Страница 76 из 107
Їржі дивився на неї в радісному подиві. Боже, скільки в ній вогню, скільки мужності, хоч її життя так знівечене! Йому стало соромно за власну млявість і байдужість; полум’яне завзяття цієї дивної, гарячково збудженої жінки передалось і йому, і він з несподіваною любов’ю й радістю подумав про свою працю. Адже сестра аж помолодшала, стала схожа на дівчину, розчервонілу, розхвильовану, по-дитячому наївну… Звісно, все буде гаразд, як же інакше!
– Все буде гаразд, ось побачиш, – сказала й Ружена. – Я нічого ні від кого не хочу, я сама себе прогодую. Ну скажи, хіба-таки я не зароблю на шматок хліба й на букетик? А як і не вистачить на букетик, то я виходитиму на вулицю й там дивитимусь на квіти… Якби ти знав, як тішить мене все, відколи… я наважилась покинути його! Яке мені любе все! Нове життя почалося… Адже я досі й гадки не мала, яка скрізь довкола краса! Ох, Їрко, – зі сльозами вигукує вона, – я така рада!
– Дурненька, – усміхнувся Їржі, теж щасливий, – не так воно… легко буде. Ну що ж, спробуємо. А зараз лягай спати, а то розхворієшся. Годі вже говорити, прошу тебе; мені треба дещо обміркувати, а завтра я тобі скажу. Лягай спати й мовчи.
Але він ніяк не міг присилувати її, щоб перейшла в ліжко; вона, не роздягаючись, лягла на канапі, він укрив її всім, що мав теплого, і вкрутив гніт у лампі. Настала тиша, тільки частий, дитячий віддих Ружени будив у ньому жаль і співчуття. Їржі потихеньку відчинив вікно в холодну жовтневу ніч.
Мирне високе небо яскріло зорями. Колись, іще в батьківському домі, вони вдвох стояли отак біля розчиненого вікна; мала Ружена тремтіла від холоду й тулилась до нього. Вони хотіли побачити падучу зорю.
«Як падатиме зірка, – шепотіла Ружена, – я загадаю, щоб стати хлопцем і прославитись».
А в кімнаті спав їхній тато, міцний, мов дуб, і їм чути було, як порипує ліжко під вагою його втомленого тіла. І в Їржі на серці було так святково! Він теж думав про щось велике і по-чоловічому поважно обіймав рукою маленьку Ружену, що тремтіла від холоду й від хвилювання…
Над садом пролетіла падуча зоря.
– Їржі, – покликав його ззаду тихий Руженин голос.
– Зараз, зараз, – відповів Їржі, теж здригаючись від холоду й від збудження. Так, треба вчинити щось велике; інакше не станеш вільним. Але що великого ти хотів учинити, безумцю? Неси свій тягар; а коли хочеш чогось великого, то візьми на себе й чужий. Чим більший тягар несеш, тим більший і ти сам. Кволий нікчемо, ти падаєш під власним тягарем? Зведись і допоможи звестись іншому. Так ти повинен зробити, коли не хочеш загинути!
– Їржі, – півголосом кличе Ружена, Їржі обертається від вікна.
– Слухай, – нерішуче починає він, – я оце думав… Навряд чи ти знайдеш таку роботу… Тобто роботи вистачає, але не за таку платню, щоб… Це пусті мрії.
– Мені вистачить будь-якої, – тихо сказала Ружена.
– Ні, зачекай. Ти ж не знаєш, що я хочу сказати. Розумієш, у мене тепер, слава богу, платня непогана, а я ще й додому, на вечір міг би брати роботу… Адже я, буває, не знаю, куди час подіти… З мене цілком вистачає. А тобі я б віддав ті гроші…
– Які? – ледь чутно спитала Ружена.
– Ну, мою частку зі спадщини і те, що наросло. Це вийде… це вийде тисяч п’ять на рік. Ні, мабуть, не п’ять, а тільки чотири… Це самі проценти, розумієш? Отож я й надумав, що міг би віддавати ці проценти тобі, і ти б мала на що жити… Ружена схопилася з канапи.
– Ні, що ти, як це можна! – вигукнула вона.
– Не кричи, – буркнув Їржі. – Я ж тобі кажу – це тільки проценти. Коли не потребуватимеш, тоді можеш їх не брати. Але зараз, на перший час…
Ружена стояла, мов сторопіла дитина.
– Ні, ні, як так можна! Що ж зостанеться тобі?
– За це не турбуйся, – відмахнувся Їржі. – Я вже давно хотів брати роботу на вечір, тільки… соромився відбирати цей приробіток у інших. Ти ж бачиш, як я живу: мені це просто розвага буде. Розумієш тепер? А ці гроші мені тільки заважають. Ну то як, хочеш чи ні?
