Гаррі Поттер. Гепталогія

- Ти йдеш чи як? - спитав ззаду Рон.

- Ага... так, - швидко озвався Гаррі, й вони разом з усіма пішли кам'яними сходами до замку.

Вестибюль був залитий світлом смолоскипів і відлунювані кроками учнів, що прямували по вимощеній кам'яними плитами підлозі до подвійних дверей, за якими їх чекав у Великій залі бенкет на честь початку навчального року.

Чотири довжелезні столи різних гуртожитків стояли у Великій залі під чорною беззоряною стелею, точнісінько такою, як небо, що виднілося крізь височенні вікна. У повітрі вздовж столів висіли свічки, освітлюючи сріблястих привидів, що пропливали по залі, а також обличчя учнів, які весело розмовляли, обмінювалися новинами за літо, віталися з друзями з інших гуртожитків і оцінювали зачіски та мантії одне одного. І знову Гаррі помітив, що дехто шепочеться в нього за спиною, коли він проходить повз них. Заскрипів зубами, вдаючи, що нічого не помічає й нічим не переймається.

Луна відпливла від них до рейвенкловського столу. Коли вони підійшли до ґрифіндорців, Джіні привітали її колеги-четвертокласники, і вона залишилася з ними. Гаррі, Рон, Герміона та Невіл вмостилися десь посередині столу між Майже-Безголовим Ніком, привидом Ґрифіндорського гуртожитку, Парваті Патіл та Лавандою Браун. Ці дві дівчини привітали його аж надто радісно й по-панібратськи, тож Гаррі не сумнівався - вони щойно теревенили про нього. Проте його турбували речі значно серйозніші - він глянув понад учнівськими головами на вчительський стіл під височенною стіною зали.

- Його там немає.

Рон і Герміона теж придивлялися до вчительського столу, хоч у цьому й не було потреби - Геґрідові розміри відразу вирізняли його в будь-якій юрбі.

- Він же не міг звідси виїхати, - знічено припустив Рон.

- Авжеж не міг, - рішуче заперечив Гаррі.

- Ти не думаєш, що його... поранено, абощо? - занепокоїлася Герміона.

- Ні, - миттю озвався Гаррі.

- А де ж він тоді?

Запанувала тиша, а тоді Гаррі ледь чутно вимовив, щоб його не почули Невіл, Парваті й Лаванда: - Може, він ще не повернувся. Знаєте... зі свого завдання... того, що мав виконати влітку для Дамблдора.

- Так... мабуть, що так, - трохи заспокоївся Рон, але Герміона й далі, кусаючи губи, розглядала вчительський стіл, ніби сподівалася отримати остаточне пояснення Геґрідової відсутності.

- А хто це? - різко спитала вона, показуючи на середину вчительського столу.

Гаррі подивився туди. Спочатку його погляд натрапив на професора Дамблдора, що сидів у самому центрі довжелезного вчительського столу в золотому кріслі з високою спинкою, одягнений у темно-фіолетову мантію, всіяну срібними зорями, і з капелюхом відповідного кольору на голові. Дамблдорова голова була схилена до якоїсь жінки, що сиділа біля нього й нашіптувала щось йому на вухо. Вона скидалася на стару діву - присадкувата, з коротким кучерявим буро-каштановим волоссям, у яке вплела жахливу рожеву стрічку під колір пухнастого рожевого джемпера на ґудзиках, одягнутого зверху на мантію. Вона повернулася, щоб зробити ковточок зі свого келиха, і Гаррі з жахом упізнав бліде ропушаче обличчя й вирячені, з мішками, очі.

- Це ж та жінка, Амбридж!

- Хто? - перепитала Герміона.

- Та, що була на слуханні моєї справи! Вона працює у Фаджа!

- Гарненька в неї кофтина, - вишкірився Рон.

- Вона працює у Фаджа! - спохмурніла Герміона. - А чого тоді вона приперлася сюди?

- Не знаю...

Герміона, примруживши очі, оглянула вчительський стіл.

- Ні, - пробурмотіла вона, - ні, явно, що ні...

Гаррі не розумів, про що вона говорить, але не спитав. Його увагою заволоділа професорка Граблі-Планка, котра щойно з'явилася за вчительським столом. Вона пробралася до самого кінця столу й сіла там, де зазвичай сидів Геґрід. Це означало, що першокласники вже прибули озером до замку.

І справді, за кілька секунд відчинилися двері вестибюлю. Довжелезною вервечкою зайшли перелякані першокласники на чолі з професоркою Макґонеґел, що тримала в руках ослінчик зі старезним чаклунським капелюхом - латаним-перелатаним і з отвором біля пошарпаних крисів-полів.

Гомін у Великій залі поступово вщух. Першокласники поставали рядочком перед учительським столом, обличчями до решти учнів, а професорка Макґонеґел акуратно поставила попереду ослінчик і відступила.

Обличчя першокласників блідо відсвічували у сяйві свічок. Маленький хлопчик посеред ряду, здається, затремтів. Гаррі на мить пригадалось, як він сам злякано стояв отам, чекаючи невідомого випробування, що мало визначити, в якому гуртожитку він опиниться.

Всі учні затамували подих. Раптом капелюх широко, мов рота, роззявив свій отвір біля крисів і заспівав: