Про дванадцать місяців

— Ох-ох! Я те знаю, але що ж мені казати, коли моя сестра Оленка та мачуха звеліли принести їм фіялок з гір? Коли не принесу, то вони мене вбьють. Прошу вас красненько, дядечки, скажіть мені, де я їх знайду?

Тоді Великий Січень підвівся, підійшов до наймолодчого місяця, дав йому в руки кия та й каже:

— А ну, Березню сідай на-гору.

Місяць Березень сів на високого каменя й махнув кийом над вогнем. І ту ж мить піднявся вогонь вище, сніг почав роставати, стали дерева наливатись, на пригорках почала зеленіти травичка, в травичці показалися пупьянки ромашок, і стала весна. Біля кущів, поховані під листочками, розцвіли фіялки, й поки Маруся розглянулася, перед нею було все блакитно, ніби хто розіслав синю пелену.

— Мерщій збірай, Марійко, мерщій! — говорив їй Березіль.

Весела Маруся швиденько рвала квітки і враз мала великий пучечок фіялок. Потім місяцям красно подякувала й веселенька поспішала додому.

Здивувалася й Олена, здивувалася й мачуха, як побачили вони Марійку, що принесла квітки. Швидче відчинили їй двері, й пахощі фіялок розійшлися по цілій хатині.

— Де ж то ти їх нарвала? — нетерпляче питалася Олена.

— Ростуть вони там високо, аж на горі, під кущами. Їх там ще багато зосталося, — росповідала Марійка.

Тим часом Олена забрала фіялки, заткнула їх за пояс, нюхала сама, дала понюхати матері, але ж сестрі не сказала: «Понюхай!»

На другий день вилежувалася Олена на печі, й закортіло їй ягід. Хутенько покликала вона сестру й каже їй:

— Біжи на гору та принеси мені ягід!

— Та Господь з тобою, сестро моя люба, де ж я найду тобі тих ягід? Хіба ж таки хто чував, щоб під снігом росли ягоди! — умовляла її Марійка.

— Ах, ти негіднице, ах, ти сяка-така! Так ти ще мені тут базікатимеш, коли я тобі щось звеліла! Біжи хутко, а коли не принесеш, то я тебе вбью! — насварилась лиха Олена.

А мачуха вхопила Марійку, викинула її за двері й двері щільно замкнула.

Пішла Марійка до лісу, гірко плачучи. Скрізь усе снігом завалено, нігде навіть протоптів немає. Ходила вона довго-довго; й голод її морив, й холод її трусив. Коли це знову бачить вона те саме світло, що бачила перед тим. Радісно побігла вона до нього. Прийшла знову де тієї великої ватри, де сиділо дванадцять місяців. Великий Січень сидів на повищенні. От вона й почала просити:

— Люде добрі, дозвольте мені при вогні погрітися, бо з холоду я вся тремтю!

А Великий Січень кивнув головою та й питається:

— А навіщо ж ти знову прийшла, чого тобі тут треба?

— Йду шукати ягід! — відповідає Марійка.

— Та хіба ж ти не бачиш, що на дворі зіма, а ягоди ж на снігу не ростуть? — каже їй Січень.

— Те я знаю, — сумно відповідає йому Марійка, — але ж що я маю робити, коли сестра та мачуха звеліли принести їм ягід; та ще й казали, що, коли не принесу, то вони мене убьють! Дуже я вас прошу, дядечки, роскажіть мені, де б я тут знайшла ягід?

От тоді Великий Січень підвівся з місця, підійшов до місяця, що сидів навпроти, дав йому свого кия в руку, та й говорить:

— А ну, Червню, сядь ти на повищення!

Місяць Червень сів на вищого каменя й махнув кийом над вогнем. Високо піднявся вгору вогонь, від палу з-нього в одну мить ростанув сніг, земля враз зазеленіла, дерева укрилися листом, почали щебетати пташечки, зацвіли скрізь по лісі розмаїті квіточки — й стало літо. На пригорках наче хтось насіяв білих зірочок. На очіх вони змінилися в ягідки, які швидко визрівали, і не встигла Марійка оглянутись, як скрізь було їх стільки, ніби хтось розлив по всьому полю кров.

— Швидко ж, швидко збірай Марійко! — промовив до неї місяць Червень.

Радісно рвала їх Маруся й незабаром у неї була вже повна попередниця суниць. Потім вона красно подякувала місяцям й весело побігла додому.

Здивувалася Олена, здивувалася й мачуха, що дійсно несе Марійка додому ягоди, та ще й повну попередницю. Побігли їй відчиняти двері, й тільки вона у кімнату ступила, так по всій хаті й пішов пах від тих суниць.

— Де ж це ти їх нарвала? — нетерпляче питалася Оленка.

— А там, високо на горі росте їх сила по-під пригорками, — росповідала Маруся.

Забрала Олена суниці, сама наїлася до-схочу, дала й матері наїстися, а Марусі навіть не сказала: «Візьми хоч одну!»

Розласувалась Олена на ягодах і вже на третій день закортіло їй червоних яблучок. От вона знову й каже:

— А біжи лишень на гору та принеси мені червоних яблук!

— Нехай тебе Бог боронить, сестро моя мила, де ж таки я візьму тобі червоних яблук серед зіми!? — проситься бідна Марійка.

— Ах, ти сяка-така, ах, ти негідниця! Не смій мені тут патякати, коли я тобі щось звеліла! Миттю біжи до гори та так і знай, що, коли не принесеш мені червоних яблучок, то на цей раз я вже тебе напевно убью! — закричала на неї Олена.

А мачуха вхопила її та й випхала за двері, а двері замкнула на замок.

Гірко плачучи, знову побігла дівчина до лісу. А снігу лежало високо-високо, нігде жадної стежки немає. Але на цей раз дівчина вже не блукала, а просто поспішала на вершечок гори, де горіла велика ватра, а навколо неї сиділо дванадцять місяців. Сиділи вони там, сиділи, а Великий Січень поміж них на повищенні.

— Добрі люде, дозвольте мені погрітися біля багаття, бо я зовсім замерзла, — просилася Маруся, приступаючи до вогню.

Великий Січень похитав головою та й питає:

— А чого ж це ти знову прийшла, чого тута шукаєш?

— Йду по червоні яблука! — відказує Маруся.

— Та зіма ж на дворі, не ростуть же в зімі червоні яблука! — говорить Великий Січень.

— Я те знаю, — відказує йому сумно Марійка, — але що ж мені робити, коли мені сестра Оленка та мачуха звеліли, що б я принесла їм з гори червоних яблук. Коли ж не принесу, то вони мене убьють. Уклінно вас, дядечки, прошу, повідайте мені, де я їх маю шукати?

Підвівся з місця Великий Січень, підійшов до одного з старших місяців, дав йому в руку кия та й каже:

— Братіку Вересню, а сядь лишень на горку!

Місяць Вересень сів на повищення й махнув кийком над ватрою. Вогонь дуже спалахнув, сніг розтопився, але ж дерева не одягалися в листя: один по одному листочки опадали й холодний вітрець розносив їх по зжовклій стерні, одного туди, другого сюди. Навколо цвіло багато ріжних осінніх квіток, яких раніше Маруся й не бачила. Шукає вона червоних яблучок, і — дійсно — бачить яблуню, а на ній між листям — червоні яблучка.

— Рви, Марусю, швидче, швидче! — звелів їй Місяць.

Маруся потрусила яблуню, — впало одно яблуко; потрусила вдруге — впало ще одно.

— Швидче, Марусю, поспішай додому, — сказав їй місяць. Маруся негайно його послухала, підняла тих двоє яблучок, що впали з дерева, красненько подякувала місяцям й швиденько побігла додому.

Здивувалася Олена, здивувалася й мачуха, що несе Марійка додому яблучка. Побігли хутчій відчиняти їй двері, а Марійка подала їм два яблучка.