Страница 2 из 40
Копіювання канцелярського стилю в мові художнього твору, в журналістиці та в побутовому мовленні обертає і художній твір, і газетний репортаж, і наше щоденне спілкування на неживий книжний жаргон, окреслений народом, як “повстяна мова”. Носіїв же такої мови народ прозвав “повстяними язиками”.
Вживання простіших, коротших і дохідливіших словесних форм варто, зрештою, практикувати і в канцеляріях. Побіч естетичного поліпшення сухої протокольної лексики, жива мова скорочує задовгі закрутисті пасажі та пожвавлює виклад змісту.
Художній же твір – це царство живої мови. І включати в художню розповідь протокольні вирази та протокольний стиль значить приректи свій твір на забуття.
Пише класик минулої епохи: “Він працює у ритмі пісні…. в залежності від настрою”. Класик взорувався на поширений в офіційному російському вжитку зворот в зависимости от. Цей зворот у значенні прийменника поширився в росіян, бо це була єдина наявна у російській мові словесна композиція, що відповідала нашому звороту у значенні прийменника залежно від. Тобто, не було вибору. Інакше годі сказати. Наша ж мова на цей випадок має короткий синонім задовгого виразу: залежно від. Уживши цю форму класик міг би ‘розпротоколити’ свою мову і не прирікати її на забуття: “Він працює у ритмі пісні… залежно від настрою”.
Але жива мова знає ще коротшу форму, яку можна вжити замість у залежності від. Наприклад, питаючи хліборобів про початок жнив чи косовиці, можна почути: “Це як до погоди”.
Сучасники, навчені у школах у такому разі скажуть: “Це залежно від погоди” або й “Це в залежності від погоди”. Чи ж не краще те, що найкоротше? Нащо розтягати свою мову, коли можна бути лаконічним?
Тоді й пасаж соловецького класика можна висловити дуже коротко: “Він працює у ритмі пісні… як до настрою”.
Чого вчать наведені приклади?
Прислухаймось до живого мовлення – там є секрети літературних стилів. Навіть в українських зрусифікованих містах можна запозичити зразки української мовної стихії в російських шатах. Прислухайтесь і Ви почуєте “Я же тебе говорил…”, “аж зло берет” і т. п.
Висновок? Не цураймось живомовної стихії!
2. НАДМІРНА ПРАВИЛЬНІСТЬ або ГІПЕРПУРИЗМ
Редакторська праця нагадує працю лікаря: редактор, образно кажучи, лікує мовні хвороби “текстовиробників”. Отже, той, хто береться до редагування, мусить бути обізнаним з цими недугами. Тому у дальшому тексті і піде мова про мовностилістичні болячки, поширені серед працівників пера.
Навчальні заклади прищеплюють усім нам, в тому числі й майбутнім письменникам, повагу до літературно-мовних норм. Однак до всякої норми ніколи не шкодить підходити з певною дозою критичности. Бо крім норм існує ще здоровий глузд та мовний смак. Мудрому редактору доводиться мирити ці три, далеко не однозгідні суб’єкти.
Хоч займенник інший дуже поширений у нашій мові, це не виключає права на існування його конкуренту й побратиму – займеннику другий. Згадаймо відоме ще з дитячих літ: “І сам не гам і другому не дам!” або з літератури: “Мортхо… читав одному одне, іншому друге…” (І. Чендей).
Деякі ж автори – по-своєму розуміючи поняття чистоти мови – “затинаються” (зациклюються) на певних мовних забобонах і визнають слово другий лише як числівника, хоч воно має всі властивості також і займенника. Наслідком цього з’являються друком такі перли: “Одні були за, інші – проти. Одні казали одне, інші – інше”.
Звучить кепсько? Правда ж? А через що? Через дискримінацію слова другий.
Лишаю читачам – майбутнім редакторам – право довести останній вираз до мовно-літературних кондицій, а також вибрати з двох наведених у заголовку до цієї пари виразів перспективніший, взявши до уваги небажану у мовних конструкціях повторюваність однакових звуків.
