Страница 39 из 46
– Чортили! – шуміла отара.
– Наша зміна, – зазначив русявий.
– Юні колгоспники, – розчулився чорнявий.
– Ці дітки нам насіють, Іраклію!
– І головне – нажнуть, Остапе!
– Оголена пищалка, напевне, доярка! – показав русявий на емоційну юнку.
– А юний прищ, напевне, технік штучного запліднення – показав чорнявий на довготелесого обормота.
– Ви знаєте, хто мій папа?! – зойкнув прищ. – Він вам покаже!
– І мій папа вам покаже! – пищала пищалка.
– Як думаєш, Остапе, чий папа вище?
– Гадаю, папа папиного синка вище, Іраклію.
– Чому так думаєш, Остапе?
– Бо пищалка, хоч і нахабна, але красива, і навряд чи упадала б біля юного прища, якби її папа був вище.
– В цьому є резон, Остапе.
– Ви багато собі дозволяєте! – галасувала акселерована отара.
– Дай діткам соку! – наказав чорнявий барменові.
– Вони п’ють інше, – зауважив бармен.
– Вони п’ють соки! – наполягав чорнявий.
– Наші соки, – додав русявий.
Акселерована отара випарилася.
– Бачу справжніх мужчин! – по праву руку Іраклія вмостилася пишна блондинка.
– Справжні мужчини тут дефіцит! – по ліву руку Остапа вмостилася струнка брюнетка.
– Ах, вперше бачу зблизька живих селян! – стріпнула білою гривою світська левиця і присунулася до Іраклія.
– Ах, милі наші пейзанчики! – кліпнула чорними віями емансиповаиа пантера і присунулася до Остапа.
– Але ж ваші чоловіки... – почав Іраклій.
– Ах, не нагадуйте нам про тих архівних кажанів! – закотила очі блондинка, переміщуючи обручку на ліву руку.
– Нас рятують від них тільки курорти! – пустила бісики брюнетка, дублюючи комбінацію з обручкою.
– Джентльмени! Є пропозиція махнути в шашличну на Ріцу! – проголосила левиця.
– Зловимо кайф! – підтримала пантера. – У вас є машини?
– Є! – сказав Остап. – У нього «Сакартвело».
– Є! – сказав Іраклій. – У нього «Колос».
– Ура! – піднесли келишки дами. – Вип’ємо за свято, яке завжди з нами!
– Хемінгуея на них нема, – шепнув русявий.
– Його, – кивнув чорнявий, – Ернеста...
КОНТЕКСТИ
Між керівником і підлеглими встановилися сердечноінфарктні стосунки.
-
Його чоло увінчали фіговим листком.
-
«Точність – ввічливість королів». Спробуй до них запізнитися!
-
Впав у щасливе дитинство.
-
Демагог – той же Демосфен, тільки камінці у нього за пазухою.
-
Чи не забагато тих, хто тримає камінь за пазухою, випливають на поверхню?
-
На Парнас прагнуть навіть ті, хто досяг Олімпу.
ВЕЛИКА СУНИЧНА ГАЛЯВИНА
Оповідання для маленьких читачів
Я отримав надзвичайне завдання.
Нервував – ввижалися мені джунглі, дзижчання комариних ескадрилей, орди кропиви, навальний наступ грибівпоганок. Зпід кожного куща зиркали у біноклі вовчиська у футболках з емблемамичерепами. І чи листя шелестіло, чи сіроманці перешіптувались:
– Отаке худе, не першої свіжості – нам на обід? Що в нас – дієтична їдальня? Знову кістки гризти?
Я застогнав:
– Зозуле, зозуле, скільки років маю жити?
Зозуля прокувала п’ять разів, і я зрозумів, що сон скінчився. То була зозуля з мого старовинного настінного годинника, і прокувала вона п’яту ранку. Я зіскочив з ліжка, начепив окуляри і привів себе у бойову готовність: взяв до рук бамбукову палицю, а на пояс повісив плетений кошик.
«Прощавай, Києве!» – сказав подумки і вийшов у невідомість. Спочатку був трамвай. А потім його швидка сестричка – електричка домчала мене до маленької станції, що губилася серед старезного таємничого лісу.
О цій порі перон був порожнісіньким. Але я хоробро зіскочив з бетону на лісову стежину. Займався сонячний червневий ранок.
– Кар! Кар! –спікірували на мене якісь чорні тіні. Я сахнувся, засіпався серед кущів, що мовчки оточили мене. Тіні шугнули кудись угору і зникли. Вовки, на щастя, теж не з’явилися.
Я хвацько підбив ногою велетенського мухомора і рушив у гущавину.
– Стій, блідолиций! – нараз бабахнуло просто з неба.
Мої коліна без мого дозволу – самі! – затремтіли. Посоловілі очі закотилися під лоба... І тут я побачив на
дубовій гілляці аж чорного від смаги маленького індіанця з луком, стрілами і... і в піонерському галстуку!
– О Чингачгуку, дитя природи! – проспівав я. –Хай стріли твої без промаху вражають мерзенних браконьєрів! А перед тобою блідолиций брат твій – Соколині Окуляри.
– А звідки тобі відомо, що я Чингачгук? – грізно запитав лісовичок.
– Тільки Чингачгук здатний вийти на охорону лісів о шостій ранку! – проказав я солодким голосом.
– Мене звуть Митько, а на прізвисько я справді Чингачгук, – подобрішав індіанець.
«Лестощі – велика сила!» – подумав я і перестав тремтіти.
– Показуй, блідолиций прибульцю, чи не ховаєш кресало й пилку, капкан і сильце?!
– О володарю лісів, лицарю навколишнього середовища! – скиглив я. – Мій кошик порожній, як голова двієчника. Маю надзвичайне завдання від дівчинки, котра носить червоний галстук, як і ти, о засмаглий і добрий!
– Яке завдання?
– Добути хоч пригорщу лісової ягоди – суниці.
– А чому не з’явилася сама?
– Вона тяжко хвора, о безстрашний Дмитре Чингачгуковичу!
Тоді інша річ! – сказав володар лісів і лицар навколишнього середовища.
Дозволь, о засмаглий і мудрий, заглибитися в нетрі ввіреного тобі лісу!
– Покуняйте на пероні з годину! – наказав лицар навколишнього середовища і володар лісів.
– Нащо?
Я принесу суниці моїй бідній, хворій, блідолицій сестрі
– Ні! –відрубав я –Маю знайти цілющу ягоду сам. Бо інакше ніколи не читатиме дівчинка моїх казок про добрих звірят і добрих людей.
– Ви письменник? – з повагою запитав лісовичок, ховаючи стріли до сагайдака.
– Член Спілки письменників, – чесно зізнався я.
– А яка різниця – член Спілки письменників чи просто письменник? – здивувався Митько Чингачгук.
– Тут така справа, – знітився я. – Візьмімо, наприклад, Чехова чи Руданського...
– То були великі письменники! – вчительським голосом проказав індіанець.
– Так, великі, звичайно, великі, – плутався я, – а членами Спілки письменників вони не були...
– Погано! – взявся за стрілу лісовичок.
– Що погано?
– Погано, що серед вас нема Чехових та Руданських.
– Ми виправимося... – сплів я дурницю, опустивши очі долу.
– Не виправитесь! – жорстко сказав засмаглий і мудрий.
– Аа... А ти як вчишся? – викручувалися Соколині Окуляри, тобто я.
– Належно! – відчикрижив лісовичок.
– На чотири і п’ять? – поставив хитру пастку я, тобто Соколині Окуляри.
– Мають місце окремі граматичні помилки, – педагогічно відповів Чингачгук.
– Великі?
– І чого ото базікати, коли хвора дівчинка чекає на суниці? Кроком руш!
– Єсть!
– Стій!
Я завмер з піднятою ніженькою сорок п’ятого розміру.
– Затям, Соколині Окуляри, що суниця любить узбіччя доріг, сонячні галяви з папороттю й листям конвалій, сухі узвишшя й видолинки побіля сосон та дубів. А ще любить суниця, щоб низько вклонялися їй...
– Спасибі тобі, о засмаглий і мудрий!
– Чи дуже хвора моя блідолиця сестра?
– Дуже, Митю.
– Тоді слухай лісову таємницю. Побачиш на стежці криницю, а праворуч від неї хащі, куди звір не йде і птиця не летить. Сміливо рушай туди. Орієнтирами будуть берізки. Вони виведуть тебе по естафеті на пагорб з військовим укріпленням – дзотом. А за дзотом відкриється тобі лісова таємниця – Велика Сунична Галявина.
– Може, підемо разом, о хоробрий і добрий?