Страница 27 из 40
37. ЩО БІЛЬШЕ НАУКИ, ТО ДОВШІ РУКИ!
У попередній бесіді ми говорили про ритмомелодику – чинник, що у процесі спілкування поколінь сприяє виробленню людських мов. Кому-кому, а Редактору треба бути з ритмомелодикою на “ти” – це поможе йому професійно редагувати тексти і молодих і немолодих авторів. Особливу увагу на вимоги ритму й мелодики слід звертати в діялогах. Чи ж можна в мові персонажа допустити таке: “Я неспроможен до Вас прийти”? Підкутий редактор одразу відчує фальш – великою мірою ритмомелодичний – у слові неспроможен і переробить сказане.
У статті про державність української мови авторка пише: “Адже у семи няньок, як стверджує народна мудрість, дитя без ока”. А у збірочці приказок шістьма мовами укладач наводить іншу редакцію цього афоризму: У семи няньок дитина без носа. Цей варіянт уже грішить проти ритмомелодики – з’явився зайвий склад (дитина замість дитя), який розтягає вираз, і він тратить лаконічність. Крилатий вираз, коли він пройшов усі стадії досконалення, має звучати як команда: сто баб, сто рад, а дитя без пупа! Так виглядає мовний самоцвіт, що його нас змусили забути, і ми забули, і який у статті про державність нашої мови варто пригадати.
Читаючи сучасну публіцистику, та й літературу, можна подумати, що мав рацію міністр освіти Російської імперії Валуєв, коли казав, що нашої мови “не було, нема й не може бути”. Бо ж у текстах нашої духовної еліти фігурують переважно перекладені з іншої (не з інших!) – з одної-єдиної іншої мови – афоризми й крилаті вирази: курчат восени рахують, скатертю дорога, ворон ворону ока не виклює тощо. Наших же – коротших, влучніших, українськіших – не було, нема і т. д. Пише український літературознавець і першим, любим Валуєву варіянтом згаданої приказки називає окремий розділ: З гармати по горобцях. Але – будьмо справедливі – літературознавець не винен у тому, що держава навмисно гальмувала “українські студії”. Більшість наших словників, зокрема жоден РУС, не наводять приказки на муху з обухом. Лише фразеологічний словник АН спромігся цей вираз зафіксувати. Але до масових видань його – на два склади коротшого від валуєвської приказки – не внесено. Чи ж не свинство? З того всього нагадую молодим і завзятим – ідіть на україністику, там є для вас невідкриті Америки!
У текстах гумористичних, а надто полемічних, вживання крилатих слів та афоризмів просто необхідне. І наш брат перодряп не нехтує цю необхідність, обігруючи відомі афоризми, що додає оповіді додаткових барв: тихо їдеш – далі будеш від того місця, куди їдеш. Але всяка переробка – це палиця о двох кінцях. Можна переробити не на користь тексту, а на шкоду. Афоризми виробляються століттями, і всяка переробка потребує уміння. У полемічному тексті читаю: “Якщо НН вживає… “на Україні”, то… пана й так видно за халявами”. Полеміст узяв на себе невдячний труд – виправити неправильно, на його думку, скомпановану приказку видно пана по халяві. Серед людей, незнайомих з українською живою мовою, поширено забобон, що прийменник ПО неукраїнський, і його треба заміняти на прийменник за. Важко заперечити, що там, де росіяни кажуть по, українець деколи (не скрізь!) може вжити за. Але це не значить, що нашій мові прийменник по невластивий. Навпаки. По нам аж ніяк не чуже. Пише І. Нечуй-Левицький: “Микола… пізнав її по високому зросту… по хустці на голові”. Такий ужиток має цілком зрозуміле філологічне коріння. Ми ж кажемо по-Божому, по-нашому, по-літньому. Ці форми відповідають на питання по якому? що дуже близьке до питання по чому? І цілий ряд наших дієслів відповідає саме на це питання.
Ми поремо по шву, шукаємо когось по сліду або по слідах, розуміємо щось по собі, судимо по ділах, говоримо по секрету, плачемо по померлому, влаштовуємось на працю по знайомству або по блату. Це все ми робимо у відповідь на питання по чому? або по кому? Пана ж пізнаємо по халяві. Можемо пізнати й по шапці, а в разі потреби можемо й дати по шапці тому, хто на це заслуговує.
Українська мова має багату й цікаву історію. Було в цій історії усяке – і сумне, й комічне. Були в Галичині на світанку українського відродження так звані москвофіли, відомі своїм суржиком – язичієм, який полягав на копіюванні мови сусідньої з Галичиною імперії. Язичіє, хоч і було штучним витвором, лишило в нашій мові, як і всі інші говірки, жаргони тощо, по собі пам’ятку. Деякі слова, люблені язичієм, таки зайшли до живомовної лексики, хоч вони, щиро кажучи, не відповідають стандартам сучасности. До таких слів можна віднести хоч би й слово спротив – карикатурне скорочення російського – сопротивление, на взір польського – sprzeciw. Сюди може належати й скопійований око-в-око з російського слова отчёт іменник відлік. Калька ця не має майбутнього хоч би й тому, що ми послуговуємося формою відлік як іменником від дієслова відлічити: відлік часу. Дехто скаже, що слова можуть мати кілька значень, і це о’кей. А я скажу, що не всім словам з кількома значеннями добре ведеться в нашій мові. Візьмім, слово благий. Воно має два цілком протилежні значення. Чи ж ми часто чуємо це слово? В усталених зворотах – так. Позатим – ні. Така ж доля чекає і на слово відлік у значенні звіт.
Ще раз звертаюсь до метких, завзятих і не конче молодих. Українська мовна стихія аж он як потребує вашого розуму, завзяття, спостережливости й винахідливости. Невідкриті Америки чекають на вас!
38. ПАСЕМО ЗАДНІХ!
Чим пояснити? Українську мову колись наслідували. Приклад: “Рыльце в пушку” мало би бути у росіян “в пушке”. Аж ні – українське закінчення. Або “Язык до Киева доведёт”. Мало би бути “в Киев приведёт”. Аж ні – знову таки українська стилістика. Або до лампочки кому, тобто до одного місця. Це чисто український зворот. А в “Толковом словаре русского языка” С. Ожегова наводиться як російська ідіома. Позичено у нас. Сьогодні ж – навпаки – володарі українського пера копіюють своїх колишніх копіювальників.
Пише літератор, а редактор не заперечує (бо ж є у словниках!): “…юне ж покоління має нагоду намацально познайомитися із …(чимось)”. Слово намацально з роду самоперів та мордоляпів. А словники такій творчості сприяють, бо не наводять там, де треба, слова дотиком руки. Редагую: “…юне покоління має нагоду познайомитися із …(чимось) дотиком руки”. Все одно не дуже дуже. Бо скопіювати чужий стиль не так легко. Шукаймо своїх засобів, а не мавпуймо.
Кожна мова має свої усталені звороти, які її характеризують. Українці кажуть: “Нема ради. Такі вимоги”. А носії койне мавпують єдину мову, яку знають: “Нічого не поробиш. Такі вимоги…”
Не думаю, що треба роз’яснювати цей хрестоматійний приклад російсько-українського мовного співжиття, який повторювано чи не на всіх кафедрах мови. На жаль, декому ще й досі помилки кидаються в очі.
На назву “Крихітка Цахес” видавництвом застережено всі права. Тобто права на мавпування. Бо в українському побуті малих дітей не звуть крихітками чи крихтами, як ведеться у росіян. У нас на мале дитя можуть сказати манюня, або мацюпуля, або маля, або (про хлопця) малюк, як перекладач і переклав. Аж його переробили. А чому не сказати просто: “Малий Цахес”, як у І. Франка “Малий Мирон”? Це ж ближче до дитячого світосприйняття. А крихітки дитина в українській сім’ї не почує. Переклад має бути не буквальний, а дохідливий.