сама на гору. Те ледащо знову все поїсть по дорозі. Ну, вже коли я знайду це місце, то я всі позриваю, що б там мені не говорили!

Як не відмовляла її мати, — Оленка взяла кожушинку, закуталась хусткою й подалася до гори. Мати ж стала на порозі, поглядаючи на Оленку, як то їй ідеться.

Снігу скрізь насипано багато, багато; нігде ніяких протоптів. Довго блудила Олена, але ж ненажерливість поганяла її все далі й далі.

Нарешті побачила вона здалеку світло. Подалася Оленка туди й вибралася аж на саму гору, де горіла велика ватра, а навколо неї на дванадцятьох камінях сиділо дванадцять місяців. Олена спочатку злякалася, але потім швидко оговталась, підскочила ближче до вогню й простягла руки. А місяців і не запиталася, чи можна їй погрітися, чи неможна: навіть і добридень їм не сказала.

— А чого ти сюди прийшла, чого тут шукаєш? — сурово запитав її Великий Січень.

— А ти мене чого питаєш? Так я й стану всякому старому блазневі одповідати, чого та куди йду! — злісно одрізала Оленка, одвернулася від вогню й пішла до лісу.

Великий Січень насупив брови й махнув києм над головою. І ту ж мить почорніло все небо, вогонь у ватрі пригас, повалив густий сніг, мов з перини пух, а з гори подув крижаний вітер. Олена не бачила й на ступінь поперед себе, враз заблудилася, вгрузла в замет, стала знесилюватись, дубіти. А сніг що-далі, то все більший, а вітер усе дужчий; й почала Олена спочатку лаяти Марійку, а далі ремствувати й на Бога, а сама все дужче й дужче мерзла.

Чекає мачуха Оленку, виглядає й у вікно, вибігає й за двері, — ніяк не може доньки діждатись.

Час все далі упливає, а Олени нема та й нема.

— Чи то їй так яблучка припали до смаку, що ніяк не хоче й додому вертати, чи що з нею поробилося? Мушу сама йти подивитися, що там з нею сталося, — подумала її мати.

Взяла вона кожуха, хустку на голову й подалася за Оленою.

А снігу повно, нігде ні слідочка. Гукала вона, гукала на Олену, — ніхто не озивається. Блудила й вона довго, довго. Сніг її засипає, а лютий вітер до кісток продимає.

Тим часом Маруся зварила обід, подоїла корівку, а ні Олени, ні мачухи все ще нема.

— Де ж це вони так довго забарилися? — думає собі Марійка, сідаючи за прядку.

Уже й повне веретено, вже й в хаті споночіло, а мачухи та Оленки все немає.

— Ой, лишечко! Що ж це з ними трапилося? — турбується добре дівчатко, заглядаючи у віконце.

Але надворі тьма тьменна, хоч око виколи, нічого не побачиш! Сумно зачинила Марійка віконце, перехрестилася й почала молитися за сестру та матір.

Вранці ждала їх на снідання, ждала й на обід, але ж більш уже не дочекалася ні Оленки, а ні мачухи. Вони обидві замерзли в горах.

Зосталася добрій Марійці хатинка, й корівка, й шматочок поля, а потім знайшовся всьому тому й господарь, й добре було їм обом з чоловіком жити тихенько та спокійненько.

________________________________