Приходьте вчора

— Казав... Але до чого тут гвинт?

— Ну як же! Два кінця, два кільця, посередині гвіздок.

— Хоч би гвіздок приніс, — пробуркотів завгосп,

— Так гвинт краще, міцніше тримає... А ножиці співробітниці зі своїми викройками дочиста зтерли, — зізнався Зубач.

— Гаразд, хай їм біс... Малогабаритний холодильник «Сніжинка», штук один... Ну, показуй, що залишилось?

— Ось, — Зубач поставив на стіл дві пляшки «Жигулівського». — Холодне з холодильничка... щоправда, не з того.

Завгосп недовірливо торкнувся пляшок.

— Бід «Сніжинки», слід розуміти, більше нічого не залишилось?

— Хіба для наших такий тендітний холодильник годиться? Їм рефрижератор подавай. Цілий день носять, носять. Отож і не витримав, лопнув, як мильна бульбашка.

— Що з тобою робити, — махнув рукою завгосп і дістав склянку. — В мене у загашнику кришка від морозильної камери є, спишемо якось… Калькулятор Е-1001 брав?.. Май на увазі, рахівниці не прийму... Чого мовчиш? Хоч пару діодиків є? Ну хай вимикач?

— Приймайте! — гордо промовив Зубач. —Е-1001. Цілісінький!

— Та ти що? — отетерів завгосп. — Може, ще й працює?

— Чого не знаю, того не знаю, — знизав плечима Зубач. — З тої пори, як одержав, жодного разу не вмикав.

— Молодець! — засяяв завгосп і аж підвівся у кріслі. — Прикро, що такі бережливі люди від нас звільняються. Давай свій бігунок, з великим жалем, але підпишу.

НАЙКРАЩИЙ ВАРІАНТ

— Добридень, Сидоре Проколовичу! Як ваше дорогоцінне здоров'я?.. Не впізнаєте? А ми з вами тричі на день розмовляємо. Щоправда, коротко, Ви мені три слова, я вам — п'ять. Ви мені: «Слухаю!» Я вам: «Покличте Федорівську!» Ви: «Вона вийшла!» Я: «Пошукайте, будь ласка!»... Так, чоловік Федорівської, Відтепер впізнаватимете? Дуже радий!.. Власне, я хочу повідомити, що Наталя буде після обіду... Що сталось? Та нічого особливого. Чесно кажучи, зачіску робить — ми ввечері до ресторану йдемо... Я їй так і сказав: «Як ти можеш? А раптом перевірка, начальник має знати, де ти». А вона відповідає: «Стільки разів відпрошувалась, що більше нічого придумати не можу. Треба було заздалегідь подбати...» Одне слово» — жінка... Я розумію, що наука через її зачіску не зупиниться, але може бути пляма на відділі, яким ви керуєте. По собі знаю — невеличка плямочка, а потім жодна хімчистка не прийме. Тому й дзвоню, щоб разом помізкувати, почути вашу думку... У мене взагалі є кілька варіантів. Як вам варіант зустрічі родичів? Кажете, вже усіх зустрічала? Мене це теж бентежить... До того ж, здається, усі знають, що вона сирота... Я й сам відчуваю, що то не кращий варіант… А як вам те, що у нас кран прорвало? Тисячу разів було? Можливо. А от версія із зубним лікарем мене самого не зовсім влаштовує. Знаєте, не люблю жартувати із здоров'ям...

А як ви щодо того, щоб її по роботі задіяти?.. Я маю на увазі послати її у суміжну організацію... Правда, непогано? А може, навіть у дві? Тоді їй на цілий день роботи вистачить... Жартую, Сидоре Прокоповичу, вона до обіду . упорається... Так, кажете, краще у трест на погодження?.. Ви мене переконали! Погодження — річ потрібна, солідна. Це не зачіска якась...

СВОЇ ЛЮДИ

Життя у Анатолія Свиридовича не стало через сусіда зверху. Ні, сусід не випробовував на водостійкість стелю його квартири, не влаштовував у вихідні дискотеки на сорок осіб, але завжди приходив додому навантажений сітками та пакунками. Дружина кожного вечора відривала Анатолія Свиридовича від телевізора і примушувала милуватися непоказним сусідом:

— Оце-то чоловік! Дивись і вчись!

Анатолій Свиридович дивився, але вчитись не бажав. Врешті-решт йому це набридло. Якось він з'явився на подвір'ї з двома великими кошиками, повештався деякий час попід вікнами і щез у під'їзді. Так Анатолій Свиридович почав робити щодня, поступово збільшуючи об'єм вантажів. На п'ятий день він вже красувався з величезним туристським рюкзаком за спиною.

Того ж вечора у помешканні Анатолія Свиридовича задзеленчав дзвоник. На порозі стояв сусід.

— Здрастуйте, — звернувся нерішуче незваний, але дуже чеканий гість. — Вибачте за нескромне питання, але що ви кожного дня носите додому?

— Моя справа! — відрубав Анатолій Свиридович. — А чому це вас хвилює?

— Мене — анітрохи. Але чомусь хвилює мою дружину.

— Я ношу пральний порошок «Блиск». Так і передайте,

— Навіщо вам стільки порошку?

— А я охайний. Люблю по три рази на день прати… Між іншим, коли ви кожного дня прете по дві сітки яблук, то, гадаєте, моя дружина спокійно на це дивиться?

— Отже і ваша теж? — нарешті зрозумів, сусід.

— А ви як гадали? І, між. іншим, ви першим почали. Я у ваше життя не лізу. Допомагаєте — на. здоров'я. Але так, щоб ніхто цього не бачив. Бо інакше, майте на увазі, я у суботу у дворі привселюдно білизну вішатиму.

— Ну, навіщо, ж ви так! — трохи образився сусід. — Ми все-таки свої люди... Що б придумати, адже кошика за пазуху не сховаєш...

А ви до стінки ближче тримайтесь,

— Я постараюсь. Тільки і ви мене не підводьте, — примирливо посміхнувся сусід, потис Анатолію Свиридовичу руку і зник за дверима.

ТЕПЛЕНЬКЕ МІСЦЕ

У проході біля паркану, що огороджував будівельний майданчик, раптом зіткнулись носом до носа два старих приятеля. Один високий, сухорлявий, спортивного вигляду, другий вже трохи обрезклий, але ще молодцюватий товстунець.

— Михайло!

— Петре! Скільки літ, скільки зим!

Чоловіки обійнялись.

— Ну, як ти, як. живеш? — поцікавився ще молодцюватий Петро,

— Та. нормально. Робота, сім'я, двоє дітей, — відповів спортивний Михайло. — А ти-то як?

—Та нічого, помаленьку.,, А ти все такий же красень. Стрункий, підтягнутий, засмаглий... Загар просто чудовий. Либонь, тільки-но з курорту?

— Ну, припустімо, загоряю якраз на роботі.

— На роботі?

— Слово честі!

— Ну, я бачу, ти знайшов собі тепленьке місце… А вам люди не потрібні, які теж у робочий час загоріти не проти?

— А чого ж, потрібні...

— То ти вже зроби протекцію по старій дружбі… Я бачу, ти й зодягнений наче артист. Так що зарплата пристойна?

— Та вистачає.

— Ні, точно, артист! Але ж і я до муз відношення маю. Свого часу адміністратором у цирку працював. Потім, правда, пішов, сказали, ніби я якісь діла робив. Та які ж то діла! Ніяких. Палець об палець, не. Вдаряв. Ти ж мене знаєш.

— Та, пам'ятаю, ми тебе ще у школі прищіпкою на морозі звали.

— Ну, це давно було... Я відтоді енергійнішим став. Так що, вгадав — артист?

— Бери вище.

— Письменник? У Будинку творчості побут описуєш? На сонечку образи, звичайно, яскравіші приходять… Я теж, між іншим, маю пряме відношення до літератури. Деякий час працював приймальником у пункті прийому макулатури. Літератури побачив! Ну що, відгадав?