Страница 38 из 45
Пiд кожною парсуною був напис, що в сукупностi дещо нагадувало шлюбнi оголошення:
БЕЗ ПАРИ НЕМА КОХАННЯ.
ОЙ, ГАРНА Я, МОВ ЗАСВАТАНА.
КОМУ ЩО, А МЕНI ПАРУБОК.
НЕ ЛIЗЬ, ХОРОШИЙ, ЯКЩО ТИ БЕЗ ГРОШЕЙ.
КРАЩЕ ХВОСТАТА, НIЖ ЯЗИКАТА.
ВРОДА - ЗАВЖДИ МОДА.
ЛЮБИ, ТА НЕ ЗГУБИ.
ПОКОХАЮ ЯКОВА, ТА НЕ УСЯКОГО.
ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
"Таж хiба я проти? - подумки мовив я. - Та я за одну живу нереудочку вiддав би усю цю картинну галерею!"
Аж тут я застерiг дещо нечемний напис, що був надряпаний на берестяному лубi:
НА ТАКI ЗАЛЬОТИ НЕ МАЮ ОХОТИ.
- Левiафане, що за нечема тут сидiв?
- Про кого ти? - озвався наглядач. - У черевi багато хто вiдбував строк.
- Я про того, хто на дiвочi слова грубо вiдписав: "На такi зальоти не маю охоти". Хто цей недолугий пiута?
- Ну, це людина дуже вiдома...
- Ти кажи прямо - хто?
- Геракл.
- Геракл? - вразився я. - Тобто Гераклес?
- Вiн самий...
- Виходить, i героя у черево ув'язнили?
- А чого ж?
- На який же строк?
- Безстрокове.
- Щось не збагну...
- Тупий ти, Iоно! Невже нiколи не чув про довiчне ув'язнення?
- А я чув, що Геракла оголосили напiвбогом i узяли живим на небо. Як же так? Невже брехня?
- Та нi, усе правда...
- Як же так сталося?
- А це - службова тасмниця, - завагався Левiафан.
- Кому ж менi отут тасмницi оповiдати? Тобi? Але ж ти й сам усi тасмницi знасш!
- Ну, добре, - неохоче промимрив Левiафан, - скажу тобi: Геракл втiк...
- Як утiк?
- Вiдсидiв три доби i втiк...
- Я не про це, я питаю, в який спосiб?
- Так я тобi й сказав! Щоб i ти втiк? Лiпше замолюй грiхи та уславлюй Всевишнього, строк i поменшас...
Однак новина була прецiкава: кмiтлива людина i з черева може вислизнути!
Я знову втупився в напис:
ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
А що, коли це гасло зробити темою моух апеляцiйних молiнь до Всевишнього? Хоч i хвостата дiвка, а розумниця. Проте я збагнув й iнше для чого тут розвiшанi парсуни чарiвних спокусниць: щоб посилити страждання i скорботу за волею...
Та хай! Зрештою, п'ятнадцять дiб - не строк, а життсвий досвiд.; До того ж, як на черево, камера була непогано обладнана. Тепло, ложе м'яке, згори свiтло сiсться. Можна буде якось i перебитися два тижнi з води на хлорелу. Черево китове - це вам не кам'яний мiшок в пiдвалах тирана Iсровоама Другого! А коли якась наядочка змилостивиться над бiдолашним в'язнем та принесе передачу... Ух, аж подих перехопило!
I раптом серед цих iдилiчних думок майнула полохлива: а що, як мого Левiафана загарпунять китобоу?
Вони ж мене живцем тут засмажать, коли топитимуть китовий жир!
Нi! Негайно каятися! Негайно вихваляти й усiляко славословити бога! Чи в мене язика нема, щоб дурницi молоти? На брехню мене завжди стане - у школi пророкiв навчили. Вирiшено: бог з ним, з отим богом! Зроблю, як вiн хоче...
19. У БОГА ВСЕ МОГА
"Якщо розум - дар неба i якщо те ж саме можна сказати про вiру, значить, небо послало нам два дари, якi несумiснi й суперечать один одному".
Денi ДIДРО.
За своуми розмiрами Левiафан - найбiльший з усiх вiдомих людству китiв. Навiть блакитний кит-блювал значно поступасться йому в габаритах. Це з розлогоу спини Левiафана я даремно намагався навернути морських розбишак на путь iстинну. Та долю мою було вже вирiшено i вирок ухвалено. Мабуть, тому й моя пастирська мова перетворилася на суцiльну комедiю для розваги й зубоскальноу потiхи...
Вчора Левiафан з неабияким iнтересом вислухав мос самокритцчне каяття, тiльки зауважив, що воно дещо одноманiтне: там випив, а десь ще й напився. Мас рацiю чудисько! В майбутньому треба буде докласти всiх зусиль, щоб виправити цей ганебний недолiк: необхiдно буде якомога бiльше урiзноманiтнювати асортимент напоув. Хiба можна порiвняти убогу оповiдку пересiчного п'янички з професорськими розумуваннями досвiдченого дегустатора? Прийму муку, та подужаю цю науку! Будь певен, мiй любий Левiафане, виправлюсь.
А сьогоднi, аби не повертатися до вичерпаноу по саме денце теми, я заповзявся до другоу умови, накладеноу на мене епiтимiу, - на всю губу славословити Всевишнього:
- Наш небесний пан дуже розумний, наймудрiший у свiтi, що не вдiс - все генiально! Що не замислить, нiхто не те щоб слова, а й лiтери проти не скаже. Така вже у нього нелюдська вдача!
- А як про це дiзналися? - цiлком слушно запитав Левiафан. Що не кажiть, а допитлива iстота!
Я охоче вiдповiв:
- Таж вiн сам про це сказав!
- I всi одразу повiрили?
- Дивак ти! А кому було вiрувати? Адже його наймудрiша мудрiсть у всьому свiтi виявилася ще тодi, коли й бiлого свiту не було. I темного теж. Нiякого свiту тодi не було. Взагалi нiчого не iснувало. Навiть на небi, бо яке може бути небо, коли немас землi? Мiрiади вiчностей ширяв Всевишнiй у цiлковитiй самотi, мов довiку ув'язнений в одиночку.
- А де ж вiн ширяв?
- Кажуть, у цiлковитому хаосi, хоч що таке цей хаос, нiхто й понинi до пуття не вiдас. А може, й самого хаосу тодi також не iснувало.
Та не бiда! Циган з нiчого юшку зварить. А куди цигану до Всевишнього? Нiкому й на думку не спаде порiвнювати цигана з теперiшнiм Володарем Всесвiту. Так от - повторюю: тодi взагалi нiчого не було, отже, не було нi знань, нi будiвельного досвiду.
Отут i виявилася нелюдська мудрiсть Наймудрiшого. Iнший на його мiсцi, хай би навiть найлукавiший циган, нiзащо не додумався б, з чого починати. А Всевишнiй враз утямив. Вiн почав з головного: сотворив твердь небесну i твердь земну. Ти запитусш. Левiафане, як вiн ух сотворив? А просто наказом! Сказав: "Хай буде твердь небесна!" I зависла твердь, невiдомо над чим, бо уяви "горi" та "долi" тодi теж не iснувало. Бачить господь: непорядок! I наказав господь: "Хай буде твердь земна!", i твердь небесну пiдперла твердь земна. Вже й Будiвничому було на що спертися. Нульовий цикл творiння було звершено.
Тут слiд пригадати, що до сотворiння Неба i Землi Всевишнiй шугав в абсолютнiй темрявi. Але це його не лякало, бо налетiти у пiтьмi не було на що. А тепер як бути, коли вiн спорудив твердi? Знову ж таки: хiба можливо сотворити щось путнс наослiп?
Завмер Всевишнiй мiж двома твердями, щоб ненароком гулi на божому чолi не набити, та й думку гадас:
- Як тепер бути? Отак i стовбичити нерухомо довiчним стовпником? Уже й ширяти не можна... От напасть!