Телефонна пригода

— Скоріш залізна, бо танцювала вона, як робот.

— А її зірковий час? — не вгавав я. — Згадайте партію шахині! Бенефісний спектакль! Висока мистецька премія!

— О, ви були на тій виставі? — примружив око мистецтвознавець. — Може, знаєте подробиці?

Подробиць я не знав. Знав лише примхливу еволюцію спектаклю. Річ у тім, що у першому лібретто ніякої шахині не було. Була цариця виноградних плантацій — ланкова. Танцювальний сюжет стрибав під гарну музику по любовно-виробничому трикутнику: ланкова — молодий агроном — голова колгоспу. Ланкова горнулася до агронома, який палко підтримував її стан та агротехнічні новації. У заключному па-де-труа молоді герої затанцювали голову — джиґуна та ортодокса — до строгача... Коротше, спектакль провалився з великим успіхом. Однак, лібреттист швидко переорієнтувався: переніс дію з плантації, колгоспної контори та загальних зборів у прадавній сад, на бранне поле та у будуар шахині. Відповідно трансформувалися герої: ланкова стала шахинею, агроном — джигітом, голова колгоспу — підступним візиром. І витанцювався балет!

От і все, що я знав. Мистецтвознавець Н., як виявилося, знав більше.

— Спектакль справді потягнув на премію, — потвердив він, — а з тріумфом вашої прими-балерини було так...

— Завалить прима спектакль! — бідкався танцівник, який виконував партію джигіта.

— Кам'яна бабенція! — поділив думку колеги соліст-візир.

— Вона позбавлена будь-яких емоцій! — бідкався джигіт.

— Кінь у спідниці! — констатував візир. — Гавкнеться наша премія!

— Хоча б якийсь зблиск в очах!

— Ага! Зблисне вона... П'ятою до сонця... (Тут слід зауважити, що майстри найумовнішого з усіх видів мистецтв у житті висловлюються без усіляких умовностей).

— Як її розворушити? — ламали руки солісти.

— Як? Як! Як?!!

Уже сяяли у партері пробори та лисини балетоманів, уже віддзеркалювалася люстра у діамантах бенуарних рядів, уже вклалася на плюш директорової ложі вагома оглядова комісія, уже за сутанами куліс підставив лоба під хресне знамення пожежниці баби Насті балетмейстер (атеїст), — коли соліст-візир висловив дикунську пропозицію: провести профспілкову п'ятихвилинку.

Балетмейстер затупав хворими ногами, але вчасно згадав, що соліст-візир, він же голова місцевкому, теж неабияка сила у мистецтві, особливо у мистецтві розподілу матеріальних благ, — і скис.

— Саме після тої п'ятихвилинки, — наголосив мистецтвознавець Н. — грянула увертюра, танцівники висипали на сцену й почався тріумф.

Свята правда! А прима X. перевершила тоді всіх. Де й поділась її скам'янілість! Вона була живим нервом, гранатою, катаклізмом... Очі, губи, руки, все тіло її співало у танці з джигітом: кохаю, кохаю, кохаю... А гнівні стрибки навколо підступного візира зі страшною силою вирізьблювали його дрібнофеодальну, міщанську, аморальну сутність...

«Розлучуся!» — ревнував в оркестровій ямі законний чоловік прими. А в ложі приречено хлюпнула носом дружина (теж законна) соліста-джигіта — домогосподарка-психолог.

До заключної овації на порушення усіх правил приєдналася навіть оглядова комісія. Премія була у кишені, тобто в лацканах...

— Дякую за чудовий спогад! — сказав я мистецтвознавцеві Н. — Як бачите, жевріло у душі балерини X. високе почуття!

— Ніщо у ній не жевріло і навіть не тліло, — похитнув головою мистецтвознавець. — Уся петрушка у тій профспілковій п'ятихвилинці, про яку я обмовився.

— А при чім те міроприємство? — здивувався я.

— А при тім, що воно зіграло роль детонатора мистецьких пристрастей, — відповів мистецтвознавець.

— Якого ще детонатора?

— Найжиттєвішого. Склочного! — сказав мистецтвознавець. — А було так...