Жива мова не завжди йде в парі з “академічною” логікою, бо має свою логіку, підпорядковану мовному смакові та легкомовності. Згідно з цією живомовною логікою ми говоримо: “Я з дітьми пішов на річку”. Логіка тут та, що мову мовлю Я, описуючи свою дію, то й дієслово узгоджую із собою: “Я пішов”, бо я міг би сказати й так: “Я пішов з дітьми на річку”. “Академічна” ж логіка моє перше речення переробить так: “Я з дітьми пішли на річку”. У даному разі така переробка не шкодить. Але в інших випадках граматично правильні фрази віддають штучністю або академічною дистильованістю. А такий стиль не завжди сприяє успіхові художнього твору. Радше навпаки, шкодить.
Колись я присвятив дружині такі рядки “Коли на суд віків та внуків… тихенько зайдеш ти і я…”. Вживши саме такого узгодження граматичних форм, я, понадусім, змалював картину: першою заходиш ти, а за тобою – я. Але одеський редактор-письменник (в одній особі), очевидно під впливом гіперпуризму, переробив мої слова так: “тихенько зайдем ти і я”. Як на мене, переробка звучить штучно, і крім того зникає картина, хто за ким заходить, виглядає, що ми заходимо так, як заходять до автобусів на деяких автобусних зупинках.
У даному прикладі не автор, а редактор виявив симптоми гіперпуризму. Редактори ж майбутніх художніх шедеврів мають знаходити золоту середину між академічністю та живомовністю. У переважній більшості випадків живомовній стихії варто віддавати перевагу.
Під впливом академічних рекомендацій на деякі наші первовічні слова накладено свого роду табу. Десь, колись, комусь із законодавців мови – очевидно ще за часів СССР – спала на думку золота ідея, що заміжню особу жіночої статі куди культурніше називати словом дружина, а не жінка. У результаті виробилось табу на вживання авторами слова жінка. СССР уже давно відійшов у засвіти, але табу живе й досі.
Читаю літературний репортаж про життя письменницьких родин у Києві на початку війни 1941 р. Авторам доводиться говорити про сім’ї письменників – жінок, дітей, батьків, родичів. Найчастіше, річ ясна, згадувано жінок або згідно з уподобанням авторів – дружин. Авторам подобається саме такий слововжиток: ні разу в репортажі не вжито слова жінка, тільки дружина: “…письменники та їхні дружини…”, “Дружини у дворі пригнічені…”, “Дружини письменників із дітьми…”, “Дорогі і любі наші дружини!..”, “…письменники надіслали своїм дружинам…”, “…письменники забігли до дружин…”.
У цих цитатах відчувається штучність висловлювання, бо відсутній шарм живого слова, а надто у трьох останніх. Десь варто б ужити слово подруга, десь найдорожча, а десь і жінка, а не повторювати раз-у-раз слово дружина. Наприклад: замість “…забігли до дружин…” краще сказати “…забігли до жінок…”, замість “…надіслали своїм дружинам…” – “…надіслали своїм вірним подругам (або найдорожчим)…”.
Наведені приклади описують симптоми хвороби, згаданої у заголовку бесіди.
Як я вже казав, критерієм, який вирішуватиме долю того чи того слова або виразу має бути його “прописка” у живому або мертвому мовленні. Коли слово чи вираз відомі у живому варіянті, таку лексичну одиницю варто акцептувати у творі. І навпаки, коли слово чи вираз або й ціла стилістична конструкція звучать штучно, непереконливо або “над міру правильно”, то цю лексичну одиницю варто замінити на таку, що має поширення в живій мові. При цій нагоді варто згадати, що в робочому кабінеті Льва Толстого (світова величина!) зберігається збірничок українських народніх виразів.
От де джерело світових літературних стилів!
3. ПРО СЛОВА-ПАРАЗИТИ
Розгляньмо ще одну недугу володарів пера, та й деяких редакторів теж. Ця недуга полягає у любові до слів-паразитів. Класичним прикладом цієї недуги є канцелярський штамп звільнити з обійманої посади, який передбачає існування ще й необійманої посади і можливість звільнення також і з неї. Ліками від цього штампу буде короткий вираз звільнити з посади. Недуга ж має силу інших проявів: