Аріель

– Чарівно! – і раптом, сівши на підлогу, обнявши коліна, нестримно засміялася, так розгойдуючи головою, що її зачіска розтріпалася.

Раджа зняв з пальця перстень з величезним діамантом і кинув Мохіті, який підхопив сяючий подарунок на льоту і низько вклонився.

Один сліпий, збитий з ніг горбанем, упав навзнак. Ударившись головою об виступ колони, він заволав найсправжнісіньким чином, а потім крикнув:

– О, щоб ви здохли, прокляті мучителі!

Обличчя раджі вмить потемніло, як і обличчя Мохіти: коли хмара затьмарює сонце, на землю лягають тіні.

– Це він не на тебе, володарю, а на горбанів! – поквапливо заявив Мохіта.

Але раджа, одвернувшись до стіни, пробурмотів із злістю:

– Сто канчуків! І геть від мене.

Усі пішли. Добре, що Мохіта встиг одержати перстень. Але володар розгнівався. Мохіта наказав слугам додати сліпому і від себе сто канчуків. Цього було цілком досить, щоб звільнити нещасного від усіх злигоднів, які ще могло принести йому життя.

Мохіта досадував. Адже він припас для раджі ще кілька номерів. Голі раби, озброєні залізними палицями з кігтями на кінці. Раджа особливо любив цю розвагу. Коли раби починали ранити один одного і кров обливала їх смагляві тіла, прихильника Руссо охоплював справжній азарт, очі його спалахували, ніздрі роздувалися.

– Бий його! Дряпай! Сильніше! Так! Так!.. – заохочував він своїх гладіаторів і бував дуже засмучений, коли один з них мертвим падав на землю і гра припинялася.

В запасі було й полювання на тигрів. Підготовлено чудового слона з величезними іклами, до яких були прикріплені гострокінцеві мідні коронки.

Проте раджа сьогодні більше не кликав Мохіту, і той мало не збожеволів, думаючи, чим повернути собі милість владики.

У цей саме час і трапилася пригода з його сином. Коли слуга повідомив Мохіті, що його син упав у колодязь, він побіг туди і сам бачив, як Аріель прилетів з вулиці, спустився в колодязь і витяг хлопчика.

Про сина Мохіта не турбувався. Це була дитина від його першої, вже не любимої дружини, а він їх мав три.

Але літаюча людина вразила Мохіту.

Мохіта не роздумував над тим, що являє собою літаюча людина – чи надприродну істоту, чи новий вид фокусничання. Головне, це зовсім незвичайне, нове видовище, новий номер. З літаючою людиною, хто б вона не була, не страшно з’явитися перед грізні очі владики. Побачивши таке чудо, раджа про все забуде, і Мохіта поверне його прихильність.

Тож Мохіта розпорядився зв’язати літаючого юнака, хоч би він був самим втіленим Крішною.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ. МИР ВІДНОВЛЕНО

Мохіта вів зв’язаного і оточеного слугами Аріеля в палац чорним ходом повз кухні, наповнені чорними, шоколадними і шафрановими, напівголими, в білих ковпаках поварами. Вони піднялися вузькими сходами на другий поверх, поминувши жіночу половину палацу, зенан, де галасливо гралися під наглядом слуг діти. В одній кімнаті літня жінка глянула на Аріеля крізь окуляри, з одного боку прив’язані до вуха червоною ниткою. Підлога другої кімнати була заслана синіми й білими доріжками та килимами, на яких лежали розкидані подушки з барвистих шовкових тканин. На низенькій кушетці сиділа дівчина з накинутим на голову кінцем блакитного шарфа. Плечі її судорожно здригалися. На коліна падали великі сльози. Поряд з дівчиною стояв старик у білому одязі, на лобі в нього був знак касти з червоної і жовтої глини. Старик суворо вичитував дівчині, може, такій же полонянці, як і Аріель.

Критою, з легкими примхливими колонами галереєю, що відкривала вид на дзеркально-спокійне озеро, вони перейшли на половину раджі. Величезні зали з склепіннями, вкритими ліпними орнаментами, з колонами і нішами, вимережаними арабесками, фантастичними квітами, звірами й птахами, змінювались, як у химерному калейдоскопі. Аріелю іноді здавалося, що все це він бачить у сні. Сильно пахло аттаром – запашним маслом з розчином есенції далматської троянди і пряним духом квітучих олеандрів, які стояли у великих вазах, оздоблених блискучою кольоровою глазуррю. Від ароматів і строкатості в Аріеля почало паморочитися в голові.

– Стійте тут, – наказав Мохіта слугам, що охороняли Аріеля, коли вони підійшли до пурпурової завіси з золотими кільцями.

За завісою чувся чийсь гнівний голос. Слуга смикнув за кінець вірьовки, що зв’язувала руки Аріеля. Аріель зупинився.

Мохіта з хвилюванням прослизнув за завісу.

Кланяючись до землі, він почав наближатися до раджі, обличчя якого дедалі більше хмурніло. Крім цього обличчя, Мохіта нічого не бачив.

– Я тебе не кликав, Мохіта! Чому ти прийшов? – суворо спитав раджа.

Мохіта, все ще принизливо кланяючись і звиваючись усім тілом, підійшов до владики і щось прошепотів йому на вухо. На обличчі раджі з’явився вираз подиву, недовір’я, цікавості, знову подиву і знову недовір’я.

Мохіта хвилюючись стежив за цією зміною.

“Тільки б не вигнав!” – думав він.

– Добре. Покажи його. Але якщо ти обдурюєш мене, то пам’ятай: твої дружини сьогодні ж надінуть біле вбрання вдів!

Мохіта, не дослухавши раджу, кинувся за завісу і наказав увести Аріеля.

Юнак увійшов у зал і в першу хвилину був засліплений. Яскраве проміння сонця проникало звідкись згори і грало на золоті стін, колон, виблискувало на коштовному камінні, яким був усіяний одяг людей, що стояли біля легких витих колон. На малинових килимах і подушках, під синім пологом, лежав величезний злиток золота, виблискуючи райдугою.

Опам’ятавшись, Аріель побачив: те, що він вважав за злиток золота, було самим раджею в золотім убранні. Діаманти і алмази на його одязі, очевидно, коштували мільйони, а на лобі виблискував такий величезний діамант, що його важко було навіть оцінити.

Раджа був темношкірий, з плоскуватим носом і товстими, майже негритянськими губами чоловік, хоч у його жилах текла, як стверджували родовідні записи, кров найчистішого індуса.

Своїми чорними блискучими очима раджа мовчки вп’явся в Аріеля. Тільки школа Дандарата допомогла Аріелю витримати цей погляд.

Потім раджа поглянув на людей, що оточували його. їх одяг міг позмагатися в яскравості й строкатості з оперенням павичів і папуг.

Раджа наказав Аріелю підійти ближче.

Слуги підштовхнули юнака в спину.

– Хто ти? – спитав раджа.

Аріель, ще не вирішивши, як йому поводитися, мовчав,

– Хто ти? – перепитав раджа по-англійськи, думаючи, що Аріель не знає мови хіндустані.

Юнак, як і раніше, мовчав.

Мохіта, в свою чергу, задав те ж запитання мовами бенгалі, маратхі, потім з арійських мов перейшов на дравідські – телугу, таміль, нарешті на тібето-бірманські... Той же результат.

Раджа насупився і сказав:

– Він або глухий, або впертий. Проте я змушу його говорити! – І очі його блиснули. – Ти вмієш літати? – спитав раджа, переходячи знову на хіндустані.

Мохіта не витримав і, підійшовши до Аріеля, вдарив його в потилицю:

– Та говори ж, осел, якщо не хочеш зовсім втратити мову!

Уста Аріеля здригнулись, але він нічого не сказав. Він вирішив: коли прикинеться глухим і не покаже, що вміє літати, – його, можливо, відпустять.

Раджа вирвав з рук слуги віяло, яким той обвівав його, і кинув на Мохіту, затупотів ногами, заревів:

– Негідник! Привів мені якогось йолопа!..

– Змилуйся, владико життя мого! – вигукнув Мохіта, падаючи перед раджею навколішки. – Я не брехав! Запитай їх, – він показав на слуг, – запитай мою дружину Бінтьяба-сіні. Всі бачили, як ця людина чи дух у плоті літав! Накажи бити його канчуками, і він заговорить і полетить!

– Йому не уникнути канчуків, але поки що матимеш їх ти! – Раджа ляснув у долоні.

Завіса праворуч від трону розсунулась. Біля раджі з’явився величезний кучерявий чоловік, як ебенове дерево, з канчуком-семихвісником у руці, завжди готовий виконати наказ владики.

Раджа мовчки показав на Мохіту. Кат, з свистом змахнувши канчуком, ударив. Мохіта, лежачи на підлозі, несамовито заверещав і весь скоцюрбився, підібгавши руки й ноги.