Страница 21 из 42
Він не договорив. Маска фальшивої європейської люб’язності вмить зникла з обличчя раджі. Очі його так блиснули, що Боден поперхнувся і зблід.
– Дозволю собі думати, що ви також розумієте всю відповідальність ваших слів, сер! – обірвав він Бодена. – Я вважав би для себе вкрай образливою навіть думку вашу про те, що я, – він зробив особливий наголос на слові “я”, – сказав щось таке, що не зовсім відповідає дійсності.
Усі зрозуміли: розмова закінчена і більше вони нічого від раджі не доб’ються. Розставання було значно холодніше і більш натягнуте, ніж зустріч.
Спускаючись мармуровими сходами, які утопали в килимах і квітах, Боден тихо сказав Джейн, щоб утішити її і себе:
– Не сумуйте, Джейн, Аврелій, мабуть, знову втік. Це, звичайно, дуже прикро, але ми все ж не сьогодні-завтра знайдемо його. Далеко він не зале... не забіг.
Джейн зітхнула.
– Раджа не хоче розлучатися з літаючим юнаком. Він, напевне, приховує його в себе, – сказав Пірс Доталлеру, коли вони вже йшли парком уздовж невисокої кам’яної огорожі. Та ми піднімемо на ноги всіх, якщо треба буде, дійдемо до віце-короля і доб’ємося обшуку в палаці і видачі Аврелія.
Доталлер думав про щось своє. Пірс ішов мовчки попереду всіх.
До слуху Пірса раптом долинув голос із-за огорожі. Кілька слів, сказаних на мові хіндустані, змусили його зупинитися і прислухатися до розмови.
Посеред вулиці стояв підмітальник, біля нього – худий старик і дівчина-підліток.
– Нехай у наступному народженні я буду останнім гадом, коли я брешу! – вигукнув підмітальник, мабуть збентежений недовірою. – Я розповідаю із слів чоловіка, який сам, своїми руками зв’язав літаючу людину і кинув її за наказом раджі в бездонний колодязь.
Старик махнув рукою і, хворобливо зморщивши обличчя, глухо мовив:
– Кінець усьому. Ходімо, Лоліта!
Але дівчина не зрушила з місця. Вона безумними очима поглянула на старика, потім твердо сказала:
– Він не може вмерти!.. Він сказав: “Чекай мене, Лоліта”, – і я чекатиму його...
– Що там, містер Пірс? – гукнув Доталлер, підходячи до Пірса. Але, глянувши на його зблідле обличчя, з тривогою сказав, понижуючи голос: – Що трапилося?
– Нічого, нічого... Припадок серця. У мене це буває... Зараз мине.
Доталлер дивився на нього недовірливо.
Увечері, коли до під’їзду готелю вже було подано автомобіль, Пірс вирішив, що йому нічого далі приховувати таємницю. Він сказав Бодену:
– Містер Боден! Нам більше нема про що сперечатись. Аріеля-Аврелія Гальтона немає в живих. Його вбито за наказом раджі.
І Пірс розповів про почуту ним розмову.
За стіною раптом почувся голосний крик. О, ці зрадливо тонкі стіни індійських провінціальних готелів!
Пірс і Боден застали Джейн у сльозах.
На крик прибіг Доталлер. Дізнавшись про те, що сталося, він ледве стримував радість. Усе обернулося для нього якнайкраще!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ. ВЛАДИКА РОЗГНІВАНИЙ
Анат, якого Аріель витяг з колодязя, був сином чоловіка з алмазом – Мохіти, першого радника й улюбленця раджі.
Бути улюбленцем раджі дуже вигідно. Раджа Раджкумар володів скарбами, загальної суми яких він навіть сам добре не знав. Мало кому з європейців відомо, що деякі індійські раджі – це перші багатії світу, в порівнянні з якими прославлені мільярдери – Ротшільди, Моргани, Рокфеллери, Вандербільди – бідні люди. Віками, з покоління в покоління, раджі збільшували своє багатство, яке складалось, головним чином, з коштовного каміння та золота.
Про всі ці багатства мало хто знає лише тому, що раджі не мають потреби продавати свої алмази, а коли б і виникла така потреба, то це не завжди й можливо: на світовій біржі небагато покупців на такі камені, як “Великий Могол” або “Регент”. Нерухоме майно цих багачів – палаци, маєтки – також велике. Але за своєю цінністю його не можна порівняти з цими купами брильянтів та алмазів.