– Хочу, – ледь чутно сказала Ружена, навшпиньки підійшла до брата, обняла за шию й притулилася вогкою щокою до його обличчя. – Їржі, я й не мріяла про таке, – прошепотіла вона. – Присягаюсь, я нічого не хотіла від тебе, та коли вже ти такий добрий…
– Облиш, – схвильовано відказав він. – Не в цьому річ. Мені ці гроші непотрібні, от і все. Розумієш, Ружено, коли живеш, нудячи світом, треба зробити щось таке… А що я можу зробити, коли я сам? Що не роби, кінець кінцем усе виходить тільки для себе, неначе живеш серед дзеркал, і куди не глянь, побачиш лише своє власне обличчя, свою нудьгу, свою самотність… Якби ти знала, що це таке! Ні, Ружено, я не хочу розказувати про себе, але я такий радий, що ти тут! Такий радий, що це сталося! Глянь, скільки на небі зірок! Ти пам’ятаєш, як ми колись удома чекали падучої зорі?
– Ні, не пам’ятаю, – сказала Ружена, підвівши до нього бліде обличчя; в холодному присмерку її очі сяяли, мов зірки. – Чого ти такий, Їржі?
Його ніби аж морозило від хвилювання. Він погладив сестру по голові.
– Годі вже про ті гроші. Як добре, що ти прийшла до мене! Боже, який я радий! Наче, хтось відчинив мені вікно… між тими дзеркалами! Ти можеш це уявити? Адже я весь час думав і дбав тільки про себе! Я вже остогид собі, утомився від себе, а нічого іншого не мав… І ніякого сенсу в цьому не було! Ти пам’ятаєш, як тоді падали зорі і ти щось загадувала? Що б ти загадала тепер, якби оце впала зоря?
– Що б я загадала? – Ружена солодко всміхнулася – Щось для себе… Ні, і для тебе, щоб у тебе щось справдилося.
– А мені нічого не треба, Ружено, я радий, що позбувся… Скажи, як ти влаштуєшся? Стривай, завтра я знайду для тебе гарненьку кімнатку, з вікном на парк абощо. Бо у мене вікно на подвір’я, і вдень, коли нема зірок, вигляд не дуже веселий. А тобі треба щось краще, щоб було на що глянути…
Розпалившись, він бігав по кімнаті, укладав плани на майбутнє, радіючи кожній новій подробиці, сміявся, сипав словами, обіцяв, і се, й те… Е, що там помешкання, робота, гроші! Все це буде; головне – що почалося нове життя! Він відчував, як блищать у темряві сестрині очі, як вони всміхаються, як стежать за ним, сяючи від захвату. Йому хотілося сміятись, голосно реготати з радості, і він усе говорив, говорив; тоді обоє, знесилені, зморені щастям, утомлені розмовою, замовкали в порозумінні й відпочивали.
Врешті він уклав сестру спати; вона не опиралась його кумедному материнському піклуванню, але вже не мала сили дякувати. Проте, підводячи погляд від паки газет, де він шукав оголошень про вільні кімнати, Їржі зустрічав її погляд, сповнений захвату й нестямної радості, і серце його стискалось від щастя. Так він просидів до ранку.
Справді, це було нове життя. Минулися жахливі напади млості за їжею: він квапливо поглинав обід, а тоді бігав по місту, шукаючи помешкання для Ружени. Додому вертався виморений, мов мисливський собака, і щасливий, мов жених, а вечорами сидів над паперами, взятими додому для приробітку, і засинав міцним блаженним сном після сповненого клопотом дня. Правда, врешті довелося поки що задовольнитись кімнатою без гарного краєвиду, поганющою кімнатою з плюшевими меблями, ще й безбожно дорогою. І хоч іноді йому під час роботи ставало млосно, повіки сіпались, у голові паморочилось, на поблідлому чолі виступав піт, але він умів перемогти себе: стискав зуби, клав голову на прохолодну стільницю й уперто нагадував собі: «Не падай! Тримайся! Мусиш витримати! Адже ти живеш не тільки для себе!»
І справді, він дужчав з дня на день. Це було нове життя.
Та якось до нього з’явилась несподівана гостя: його друга сестра Тільда, дружина дрібного підприємця-невдахи. Вона жила недалеко від Праги й щоразу провідувала брата, коли приїздила до міста в справах – комерційних чи ще яких. У брата вона звичайно сиділа недовго, не підводячи очей і уникаючи його погляду, й скупими, тихими словами оповідала про своїх трьох дітей та про безліч турбот, ніби на світі не було нічого іншого. Та цього разу Їржі, побачивши її, вжахнувся: вона важко дихала, раз у раз проводила рукою по обличчю, яке турбота вкрила павутинням зморщок, і в нього серце стислось від співчуття, коли він глянув на її спотворені писанням та шиттям пальці.