Страница 77 из 107
– Слава богу, – уривчасто розповідала вона, – діти здорові й слухняні… Але майстерня стоїть, роботи нема, оце шукаю покупців на верстати… А Ружена тут?.. – напівзапитливо промовила вона, марно силкуючись підвести очі. Дивне діло: куди б Тільда не кинула погляд, він натрапляв то на дірку в килимі, то на продертий чохол, то на ще якусь прикмету занедбаності, ветхості, нужденності… Бач, а вони з Руженою чогось ніколи не помічали такого. Це бентежило Їржі, він дивився кудись убік, соромлячись сестриних очей, невтомно пильних, неквапливих, сповнених турботи, що не знала кінця.
– Вона втекла від чоловіка, – знов почала Тільда ніби знехотя, – каже, що мучив її. Може, й правда, але… на все є причина…
Вона хвильку помовчала – видно, чекаючи братового запитання, – тоді повела далі:
– Була й у нього причина. Бач, Ружена… Як би це сказати… – Тільда замовкла і втупила млявий погляд у велику дірку в килимі. – Ружена не хазяйка, – нарешті промовила вона. – Звісно, дітей немає, робити їй нічого, клопотатись нема про що, і все ж…
Їржі похмуро дивився у вікно.
– Вона марнотратка, – тягла своє Тільда. – Борги робила, а це вже… Ти, може, помітив, яка у неї білизна?
– Ні.
Тільда зітхнула й знов провела рукою по лобі.
– Ти й гадки не маєш, скільки вона коштує… От, бувало, купить хутро… тисячі всадить, а потім продає його за сотню-другу, щоб на черевики грошей добути. Рахунки від нього ховала, а йому тоді клопіт… Ти не знав цього?
– Ні. Я з ним не розмовляв.
Тільда покивала головою.
– Я не кажу, він справді важкий чоловік. Та коли вона йому й білизни не полагодить, ходить обстріпаний, а сама вбирається, мов княгиня… Ще й дурить його… З іншими гуляє…
– Годі, облиш! – змучено попросив Їржі.
Тільда сумним поглядом окинула діряве покривало на ліжку.
– А не казала тобі Ружена, – нерішуче спитала вона, – що… доглядатиме за тобою? Ти б найняв більше помешкання… а вона б для тебе куховарила…
У Їржі болісно стислося серце. Таке йому досі не спадало на думку. Але й Ружені теж! Боже, який би він був щасливий!
– Я б і не захотів цього, – сказав він гостро, насилу стримуючи себе.
Тільда нарешті спромоглася підвести очі.
– Вона, мабуть, теж не захотіла б. У неї ж тут… той офіцер. Його перевели до Праги. От вона й гайнула… за жонатим. Тобі, певне, цього не сказала.
– Тільдо, – хрипко промовив він, пропікаючи її поглядом, – ти брешеш!
У Тільди здригалися руки і сіпалися щоки, але вона ще не здавалась.
– Сам побачиш, – замурмотіла вона. – Ти такий добряга. Я б тобі нічого не сказала, якби… якби не жаліла тебе. Ружена тебе ніколи не любила. Вона казала про тебе, що ти…
– Іди геть! – не тямлячись від люті, закричав він. – Дай мені спокій, ради бога!
Тільда повільно підвелася.
– Тобі… тобі треба знайти кращу квартиру, Їрко, – промовила вона вже спокійно, ніби героїчним зусиллям опанувавши себе. – Глянь, як тут брудно. Зоставити тобі кошичок груш?
– Не треба нічого.
– Я мушу вже йти… Як у тебе темно!.. Ну що ж, Їржі, до побачення.
Кров бухала Їржі в скроні, горлянку йому здушив спазм. Він спробував працювати, але, тільки-но сівши за стіл, зі злості поламав ручку, схопився й подавсь до Ружени. Збіг сходами нагору і, засапаний, подзвонив. Відчинила йому господиня й сказала, що квартирантка вийшла ще вранці. Переказати їй щось?
– Не треба, – буркнув Їржі й поплентав додому, ніби несучи непосильний тягар. Дома сів за стіл, підпер голову руками і втупив очі в папери; але минула година, а він і сторінки не перегорнув. Почало смеркати, стемніло – він не засвічував лампи. Враз дзвінко, радісно задзвонив дзвінок, у передпокої зашелестіла спідниця, й до кімнати вбігла Ружена.
– Ти спиш, Їрко? – ласкаво засміялась вона. – Боже, як тут темно! Де ти?
– Гм… я працював, – сухо відказав він.
У кімнаті війнуло холодом і ніжними, тонкими парфумами.
– Чуєш, Їржі… – весело почала Ружена.
– Я хотів зайти до тебе, – перебив він, – але подумав, що ти, мабуть, не вдома.
– А де б же я була? – щиро здивувалася вона. – Ох, як тут гарно! Їрко, я так люблю бувати в тебе! – від неї аж пашіло радістю, молодістю, щастям. – Іди сюди, посидимо, – попросила вона, а коли він сів поруч неї на канапі, обняла його за шию й ще раз сказала: – Я так люблю бувати в тебе, Їрко!
Він уткнувся обличчям у холодне хутро, вогке від осінньої мряки. Сестра легенько поколихувала його, а він думав: «Яке мені діло, де вона була? Зате прийшла зразу до мене». Але його серце стискалося й завмирало від дивної суміші почуттів: пекучої туги й солодкого запаморочення пахощами.
– Що з тобою, Їржику? – раптом злякано скрикнула вона.
– Нічого, – вколисаний, мовив він. – Приходила Тільда.
– Тільда? – перепитала Ружена й заціпеніла. Якусь хвилину вона мовчала, тоді промовила: – Пусти!.. Що вона казала?
– Нічого.
– Мабуть, про мене говорила? Щось негарне?
– Та… дещо там.
Ружена розплакалася злими слізьми.
– Паскуда! Вона б рада мене з’їсти! Хіба я винна, що в них усякі там невдачі? Певне, прийшла, бо… бо… бо звідкись дізналася, що ти для мене зробив! Якби в них усе було гаразд, то й не спитала б про тебе! Отака підлота! Вона все рада загарбати собі… тільки про себе думає… про своїх дітей… отих гидких пуцьверінків!
– Годі, не треба про це, – попросив Їржі. Та Ружена, плачучи, нарікала далі:
– Вона хоче мені життя зіпсувати! Тільки-но я якийсь просвіток побачила, як вона вже тут, клепле на мене, хоче відібрати… Невже ти віриш у те, що вона набалакала?
– Ні.
– Я ж нічого не хочу, тільки волі. Невже я не маю права на дрібочку щастя? Мені треба так небагато, я тут була така щаслива, а вона прийшла і…
– Не бійся, – відказав Їржі й підвівся засвітити лампу, Ружена зразу перестала плакати. Він втупив у неї пильний погляд, ніби вперше бачив її. Дивиться в підлогу, губи в неї тремтять… Але яка гарна й молода! Вона в новій сукні, руки туго обтягнені рукавичками, на ногах шовкові панчохи… Маленькі нервові пальці перебирають торочки вистріпаного чохла на канапі.
– Вибач, – зітхнувши, сказав Їржі, – мені треба попрацювати.
Ружена слухняно встала.
– Ох, Їрко… – почала вона й затнулася, не знаючи, що казати далі. Вона стояла перед братом, притискаючи руки до грудей, як живе втілення страху: очі неспокійно бігають, у погляді мука, губи побіліли.
– Не турбуйся, – сказав він і сів працювати. Другого дня він сидів над паперами, поки не смеркло.
Намагався з головою поринути в роботу, силував себе працювати швидше й швидше, але крізь те силуване завзяття раз у раз проривався гострий біль.
Нарешті прийшла Ружена.
– Пишися не заважатиму, – шепнула вона, сіла на канапу й сиділа тихенько, але Їржі весь час відчував на собі її тривожний і пильний погляд.
– Чого ти не зайшов до мене? – раптом спитала вона. – Я сьогодні весь час була дома.
В цих словах він почув признання, яке зворушило його. Він поклав ручку й обернувся до сестри; вона була в чорному, немов покутниця, блідіша на обличчі, ніж звичайно, і видно було, як захололи її руки, безпорадно складені на колінах.
– У мене холоднувато, – буркнув він, ніби перепрошуючи, й заговорив до сестри, як завжди, спокійним тоном, намагаючись не зачіпати вчорашнього. Вона відповідала покірно й ласкаво, ніби вдячна дитина.
– Щоб ти знав, Тільда… – вихопилось у неї несподівано. – Їм не щастить, бо її чоловік дурний. Поручився за когось, а потім мусив заплатити. Звісно, сам винен, треба було подумати про дітей, та що ж, як він такий нетямущий! Він держав комерційного агента, так той його обікрав, і взагалі він вірить абикому… Ти знаєш, що його обвинувачують в умисному банкрутстві?
– Нічого я не знаю, – ухильно відказав Їржі. Він бачив, що сестра думала про це цілу ніч, і йому стало якось наче соромно. Ружена не відчувала його мовчазної нехоті; розпалившись, вона зразу виклала свій найбільший козир: