Панi Ка

Катерина посміхнулась у відповідь:

– Постараюся…

– Що значить «постараюся»? Ти вже зустрінь мене, будь ласка! Шістсот кілометрів їхати! Ти запиши мій особистий телефон, якщо виникнуть серйозні проблеми, набереш мене! Я попрацюю дистанційно, щоб хоч трохи тебе підтримати.

3

«Бог виявляє себе у випадковостях, – міркував Рустем за кермом свого автомобіля. – Де ж іще є в нашому житті є можливість для виявлення Божої волі, як не у випадкових подіях? Це ми, нерозумні істоти, вважаємо Його волю випадковими збігами, хоча при цьому іноді й розуміємо, що їх чомусь забагато. І всі вони ведуть до єдиної мети, до того, що було нам найнеобхідніше. Саме до тієї єдиної правильної мети, що змінює наше життя на краще. Її можна досягти легко, а можна пройти через страждання, але остаточний результат у будь-якому разі поліпшить наше життя. Ось вона, батьківська любов Бога, та любов, з якою батько робить для своєї дитини те, що краще для неї, навіть якщо вдячності чекати не варто. Мій шлях був складним, але тепер Бог що не день допомагає мені зрозуміти: я не марно здолав той шлях. І скидається на те, що цей випадок є ще одним його нагадуванням. Я випадково вийшов разом із клієнткою в той момент, коли Ніна розмовляла з Катериною, й лише за цим збігом обставин жінка потрапила до мене вчора. Інакше Ніна не записала б її й вона могла б звернутися до іншого екстрасенса. А гроші?.. І саме п’ятнадцять тисяч запропонувала! Сама! Те, чого я просив у Бога, не більше й не менше. Рівно стільки, скільки потрібно для придбання квартири! Ну хіба можливі такі збіги? Ой, тільки б у мене все вийшло! Має все вийти! Син з університетського гуртожитку переїде до мене, одружиться, бо є куди привести дружину. І в нас знову буде щаслива родина…».

Рустем згадав про небіжчицю дружину й знову засумував: «Шкода, Феріда не побачить цього… Гаразд, годі мріяти. Спочатку слід завершити справу!».

Сонце, блискуча золота монетка в небі, й воно ж – безперервний космічний вибух. Не камінь, не повітря, не земля, не вода… Але все-таки ще щось матеріальне – чиста енергія. Майже 150 мільйонів кілометрів від нас, але настільки потужна сила криється в ньому! Навіть з такої відстані воно настільки близьке нам фізично. А з вигляду – маленька блискуча монетка в небі. І нібито ми звикли й не замислюємося про його потужність, але виставиш долоню, й воно пригріє, сядеш у авто, проїдеш кілька сотень кілометрів і побачиш, як воно впливає на нашу планету. Їдеш у один бік – навколо сніг, їдеш в інший – нестерпна спека. І навіть не віриться, що все це вплив тієї малої монетки в небі, настільки далекої і настільки могутньої, що весь цей величезний світ існує завдяки їй, мільйони років зігріваючись її теплом. Це невеличке коло над нашими головами ганяє потоки повітря всією планетою, а разом із ними переміщує і потоки води. Саме воно пробуджує природу й присипляє її, огортаючи в запинало снігу та вкриваючи шкоринкою криги. Воно щодня заливає світлом і теплом ці міста з їхніми проспектами, вулицями й будинками-мурашниками. За його покликом потоки людей і машин вирушають до місць виконання своєї роботи. Кожен з нас звик до такого порядку, звик до Сонця й не замислюється про його могутність, вважаючи, що саме він і є найважливішою складовою цього світу. І все навколо здається лише другорядними складовими. Звідки це в людині? Цілий світ волає про те, що кожен з нас лише нікчемна комаха, а ми все одно почуваємося важливими й незамінними. Абсурд? Чи ні? Може, ці відчуття передаються нам від Того, чиїми частинками є ми всі? Від істоти, значно більшої та важливішої за цю нікчемну вогненну сферу в космосі? Сферу, створену лише для того, щоб гріти й освітлювати оцей проспект, квітучі каштани, вишикувані обабіч, автомобіль, що мчить геть із міста, і шлях до єдиної правильної мети сина Божого, який цим автомобілем керує.

Рустем ніколи не встигав усе зробити вчасно. Сьогоднішній день не став винятком. Він зібрався виїхати рано вранці, але вибрався з Києва лише о 16-й, коли сонце вже набувало вечірнього, червонясто-золотавого відтінку. Рустема це трохи засмучувало, тому що порушувало плани цілого дня, адже через пізнє прибуття на місце він не зможе провести перший сьогоднішній обряд.

– Ніно, ти нічого не забула? – звернувся він до адміністраторки, яка сиділа ззаду.

– Та начебто ні. Свічки взяла, скатертину з пентаграмою взяла, маятники для тебе й для мене, жезли, дві штуки, свою мантію, трави всі зібрала, ритуальний пісок, дзеркала, волосся для спалювання… Так, нібито все взяла…

– Молодець! Що б я без тебе робив? – бос спробував похвалити помічницю.

– Авжеж! Не знайшла кращої роботи, то тільки й лишилося, що чаклувати… – несподівано з сумом відповіла адміністраторка, не відвертаючи погляду від вікна.

– Якесь невдоволення в голосі, чи мені причулося? – напружився Рустем. – Тебе щось не влаштовує, Ніно?

– Ну, як сказати… Загалом, ні… Тут річ не в тобі, Рустеме… Просто це, звісно, не робота моєї мрії… Ні, платиш ти добре, скаржитися не можу, але не почуваюся на своєму місці. Навчалася п’ять років в університеті, стільки років працювала бухгалтером, важливою справою займалась, а тут ось доводиться… – Рустем мовчки слухав. – Я ж краща за багатьох, освічена, розумна, на всьому знаюся, маю ділову жилку… І не маю того, на що заслуговую. Скільки я отак у тебе працюватиму? Все життя? А я ж розумію, що йти мені від тебе нема куди – нікому не потрібна…

Рустем хвильку помовчав, перш ніж відповісти й нарешті озвався:

– Ніно… Твоя проблема в тому, що ти хочеш поставити себе вище за інших! Це дуже шкодить людям у житті! Ось я чітко розумію, що всі люди від початку рівні, нам усім Бог дав порівну, та поки людина силкується піднестися над іншими, вона лише провалюється щораз глибше! Не вважай себе вищою за інших, вони теж не завжди задоволені тим, що мають, і люди, гідні набагато більшого, займаються часом справами ще менш достойними, ніж твоя. Але поглянь на інших. Відчуття вищості над людьми таке саме гріховне, як і гордощі, злість, злопам’ятність тощо. Але ці почуття передовсім шкодять тим, кому належать. Крім того, хіба ж твоя робота така вже погана? Ти добре заробляєш, і я знаю, що ти не зможеш змінити своє життя лише з цієї причини, але серед іншого, ти допомагаєш людям! Можливо, ти не завжди чесна, як і я, та буває неправда для блага, так само, як і буває правда на шкоду! Ми з тобою граємо спектакль, аби розкрити в людині її власні здібності. І це допомагає їй упоратися з проблемами. З усіма! Будь-яка людина здатна вирішити будь-яке завдання! Тому що кожен Божий син як його дитя володіє частинкою Його могутності! Ось ти, якщо почуваєшся невдоволеною своїм життям, – Рустем лукаво посміхнувся, – можеш змінити його та знайти іншу роботу, яка припала б тобі до смаку. А я, звісно, жалкуватиму, але все-таки знайду тобі заміну.

– Ну, що ти, Рустеме, – грайливо посміхнулася Ніна, – ти ж мене знаєш! Накотило – й відкотило! Недоспала просто! Не так уже все й погано. До того ж, як я можу тебе іншій довірити?

– Оце вже правильний настрій!

Обоє замовкли, поринувши у власні думки. Авто виїхало за межі Києва та попрямувало на захід, на Львівщину, до родового гнізда Катерини.

4

Смеркало. Містечко, в яке в’їхав Рустем, було невеличке, як і більшість таких містечок. Власне, воно й складався з центральної вулиці, вздовж якої вишикувалися триповерхові будинки з яскраво освітленою рекламою на вивісках крамниць. Обабіч цієї вулиці вогнів майже не було видно. Звісно, вони були, але, розкидані то тут, то там, майже розчинялися в пітьмі. Вогники з вікон, від ліхтарів і лампочок у дворах, над якими панував найбільший, але бляклий ліхтар місяця, затягнутий білястою пеленою. Ці розрізнені вогники на околиці часом вихоплювали з пітьми приватні будинки, сади й городи. Будинки, до речі, не здавалися ні бідними, ні сільськими – найчастіше то були красиві сучасні котеджі.

– Цікаво, звідки у людей тут гроші, щоб зводити такі будинки? – вголос поцікавився Рустем.