До зір крізь терня, або Хочу бути редактором

Святослав Караванський

ДО ЗІР КРІЗЬ ТЕРНЯ,

або

ХОЧУ БУТИ РЕДАКТОРОМ

ПЕРЕДМОВА

На світі є тисячі професій. І на кожну з них є свої, сказати б, кандидати. Один або одна хоче бути артистом, ще один – пілотом або космонавтом, який інший – письменником або лікарем. Кожна професія має свої привабливі сторони, а заразом і свої підводні рифи. Про це все ми маємо багату літературу, де старші, підкуті на всі чотири добродії розказують майбутнім фахівцям про принади, а часом і відрази тої чи тої професії. Тим-то і стоять на полицях книгарень серії “цікавих” книжок: “Цікава хемія”, “Цікава фізика“, “Цікава астрономія”, “Цікава кібернетика”. Появу цікавих книжок можна окреслити крилатим народнім словом: “Кожен кулик своє болото хвалить”, яке треба розуміти не у прямому значенні, а алегорично. Жодна наука не є болото, а навпаки – битий шлях у майбутнє.

Пильний погляд на серію цікавих книжок засвідчує, що у ній є свої “білі плями”. Наприклад, дуже рідко бачиш у гурті “цікавих”, ну, хоч би “Цікаву лінгвістику” або “Цікаве мовознавство”. А науки ці, як на мене, не менш цікаві, ніж згадані вище. Усе залежить від любителя. Одного чи одну цікавить хемія або астрономія, а ще когось може цікавити мова – знаряддя спілкування, яке вирізняє нас із тваринного світу – робить людьми. Не хемія, не механіка, не астрономія, а мова зі своєю граматикою, лексикою, фразеологією, і цілим роєм інших рис та прикмет робить кожного та кожну з нас людиною.

Отже, про таке людотворче знаряддя, як мова, можна багато чого цікавого сказати й написати. А надто про ті професії, які на сто відсотків пов’язано з мовою. До таких належать професії письменника, перекладача, викладача, газетяра, редактора. Усі ж інші професії, хоч і не на сто відсотків, але все одно пов’язані з мовою, бо без мови жодна з них не могла б існувати. Виходить, що мова – це якийсь особливий витвір людської природи: усім витворам витвір. Бо без мови жодне явище природи годі описати, жоден закон жодної науки годі зформулювати.

Ці виняткові властивості мови змусили автора цих рядків закинути всі людські науки й усі професії і стати вірним слугою (щоб не сказати фанатиком) цього роби-людей знаряддя. Але мало того, що він сам став рабом свого уподобання, заразом його кортить залучити до щирих друзів мови усіх словолюбів, а надто тих, яким не дає спокою питання ким бути? Оце ж їм автор і пропонує збірку своїх бесід підназвану “Хочу бути редактором!”. Чому саме редактором? Таж редактор редагує і письменників, і перекладачів, і газетярів, та зрештою усе те, що виходить друком, або лунає з радіо, зі сцени, з телеекрану. Редактор – це, коли хочете, законодавець мови. І праця його для щирого словолюба цікава-прецікава. Він зачісує під свій редакторський гребінець розпатлану-перерозпатлану мову письменників, яких крила фантазії так нестримно носять зиґзаґами вимріяного сюжету, що вони забувають зачісувати мову своїх думок і без вагань тулять перше-ліпше слово в рядок, аби не стояти на місці, а гнати свою фантазію далі й далі. Те саме роблять і журналісти, не кажучи вже про фізиків, хеміків, математиків, які, захоплені своєю стихією, не звертають уваги на другорядні засоби мови, що нею вони висловлюють свої міркування.

Саме для доведення цього незачесаного мовного матеріялу до якнайліпшого сприймання читачами й існує інститут редакторів. Для тих, кого приваблює такий фах і написано ці бесіди. Вони поможуть майбутньому редактору знайти правильні координати у мовному океані. Усіх бесід тут 51. Читати їх треба повагом – по одній на день. Тоді те, що ці бесіди висловлюють, запам’ятається і стане у пригоді в майбутньому редагуванні.

Торкаючись праці редактора, не можна обійти одного мінусу цієї професії. Праця редактора на сьогодні – праця сидяча. А сидяча праця шкодить людині з багатьох причин. Тому, для збереження здоров’я та фігури майбутніх редакторів автор рекомендує їм підвищити положення комп’ютера, перед яким переважно працює сучасний редактор з тим, щоб можна було працювати на комп’ютері навстоячки, або напівсидячки-напівстоячки, спираючись на високий стілець або табурет (див. малюнок).

Автор

Дентон

30.05.2008

РУС – російсько-український словник

СУМ – словник української мови АН УССР

УРС – українсько-російський словник АН УССР

1. СИЛА ЖИВОГО СЛОВА

В інтерв’ю для книгознавчого журналу письменниця Марина Гримич заявила, що вона боготворить тих, хто добре редагує її твори. Це одкровення свідчить, що літератор здає собі справу з важливости мовного чинника для успіху в літературі. Кожен письменник хоче, щоб йому повірили. І в цьому автору може помогти мова твору. Коли мова твору звучить правдиво, вона переконує читача у правді написаного. Сьогодні редактор від Бога – рідкість. Тих, кого турбує стан книговидання в Україні, не може не турбувати і факт дефіциту хороших редакторів.

Найпереконливішим у літературному творі завжди було, є й буде живе слово. А українське живе слово, сказати правду, у сьогоднішніх текстах далеко не реалізоване. Перейду до прикладів.

Читаю в тексті: “Адже я вже казав, що не бачив”. Це відповідь на запитання. Якась вона суха, не дуже переконлива. Бо у житті в такому разі ми скажемо “Я ж уже казав, що не бачив”. Одне слово змінилось, а фраза стала живіша, а отже переконливіша. Тотальне поширення прислівника адже серед сучасників, очевидно, пояснюється, що так найлегше конвертувати російське ведь. Але наша мова знає цілу низку “незапитаних” замінників монопольно поширеного під впливом іншої мови слова адже: бож (бо ж), ж (же), таж (та ж). Маючи це на увазі, можна “оживляти” заканцеляризовані тексти. Наприклад, читаю в інтерв’ю: “їх не переконаєш. Адже вони не болільники”. А чому не сказати коротко, без штучно притягнутого адже: “їх не переконаєш. Вони ж не болільники”?

Вираз не доводиться у комбінації сумніватися не доводиться та інших подібних штампах, хоч і має поширення, важко зарахувати до української мовної стихії. У нашій стихії функцію пари не доводиться виконує коротеньке слівце годі: сумніватися годі. Не забуваймо, що найкоротший вислів думки – найвлучніший. Хто цього не відчуває і не хоче довіритись хорошому редактору, той програє. Пише гуморист: “Посміхатися краще, навіть для риб, а про нас, людей, і говорити не доводиться”. Тут аж проситься (гумореска ж!) сказати говорити годі. Пару не доводиться можна вживати як синонім до слова годі, коли одна й та сама думка висловлюється ще раз, щоб не було повторень лексики у тексті.

Жива мова старається, де тільки можна, скорочувати довгі вирази й слова. На жаль, не всі “писателі” цю тенденцію наслідують. А шкода. Візьмім два синоніми: нераз (не раз) і неодноразово. Куди частіше подибуємо у текстах саме другу форму, хоч вона довша і тхне протоколом. Щось подібне трапляється і з синонімами міркувати й розмірковувати. Сучасні “текстовиробники” (це не мій новотвір, а вичитаний) ніби змовились: знай, розмірковують і рідко коли міркують. А це ж не спрощує читання тексту, а навпаки. Пише критик: “Автор розмірковує про світ, про смисл життя, про смерть; скажете, хто про це не розмірковує”. Тут бодай раз можна було б ужити міркує. А я б і два рази вжив міркує і гадаю, зміст нічого б не втратив: “Автор міркує про світ, про смисл життя, про смерть; скажете, хто про це не міркує”.

Не виключено, що популярність слова розмірковувати викликала його структурна близькість до російських слів рассуждать і размышлять. Але наше слово міркувати дуже добре передає ці поняття без приростка роз-. Жива мова вчить нас скорочувати зайву словесність, і цю науку не слід забувати редагуючи, тоді пані Гримич нас обожнюватиме.