— Добірне товариство! — відкрив п'ятихвилинку візир (голова місцевкому). — Є така думка, що примі X. більше пасує роль няньки шахині, а на партію самої шахині слід висунути когось з молодих балерин...

— Браво! Давно пора! — заверещав кордебалет.

— Дозвольте вважати ваші вигуки за схвалення цієї пропозиції, — підхопив склочну ноту візир.

— Не забувайте хто я! — вкрилася червоними плямами прима.

— Висловлюю візирові імпічмент! — став на захист прими джигіт (член місцевкому). — Наша шановна X. неперевершена!

Тут закричали усі, розкрутилася веремія, рок-опера, вакханалія, шарварок, розгардіяш, гармидер. На щастя, грянула увертюра й розпашілі профспілкові активісти викотилися на публіку...

— От вам і непідробні пристрасті, любов і ненависть, тріумф балерини X., — закінчив мистецтво знавець.

— Жорстока містифікація, — промимрив я.

— Париж вартий меси, — відповів мистецтвознавець.

— Врешті-решт, — сказав я, — мистецька премія мирить усіх.

— Якби ж то так! — заперечив мистецтвознавець. — Після тої вистави ваша люба прима зчинила таку бучу, що соліст-візир злетів із голови місцевкому, вилетів із преміального списку і всох на другорядних ролях. Мистецтво, як відомо, завжди вимагає жертв...

_______________

І МИ ВЕРТАЄМ

На роботі — Сцілла і Харібда. Вдома — дружина й теща. У школі синок теж наакселератив. Куди подітися змученій душі? Мамо!

— Здрастуй, синку! Здрастуй, манюне!

(У манюнього довоєнна метрика і центнер живої ваги).

— Здрастуй, мамо! Втомлений, як віл. Голодний, як вовк. Спати хочу, як ведмідь.

— Ах ти ж, мій зайчику! Ух ти ж, мій побігайчику!

— Вибач, мамусю, я одразу ляжу...

— Ручки вимий. Від мікробів...

— А! Вже мию.

— Тепер борщику, борщику!

— Я їв борщ.

— Де?

— На роботі в буфеті.

—Хіба то борщ? То бовтанка на мазуті. Сьорб... Сьорб...

— Геніально!

— Це ти нарошне, щоб матір похвалити.

— Не борщ, а симфонія!

— Невже прісний? !

— Що ти! Шедевр!

— Завжди мене перехвалюєш. Може, сметани додати, часнику накришити?

— З борщем повний порядок.

—Бери пиріжки. Плям... Плям...

— Рахат-лукум!

— Невже не допекла?!

— Що ти! Такі пиріжки і в раю не подають.

— Нарошне хвалиш, щоб мені приємно...

— Слово честі!

— Сіль не сип, не сип сіль!

— Я люблю сіль!

— Від солі капіляри. Дуня з третього під'їзду від капілярів померла. Пам'ятаєш тітку Дуню? Зі мною в госпіталі працювала...

— Пам'ятаю. Ледь мені вухо не скрутила...

— Було за що. Ти її в сорок п'ятому мессер-шміттом обізвав.

— Каюсь, але точно. По-перше, гостроноса, по-друге, на кожного холостяка-фронтовика пікірувала...

— На холостяків можна... Вогонь-дівка була! Тепер таких нема. Сирок бери...

— Терпіти не можу...

— А ти з ягідкою... Сирок — перше діло для мозкової діяльності.

— Пивка б для мозкової...

— Від пива водянка... Дядька Сашка пам'ятаєш з п'ятнадцятої квартири? Помер від водянки.

— Від водярки...

— Нащо так? Нащо наговорюєш на людину?

— На мене теж наговорюють...

— А хіба від цього ти гіршим стаєш? До людей будь привітним. І роби. Робота сама за тебе скаже.

— Будь певна, мамо...

— А я певна. Тільки гарячий ти, викапаний батько...

— Холоднокровних і так багато розплодилося.

— Аби не байдужих. Пам'ятаєш, батько говорив: справжній звір — байдужий звір.

— На все життя запам'ятав.

— Ой, у тебе повіки склеплюються! Бідна дитина! Спатоньки, спатоньки!

— Уф! Уже сплю.

— Зніми шкарпетки. Шкарпетки зніми! Нейлон пори закриває!