Страница 24 из 40
“Мустафа ж переніс… випробування… гордо і мовби аж з радістю”. Як часто стає у пригоді авторові це маленьке словечко аж – це маленьке диво української лексики! Ця пара значить: “майже з радістю” або “мовби навіть з радістю”.
Сказати б? Звичайна пара слів – скаже дехто – що в ній аж такого цікавого? А от слухайте: “…тривало змагання у вигадливості, вмілості й, сказати б, розбещеності”. У цьому тексті дана пара значить далеко не прості речі, а саме до деякої міри або по-російськи в некотором смысле. Затямте, лексикографи: це переклад даної ідіоми на нашу мову!
Романіст, де може, уникає канонізованих ідіом, натомість творить зрозумілі читачеві власні мовні звороти: “Роксолана… вчепилася поглядом за мармурові стовпи…”. Стандартно це б мало звучати так: “спрямувала свій погляд на мармурові стовпи”.
Мораль? Редакторам треба читати хорошу літературу з двох причин:
1. Дечого навчитися.
2. Знайти у доброго майстра якісь ляпи, щоб і собі докласти рук до процесу творчости.
Про цю другу причину поговоримо в наступній бесіді.
33. ОДНА ГОЛОВА – ДОБРЕ, А ДВІ – КРАЩЕ
У попередній бесіді ішла мова про співпрацю письменника й Редактора, і то співпрацю, як тепер модно говорити віртуальну, тобто не реальну, а заочну, несанкціоновану. Редактор бере книжку письменника і шукає там поживи для себе з двох причин: 1. дечого повчитися і 2. декого повчити. Розглянувши в попередній бесіді перший пункт, перейдім до другого: що саме викликає заперечення Редактора у романі Загребельного “Роксолана”.
Чи варто позичати лексику з інших мов? Усі “світові” мови не гребували позичками. Деякі з цих гігантів більше як 50 % своєї активної лексики позичили. І це їм аж ніяк не шкодить. Отже, позичати можна. Найкраще тоді, коли нема своїх слів. Пише автор “Роксолани”: “…люди й норовлять скинути цей тягар…”. Норовити зайшло до сучасних словників, але у Грінченка його нема. Це слово – позичка. А ми ж маємо, хоч і не цілком відповідне, але таке слово, що його частіше вживаємо там, де росіянин скаже норовить: слово це – воліти. Грінченко пояснює його як хотіти, бажати. А воно ж має ще й значення визнавати за краще. Може воно часом значити пнутися (норовити). Що, як сказати: “…люди й воліють скинути цей тягар…”. Звучить гірше?
Кастратори нашої мови позбавили нас питомих закінчень родового відмінку для іноземних міст: замість до Риму, до Парижу, до Стамбулу, нас змушено казати до Рима, до Парижа, до Стамбула. В історичному романі та ще й у незалежній Україні, де нема правописного КҐБ, автор цілком має право вживати природніх українських закінчень у згаданих словах. Дивіться, яка єзуїтщина: “…голова завойовника БелградА й РодосУ… помандрувала до СтамбулА…”. Це так ми маємо ламати язик, замість сказати: “…голова завойовника Белграду й РодосУ… помандрувала до Стамбулу…”. На ділі ж кажуть навпаки: БелградА, РодосА, СтамбулА, бо хто ж це буде у процесі мовлення доглупуватись, де – А, а де – У? Кастратори знали, що робили: нищили мову.
Ідеться про старослов’янський текст. У словах снЕга та убЕлюся замість Е у старослов’янському тексті стояла буква е (ЯТЬ). Цю літеру українці вимовляли як І. Така вимова існувала в наших церквах до 1709 року, коли цар Петро заборонив її (щоб не було разлічія). У Галичині й досі у церквах, де служать по-старослов’янському, вимовляють е (ЯТЬ) як І. І це єдино правильна українська вимова старослов’янщини. У XVI столітті в Україні могла бути тільки така вимова. Большевицьке мовне КҐБ взяло на озброєння указ Петра І, і змушувало читати й вимовляти е (ЯТЬ) як Є. Але це суперечить правді історії та українській традиції. Зрозуміло, що в часи “дружби народів” П. Загребельний не міг змінити цього мрякобісся. Але у виданні 2005 року – така транскрипція – це анахронізм.
