Панi Ка

– Ну, зрозуміло, звідки! – відгукнулася Ніна. – Працюють у Європі, в Польщу їздять, у Словаччину, там платять добре, ось вони, повернувшись, і будують тут котеджі.

Навігатор штучним жіночим голосом скомандував: «Поверніть праворуч!». Рустем послухався. Вулиця, на яку в’їхало авто, не освітлювалася, будівель на ній не було. На дорозі промайнуло щось темне. Спрацювала реакція досвідченого водія, Рустем ударив по гальмах і одночасно вивернув праворуч. Авто зупинилося, щось темне на дорозі потрапило під розсіяне світло фар. Те, що постало перед екстрасенсом, вразило його: на шляху лежала кицька, мабуть, недавно збита автомобілем, а інший кіт користувався нею як самицею, не зважаючи на те, що тварина мертва.

– Що сталося? – гукнула Ніна з заднього сидіння. Вона ще не розгледіла картини на дорозі.

– Ледь не вбив кота. – Рустем повільно зрушив з місця, виїжджаючи з узбіччя. Ніна роздивилася нарешті те, що відбувалося на дорозі.

– Фе, яка гидота! Ти ж ледь у кювет через них не з’їхав! Краще б зачавив!

– Не краще… Машину можна полагодити. Проблеми вирішуються. А життя не повернеш. Ти бачиш це, й воно здається тобі мерзенним. А ми самі дуже відрізняємося від них?

– Не помічала досі в тебе такої любові до тварин, – трохи напружено відповіла Ніна.

– Я й не люблю їх. Взагалі вважаю, що тварини – це чисте зло. Тіло, наповнене інстинктами, з цілковитою відсутністю любові. Ті, хто любить тварин, схильні приписувати їм людські риси, але це помилка.

– Отакої!

– А що? Я зі своїм ставленням завдаю їм меншої шкоди, ніж більшість їхніх прихильників. Тварини мають жити в своєму світі, а ми в своєму. Але насправді наша основа абсолютно ідентична тваринній. Тобто ми такі самі, як і вони, просто в нас додано дещо стороннє. Ми його вважаємо душею, розумом, чи ще чимось. І тому й зашкодити тваринам не маємо права, але і з добром своїм до них краще не лізти. Свої серед чужих, чужі серед своїх.

– Зачекай! Ось ти кажеш: «У них немає любові»!. Але ж від них мерзоти бачиш менше, ніж чогось доброго. Мені здається, ти не маєш рації. В них любові більше, ніж у нас. Ти не чув, як собаки тужать без своїх господарів, а часом і життя своє віддають за них, або ті ж таки кицьки, жертвуючи собою, витягають кошенят із вогню?

– Собаки схильні до звикання. Відданість – це не любов. Зваж, люди також часом піддають себе ризику (завжди сподіваючись вижити) заради своїх вождів, але хіба це можна назвати любов’ю? Ти кажеш, кицька рятує кошенят… Хоч би як цинічно це звучало, та коли кицька витягає з вогню кошенят і коли кіт на дорозі трахає мертву кицьку – це вони роблять з одних і тих самих спонукань. І лише ми, люди, наділені тим світлом, яке робить нас не схожими на тварин, здатні розділити ці дії на цілком протилежні. Мерзенність чи краса – це лише наша мораль, а ось тварини завше керуються одним-єдиним.

– Т-ак, Рустеме… Ти зараз просто стираєш у мені те, що робило з мене людину! – іронічно озвалася Ніна. Рустем засміявся.

– А ти в чомусь маєш рацію! Тому іноді нам не потрібно багато думати, а слід просто дотримуватися законів! У жодному випадку – вбивати не можна, хоч би яких потворних форм набувало життя.

Асфальт був розбитий, тому Рустем їхав повільно, об’їжджаючи кожну вибоїну. Хвилин із п’ять вони мовчали, й екстрасенса опанувало дивне відчуття. Ніби вони дедалі більше відривалися від реального світу. Обабіч тяглися рівні ряди молодих беріз. Світло фар вихоплювало їх із темряви, мов іншопланетних магів у білих плащах. Надзвичайно високі й тонкі, ці маги без жодних емоцій стежили за автомобілем, похитуючи своїми каптурами й перешіптуючись. Вони були ніби з іншого світу. Цілком байдужі до страждань живих істот, виконуючи своє завдання, вони були готові завдати смертельного удару. Та поки що вичікували.

Рустем з внутрішнім острахом дивився на ряди беріз, не розуміючи, що його так лякає. За кілька хвилин дорога скінчилася невеличким майданчиком, на краю якого, мов сторожа, стояли кілька старих кленів. Екстрасенс розвернувся по колу і, освітивши фарами ворота й садибу пані Катерини за ними, зупинився.

