Страница 83 из 755
Професор Бінс зупинився, обвів кімнату затьмареним поглядом і повів далі:
- Кілька років засновники працювали разом у повній гармонії: вони шукали молодь із чаклунськими здібностями і привозили її у замок для навчання. Але згодом між ними виникли непорозуміння. Почався розкол між Слизерином і рештою. Слизерин вважав, що учнів до Гоґвортсу треба приймати вкрай вибірково. Доводив, що магічні знання не повинні виходити за межі чарівничих родин. Йому не подобалося, коли набирали учнів маґлівського походження, бо їм, на його думку, не можна довіряти. Минуло ще трохи часу, і між Слизерином і Ґрифіндором спалахнула через те палка суперечка, і Слизерин покинув школу.
Професор Бінс знову замовк.
Зі стуленими вустами він скидався на зморщену стару черепаху.
- Надійні історичні джерела більше нічого не повідомляють, - сказав він, - але ці вірогідні факти були перекручені завдяки химерній легенді про Таємну кімнату. Легенда сповіщає, ніби Слизерин побудував у замку засекречену кімнату, про яку нічого не знала решта засновників.
Слизерин, згідно з легендою, цю Таємну кімнату запечатав - щоб ніхто не зміг її відкрити, аж доки до школи прийде його справжній спадкоємець. Тільки спадкоємець зуміє розпечатати Таємну кімнату, випустити жахіття, яке там є, і з його допомогою очистити школу від усіх, хто не гідний вивчати магію.
Коли професор Бінс скінчив свою розповідь, запала тиша, але аж ніяк не та звичайна сонна тиша, що панувала на його уроках. Відчувався якийсь неспокій, і всі дивилися на нього, сподіваючись, що він знову заговорить. Професор Бінс трохи роздратувався.
- Але усе це, звісно, самі нісенітниці! - додав він. - Школу, природно, не раз обстежували, щоб знайти бодай які-небудь свідчення існування тієї кімнати, і це робили найдосвідченіші чаклуни й чарівниці. Кімнати не існує. Це тільки вигадка для залякування легковірних.
Герміона знову підняла руку.
- Пане професоре, а що ви мали на увазі під «жахіттям», яке є в кімнаті?
- Гадають, ніби то якась потвора, яку може контролювати тільки спадкоємець Слизерина, - відповів професор Бінс сухим пронизливим голосом.
Учні стривожено перезирнулися.
- Кажу ж вам - нічого немає! - наполягав професор Бінс, перекладаючи папери. - Немає ані Таємної кімнати, ані потвори!
- Але ж, пане професоре, - засумнівався Шей-мус Фініґан, - якщо ту кімнату може відкрити тільки справжній спадкоємець Слизерина, ніхто інший не зможе її знайти, хіба не так?
- Дурниці, О'Флегерті! - роздратовано заперечив професор Бінс. - Якщо стільки гоґвортських Директорів і директорок нічого не знайшли...
- Пане професоре, - пискнула Парваті Патіл, - але ж для того, щоб її відкрити, мабуть, потрібно вдатися до чорної магії.
- Те, що чарівник не вдається до чорної магії, ще не означає, що він не може до неї вдатися, міс Пеніфезер! - відрубав професор Бінс. - Я повторюю: якщо такі, як Дамблдор...
- Але, можливо, треба бути якимось родичем Слизерина, і тому Дамблдор не міг... - заговорив Дін Томас, але професорові Бінсу цього було вже забагато.
- Досить! - гостро урвав він його. - Це просто міф! Кімнати не існує! Немає жодного свідчення, що Слизерин побудував бодай таємну комірчину для мітел! Я вже шкодую, що розповів вам цю безглузду вигадку! А тепер, якщо ваша ласка, берімося знову до історії, до солідних, вірогідних, перевірених фактів!
І вже через п'ять хвилин учнів знову охопила звична апатія.
- Я завжди підозрював, що Салазар Слизерин був старим гидким маразматиком, - сказав Рон Гаррі й Герміоні, коли після уроку вони штовхалися в багатолюдних коридорах, щоб швидше занести портфелі й піти вечеряти. - Але я не знав, що це він розпочав те безглуздя з приводу чистої крові. Я б не пішов до їхнього гуртожитку, навіть якби мені платили. Чесно вам кажу: якби Сортувальний капелюх намагався запхати мене у Слизерин, я б відразу сів на поїзд додому.