У Номиса читаємо: “Коли б пан за плуга взявся, то й світа б відцурався”. А ось наш автор: “…султан Селім назавжди відцурався від неї…”. Чи треба тут від? Це наслідування форми отрекаться от чего, а ми ж кажемо зрікатися й цуратися чого без ніякого від.
Тому що ми кажемо подібний до кого, а не кому, то й уподібнюємось до кого, а не кому: “…тільки… весною… уподібнювалась до справжньої річки…” (С. Добровольський). Імперія ж робила все, щоб ми відбігали свого й хапали чуже. Тим і Роксолана “…ніколи не уподібниться… звіру…” (П. Загребельний).
“Всі покою щиро прагнуть” – писав не хто, а І. Мазепа. Але Мазепу прокляли, його мову спаплюжили і змусили нас прагнути до ковбаси. Один тільки мій – не Ярема – ні, а М. Рильський, хоч і похилився, а писав: “Нова доба нового прагне слова”: прагне чого. Писемну ж братію гнули, гнули і таки навчили прагнути до чого, тобто стремиться к чему. Чи ж могли письменники іти проти течії?
Сьогодні майже годі довести, що нам властиво казати стежити кого, а не за ким, аж так поширилася форма із за в нашому мовному просторі. Але у творі про XVI століття цілком доречно вживати саме питомі українські форми. М. Вороний: “Я стежу творчости закони…”: стежу що. І той же Рильський: “Зайців даремно цілий день я стежив…”. Лукавить СУМ, кваліфікуючи такий вжиток як мисливський. Це питомий український вжиток. Наш же автор пише: “Місяці… витратив… на… стеження за тим…”. Тут було б на місці: “…на… стеження того…”.
“[Султан] звелів спалити… зібрання… музичних інструментів…” – тут зібрання варто замінити на збірка. А в тексті “…як потрапив цей… черевань у шановне зібрання… дивану” зібрання – це збори. Творці койне воліли, щоб скрізь було собрание.
Чи є користь і кому з такого віртуального редагування? Романіст же й гадки не має, що його хтось отак з доброго дива редагує. Коли авторові “Роксолани” ці зауваги, як той каже, до лампочки, то читачам “До зір крізь терня” вони можуть стати у пригоді. Якась користь комусь то буде. І не так від беззастережного дотримання редакторських зауваг, як від заявки на дискусію. У дискусії ж народжується істина. А раз так, то хай живе дискусія!
34. НА ПЕРЕПРАВІ КОНЕЙ НЕ МІНЯЮТЬ
Ми перетрясли “Роксолану” Загребельного. То й що ж? На ній і обмежитись? Таж романіст ісписав паперу, майже як Л. Толстой! Для пильного редактора там поживи й поживи! Тому не варто спускати цього автора з ока. Перетрусімо ще й роман “Диво”, поділивши цей трус на дві бесіди: одну – за здоров’я, а другу – за упокій.
Письменник є заразом і мовотворець: він добирає з мовної скарбниці найкращі зразки та й додає щось і від себе. Дехто робить це без душі, і така лексика відгонить штучністю. Наш же автор творить лексику там, де є потреба якнайточніше висловити думку. Така лексика має нахил улитися в мовну стихію. Слово знетямитися – автору дуже з руки і він часто його вживає. Чому? Бо від нього легко творити похідні форми: знетямлений, знетямленість, знетямлюваний. “Вони стояли…, знетямлені гамором…”. Звучить – перша кляса, а стандартно це треба було б сказати: “…стояли…, сторопілі від гамору…”. Автор же творить свою лексику і її тримається.