– Це її дім? – вигукнула Ніна в нього за спиною.

– Авжеж.

– Нічогенький будиночок!

Будинок і справді виявився непростим. Це була справжня дворянська садиба, що колись належала польському родові. Можливо, і саме містечко утворилося з села, що свого часу було його власністю. Та Рустем цього не знав. Облуплений фасад сірої будівлі був з двох боків оздоблений вежами під гострокутними дахами. Двоє вікон на другому поверсі кволо світилися крізь штори червонясто-жовтим світлом. Але в холі першого поверху горіло яскравіше світло й завдяки цьому можна було виразно бачити ґанок. Більше ніде не світилося. Дім оточувала груба кам’яна стіна, де-не-де вкрита мохом і в’юнкими рослинами.

«Вона що, сама там живе? – подумав Рустем. – Тут хто завгодно з глузду з’їде!».

І справді, садиба мала страхітливий, навіть містичний вигляд. Коли люди говорять про дім з привидами, зазвичай він уявляється саме таким – у ньому не те що жити страшно, а навіть і переночувати. Тим паче – в самоті.

Рустем припаркував своє авто біля воріт і вийшов, скомандувавши сторопілій Ніні:

– Ходімо!

Екстрасенс дістав із багажника спортивну сумку з реквізитом для вистави й рушив до кутої хвіртки, яку помітив праворуч від таких само залізних воріт. У центрі на них ще був помітний дворянський герб колишніх власників. Ніна досі вовтузилася в машині, щось неголосно бурмочучи. Біля хвіртки не було видно жодних сигнальних пристроїв, щоб сповістити господині про прибуття. Рустем смикнув за ручку, та хвіртка виявилася замкненою. Зсередини видно було засувку, й екстрасенс простромив руку крізь сталеві ґрати, щоб відкрити її. Дотягнутися рукою було складно, тому Рустем припав щокою до холодних ґрат. Відчинивши засувку й повернувшись обличчям до хвіртки, він аж підскочив від несподіванки: просто навпроти в темряві з’явилося обличчя Катерини.

– Рустеме Ібрагімовичу! Чому ж ви не зателефонували? Я б відчинила вам! – з якоюсь дивною самовпевненістю заговорила господиня.

– Та якось…– розгублено відповів Рустем. – Він щосили намагався приховати збентеженість, адже його заскочили зненацька. Екстрасенс завше має бути напоготові. Він посміхнувся й додав м’яко, але зверхньо: – Уже під’їхали, тому й не телефонував.

– Давайте, я вам ворота відчиню, і ви заїдете на територію, – запропонувала Катерина.

– Давайте.

Ніна до того часу лише вийшла з машини.

– Сідай назад! Під’їдемо до будинку.

– Та годі тобі! – Ніна посміхнулася господині. – Я з Катериною дійду, довше бути сідати знову. Ти заїжджай.

Рустем від’їхав трохи назад. Фари освітили відчинені ворота. Дивно, але він не побачив ні Катерини, ані своєї помічниці. У темряві оглядівся навсібіч і вирішив, що жінки десь за кущами. Не надаючи цьому значення, проїхав до будинку, зупинився й заглушив двигун. Коли фари погасли, крізь шибку авто побачив господиню з Ніною, які вже чекали на нього. Рустем вийшов із машини, відчинив задні дверцята й знову дістав свою сумку, яку був закинув туди перед ворітьми.

Обличчя Ніни здалося йому чи то стривоженим, чи ошелешеним. Катерина ж, навпаки, тепер мала більш упевнений вигляд, здавалася врівноваженою – не те що під час прийому. Тоді вона справляла враження знервованої особи, схильної до різких змін настрою від одних крайнощів до інших. Однак тепер жінка поводилася спокійно, не робила різких рухів, говорила повільніше та була більш серйозною і стриманою. Ця метаморфоза викликала думки про підміну. Ніби їх зустрічав двійник Катерини, а не вона сама.

– Як ви доїхали?

Рустем відповів напружено:

– Дякую. Добре, – його мучили підозри, що тут щось негаразд.

З’явилося відчуття, що нічого не вийде й не варто розраховувати на ті десять тисяч. «Добре, що хоч п’ять отримав! Утікай звідси мерщій!» – ніби наказував йому хтось інший, зсередини. Але ще один голос іронічно відповів: «Аякже! Розігнався! Чого ти такий наляканий? П’ять штук поклала, значить, викладе й решту!».