Диспут – «Зелена Кобила»

Хоч, з другого боку, відома пластична, тепер вже покійниця, Айседора Дункан* неодноразово приїздила на свої вечори пластичного танку на кобилах.

Що-правда, кобили ті були здебільша гніді, булані й вороні, проте я гадаю, що специфічна зелена масть на нашій кобилі не повинна б так уже негативно вплинути на розвиток нашого пластичного мистецтва.

В усякім разі спробувати можна.

Мені здається, що опоненти мої сильно помиляються, вимагаючи, щоб ми всі зразу кричали нашій Зеленій Кобилі грубо й різко:

— Тррррр!

Цього робити ніяк не можна.

Хоч істота вона й кобиляча, але не треба забувати, що вона має ніжну-ніжну, як ніжний весняний із зеленої трави килим, масть.

А це до чогось зобов'язує...

І ми, я гадаю, не помилимось, коли в поводженні із «Зеленою Кобилою» додержуватимемось способу лагідного, способу ласкавого, способу тендітного.

Ми повинні не грубо на неї тиррркать, а так, як вабком до перепелички в червневому житі:

— Тиру-тиру! Тпру-тпру!

Тоді я певен, що «Зелена Кобила» не крутитиме хвостом і не попаде їй під хвіст віжка.

Віжка під хвостом у «Зеленої Кобили» — це скандал, це національне нещастя...

Отже, ще раз, товариші, я звертаюсь до вас з гарячим закликом:

— Не — трррррр! — а лагідне: — Тпру-тпру! Тпру-тпру!

Голова. Слово має товариш Панч*.

Промова П. Панча

Товариство! Кинута ЗолотимПівником репліка, що кобиляча голова дурніша за курячу, єсть не що инше, як групове зухвальство, щоб не сказати більше.

Півник. Наприклад: ...ціоналізм?

Панч. Я говорю з катедри, а не з шпальт нашої дорогої «Літературної Газети». (Голос з місця: «А "Літературну Газету" і справді час уже зробить міжгруповим органом»).

Півник. Кукуріку!

Панч. От вам і кукуріку. Ви гадаєте, що ви знаєте Зелену Кобилу? — Нет, ви не знаєте Зеленої Кобили*.

Півник. Чому?

Панч. А тому, Золотий Півнику, що знання — досить складний психічний акт, і предмет знання — якраз не те, що ми під ним розуміємо, а щось зовсім инше. Зовнішні явища, Золотий Півнику, хоч і реально входять у наші почуття, проте уявлення виникає лише після відміни явища там десь у діяльності наших центральних органів. Вам, Золотий Півнику, «Прокламація Авангарду»* видається за зразок динамічного конструктивізму, а циган говорить, що коли б він так динамічно приторговував у ярмарку коней, то поснули б навіть дядьки. Значить, причина сприймання, як бачимо, знаходиться настільки ж в об'єкті, як і в суб'єкті. Або, кажучи словами Дрозда, «реальність не єсть у самім предметі, а тільки в мрії його розуму». Понятно вам, Півнику?

Півник. Кукуріку!

Панч. Так що ж таке Зелена Кобила? Зелена Кобила, товариші, — це геніяльний витвір природи, економіки й політики, її реальний образ просто пропорційний пульсації нашої крови. І це прекрасно ствердили своїм уявленням такі товариші, як Хвильовий* і Сірий Чортик Зануда. Перший уявляє цю Кобилу во образі Дульцинеї Тобозької. (Хвильовий з місця: «Он тоже, кажется, на меня намекает!»), а другий — во образі дошки, на якій колись катували батогами таких вульгаризаторів, як Мих. Биковець або Кость Буровій*.

Чортик Зануда. А породив цю кобилу царат.

Панч. Сірий Чортику Зануда, навпаки. Не царат породив Кобилу, а Кобила, Андрій Іванович*, був родоначальником дома Романових.

Півник. І письменника Романова?*

Панч. Про це запитайте в Сергія Єфремова*. В чотирнадцятому віці він переселився на нашу голову з Персії.

Півник. Єфремов?

Панч. Не Єфремов, а Кобила, Андрій Іванович.

Чортик Зануда. Так Кобила ж жіночого роду?

Панч. Було колись, а зараз один земвідділ наказав райвикові надіслати відомості про жеребців «обоєго полу». Значить, ваше зауваження у меншій мірі недоречне. Кобила — це...

Сенченко*. У нас у Червонограді це просто жива шістка в такій грі, що зветься «циган».

Циган (вилупивши очі). Сенченко, ану без національних моментів!

Півник. Кукуріку!

Панч. Ще один доказ, що мій погляд правильний. А чому, товариші? Тому, що це єсть властиве уявлення кожного зокрема розуму так про один предмет, як і про весь світ.

Коли я охоплюю своїм поглядом нашу планету і вдивляюся в ряд віків, там серед мороку минулих часів я бачу атом із задертим трубою хвостом.

Довкола цього атому зростав прогрес людства. Він безперестану міняв форми, але натура зосталась, міняв поведінку, але пристрасті залишались. З цим погодився колись і Ґізо, але Алтер і Коші, як Сеген і Муаньо*…

Божко (перебиває). Що він тороче? Зеленою Кобилою у нас називається великий кавалок глини для горшків, а він пре чорт зна що. Давайте мені слово!

Голова. В ганчарній справі? Гаразд: будете мати слово, а зараз не перебаранчайте опонентові. Вам залишилась ще одна хвилина.

Панч. І глина складається з атомів, тов. Божко. Я кінчаю. Ви знаєте, що світ складався, складається й буде складатись, як і Божкова глина, із атомів, значить, Зелена Кобила жила в минулому й буде жити в майбутніх віках. (Оплески).

Панч. Ще два слова. Семенко уявляє цю Кобилу без хвоста. Це — твердження помилкове. Уявити Зелену Кобилу без хвоста так само неможливо, як і нещасливий «Авангард» без Голоти Петра*.

Півник. Кукуріку, кукуріку! (І так тричі).

Бурхливі оплески поступово переходять в овацію.

Голова. Слово має Майк Йогансен*.

Промова Майка Йогансена

Любі товариші і ще любіші товаришки. Ви зробили менівелику честь і попрохали мене висловитись у тій справі, що всіх нас захоплює і хвилює через увесь вечір у справі Зеленої Кобили. На прикрий мені жаль, я не можу погодитися ні з одним з товаришів, що промовляли на цю тему. (Голос: «Мистецтво, як лимонад?»*).

Не згадуватиму ні слова про виступ товариша (серед нас стороннього і очевидно п'яного), що пробував нас запевнити, ніби зелену кобилу можна побачити тільки поштрихувавши якусь шкапу зеленою фарбою; перейду до тих, що серйозно і уважно поставилися до справи.

Але я не можу пристати й на думку того товариша, що розглядав Зелену Кобилу, як деякий символ нашої радянської країни.

Ясно, що в такому аспекті це була б не зелена кобила, а радше червоний кінь. Але я не символіст. Нехай цим займаються символісти.

(Мих. Бик*: «Прошу слова по личному вопросу»).

Так само глибоко неправдивий той погляд (що його висловила молода товаришка з синіми, як Фірвальдштетське озеро, очима), ніби Зелена Кобила є друкарська помилка нашої шановної редакційної колегії і стоїть замість слів «зазначена колегія». Бо коли це друкарська помилка, то чому вона не могла б передавати слів: «заборонена казка», або «заведена катеринка», або «зачароване коло»? (Дехто почина хвилюватись).

Але найбільш небезпечним мені здається виступ того скептика (не можу навіть назвати його товаришем), який привселюдно заявив, що Зелена Кобила — це нереальна фікція, абсурдна мрія, фантастична вигадка ледащих людей і що в дійсності ідеал Зеленої Кобили — річ недосяжна. Натомість цей громадянин пропонував нам доїти сірих кобил і виробляти з їхнього молока халву чи рахат-лукум. Сором, товариші!

Я довго думав, товариші, і мені здається, що я додумав до кінця. Я не боявся ніяких висновків і послідовно довів свою мисль до її логічного завершення. Спробую пояснити її вам.

Зелена Кобила могла з'явитися на світ тільки в наслідок любови, любови між більш-менш зеленим жеребцем і не менш зеленою ж кобилою.