Герміона енергійно закивала головою, але Гаррі мовчав, бо тієї миті відчув як йому опустилося серце-Гаррі ніколи не розповідав Ронові й Герміоні, що Сортувальний капелюх намірявся віддати його с аме в Слизерин. Він надто виразно пам'ятав тихенький голосок, що говорив йому на вухо рік то-му, коли він надяг на голову капелюха: «Знаєш, ти можеш бути видатним, це все в твоїй голові, а Слизерин допоможе тобі здобути велич, тут годі сумніватися...»
Але Гаррі, вже знаючи, що зі Слизерину виходять темні чаклуни, розпачливо подумав: «Тільки не в Слизерин!» І капелюх сказав:
«Що ж, коли ти такий певний, нехай буде Ґрифіндор!»
Друзі пропихалися крізь юрбу, і тут повз них пройшов Колін Кріві.
- Честь, Гаррі!
- Привіт, Коліне! - автоматично відповів Гаррі.
- Гаррі! Гаррі! Один хлопець з мого класу казав, що ти...
Але Колін був такий маленький, що його відразу підхопив потік учнів, несучи до Великої зали; вони ще почули, як він пропищав: «До зустрічі, Гаррі!» - і зник.
- Що міг казати про тебе хлопець з його класу? - зацікавилася Герміона.
- Мабуть, що я - спадкоємець Слизерина, - відповів Гаррі, відчувши, що його серце впало ще нижче, бо раптом згадав, як під час обідньої перерви від нього втікав Джастін Фінч-Флечлі.
- Тут повірять у що завгодно, - скривився Рон.
Юрба порідшала, й вони спокійно піднялися на наступний поверх.
- Ти справді думаєш, що існує Таємна кімнату? - запитав Рон Герміону.
- Не знаю, - спохмурніла вона. - Дамблдор не зміг вилікувати Місіс Норіс, тому я думаю, що на неї напало щось... ну... нелюдське.
Розмовляючи, вони завернули за ріг і опинилися наприкінці того самого коридору, де стався напад. Зупинилися й озирнулися. Все було так, як і тієї ночі, хіба що на скобі не висіла нерухома кицька, а під стіною з написом «Кімната відчинена» стояв стілець.
- Це тут чатує Філч, - пробурмотів Рон.
Вони переглянулися. Коридор був порожній.
- Не зашкодить тут трохи понишпорити, - сказав Гаррі. Він скинув портфель, став навкарач-ки і почав повзати, шукаючи бодай якісь сліди.
- Щось підпалене! - сказав він. - Тут... і ось тут.
- Ходи-но глянь на це! - покликала Герміо-на. - Дивно!
Гаррі підвівся й підійшов до вікна поряд із написом на стіні. Герміона показувала на верхню шибку, де через маленьку тріщину в склі відчайдушно намагалися втекти десь зо два десятки павуків. Довга сріблиста павутинка гойдалася там, наче мотузка, якою вони поспішливо дряпалися, щоб вибратись надвір.
- Ви колись бачили, щоб павуки так поводилися? - здивувалася Герміона.
- Ні, - відповів Гаррі, - а ти, Роне? Роне!
Він озирнувся. Рон стояв ззаду, ледве стримуючись, щоб не дременути.
- Що сталося? - запитав Гаррі.
- Я... не... люблю... павуків, - напружено відповів Рон.
- Я цього не знала, - здивовано глянула на Рона Герміона. - Ти стільки разів робив різні настійки з павуками...
- Я нічого не маю проти мертвих павуків, - пояснив Рон, намагаючись не дивитися на вікно, - але я не люблю, коли вони ворушаться.
Герміона захихотіла.
- Це не смішно! - розсердився Рон. - І якщо вже хочете знати, то мені було три роки, коли Фред перетворив мого... мого іграшкового ведмедика на великого брудного павука, бо я зламав його дитячу мітлу. Ви б теж їх зненавиділи, якби тримали в руках ведмедика, а в нього раптом повиростало багато лап і...
Затремтівши, Рон замовк. Герміона й далі ледве стримувала сміх. Відчуваючи, що варто змінити тему, Гаррі сказав:
- Пам'ятаєте ту воду на підлозі? Звідки вона взялася? Хтось уже витер її.
- Вона була тут, - сказав Рон, пройшовши кілька кроків повз Філчеве крісло й показуючи пальцем. - Біля цих дверей.
Він узявся за мідну клямку і раптом відсмикнув руку, як обпечений.
- Що там? - стривожився Гаррі.
- Я не можу туди зайти, - прохрипів Рон, - Це дівочий туалет.
- Ой, Роне, таж там нікого немає! - підійшла до нього Герміона. - Хіба що Плаксива Мірта. Ходімо подивимось.