Не дивно, що раджі можуть нагороджувати своїх улюбленців так, як ніколи не могли нагороджувати своїх фаворитів наймогутніші й найбагатші королі Європи.
Але благовоління і любов раджі треба заслужити догоджаннями. Подібно до всіх людей, що проводять бездіяльне життя в замкнутому світі, як писав Вольтер – “у світі без обріїв”, раджа найбільше боявся нудьги, хоч і мав непогану освіту, чудово володів англійською мовою, його дружина, Шьяма, говорила по-французьки, як парижанка. Разом з нею раджа кілька разів відвідував Європу – Лондон, Париж, Берлін. Але фраки й смокінги після вільного і легкого національного одягу, театри й раути, європейська кухня, весь уклад життя були для нього незручними, розваги – чужими. І він квапив дружину з від’їздом.
Дома, виконавши обряд очищення, скинувши незручний одяг, Раджкумар полегшено зітхав і почував себе щасливим. У легкому шовковому халаті він годинами лежав на тахті. Хлопчик-слуга обвівав його пальмовим віялом. Раджа брав куплені в Європі книги і журнали, вибирав “якнайлегший” роман і заглиблювався в читання.
Європейцем можна бути і в Індії!
Він був у своєму роді “освічений абсолютист”. Належав до релігійного товариства “Брамо-Самадж”, не поклонявся ідолам, не дуже старанно виконував обтяжливі релігійні обряди, їв дичину, яку готував повар-мусульманин, стежив за книжковими новинками, читав філософські книги, однаково погоджуючись і з Руссо і з Ніцше. Любив бути в товаристві сагибів і дружив з ними.
Провалявшись два-три дні з новою книгою, він раптом починав відчувати, що змія нудьги знову заповзає в його серце.
І тут на сцену з’являвся Мохіта, який до тонкощів вивчив свого владику.
– Що нового, Мохіта? – питав раджа, недбало кидаючи книгу на килим. Мохіта “брав прах від ніг владики”, в пишномовних висловах вітав його і коротко доповідав про господарчі справи, про нові угоди, укладені з сагибами та селянами, про надходження арендної платні, про стягнення з несправних боржників.
Але сьогодні раджа неуважно слухав його і перебивав, повторюючи запитання:
– Що в тебе нового, Мохіта?
– Трупа хлопчиків і дівчаток підготувала нові танці.
Раджа згадав паризький канкан, посміхнувся:
– Старе. А втім, покажи.
Мохіта ляснув у долоні, оксамитова завіса на високому склепінні біля дверей розсунулась, і в кімнату, видзвонюючи зап’ястями, бубонцями й дзвіночками, вбігли дівчатка, оповиті легким газом, і хлопчики в барвистих убраннях. Під звуки флейт вони почали танцювати. їх рухи були граціозні, на переляканих обличчях застигли посмішки.
– Старе, – ще раз повторив раджа і махнув рукою.
Флейти змовкли, діти перестали танцювати, збившись докупи, як переляканий гурт овечок.
Раджа почав розповідати Мохіті про канкан, в яких костюмах виступають жінки, які викидають антраша – “розумієш, ноги вище голови, і всі оборки – “фіть!” – і він наказав зробити дівчаткам такі костюми, – пишні спідниці, каблуки високі, – і навчити їх канкана. Спантеличений Мохіта вклонився.
– Іще що в тебе є?
– Танець горбанів, кривих і сліпих.
Це було нове.
– Покажи.
Діти вибігли, не приховуючи радості, що все обійшлося добре: ніхто не наказав шмагати або посадити в підземелля на хліб і воду, що траплялося нерідко.
Залунали глухі звуки барабана, і в кімнату, кульгаючи, падаючи, спотикаючись і охкаючи, вбіг натовп людей незвичайного вигляду, в химерних костюмах з кольорових клаптиків. Мохіта не гаяв часу у відсутність свого владики. Де він тільки розкопав цих виродків? Горбані з великими головами і ротами, як у жаб, наскакували на кривих, збивали з ніг своїми горбами, падали, сліпі стукалися лобами і з вереском хапалися за забите місце, гриміли барабани...
Раджа реготав. Мохіта сяяв.
– Поклич раджину Шьяму! – вигукнув раджа.
Раджина з’явилася в модному паризькому платті ы туфлях на надзвичайно високих каблуках. Глянула на танцюючих, вона вигукнула: