Страница 4 из 17
— Темний символіст,
Заходить Г. Показую йому вірші В.
— Голий абстракціоніст.
— Такий собі Пікассо?
— Це який? З Одеської філії?
— Ні… Живописець!
— А-а… Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще панькаються…
Видираю останню волосину. Дибаю до редактора.
— Де мій попередник?
— Втік на легкий хліб.
— Куди?
— В шахтарі…
Амінь!
ВИСТАВИЛИСЯ.
Територіальна виставка товарів ширвжитку пішла, як кажуть люмпен-інтелігенти, сікось-накось. Тобто провалилася.
Торік ці ж новинки демонструвалися під “охи” й “ахи”. Нервові зривалися на оплески. І ось тобі маєш… Розпорядники вискочили з дискусії, мов голі матеріалісти з парної. Іваненко-Іванов був червоний, як калина. Іванкер-Іваненко — сірий, як, бува, телепередача.
— Ну, публіка! — видихнув перший, втираючи чоло голландським носовичком.
— Міщани плюс критикани! — підтримав другий, звично цвьохнувши італійськими підтяжками, на яких трималися югославські штани.
— А репліки! — сопів Іваненко-Іванов, сіпаючи комірець англійської сорочки вкупі з польським галстуком. — “Що нам демонстрації без реалізації?” Га?
— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, нервово застібуючи угорську замшеву куртку. — Ви ледь не зрізали того демагога…
— Зріжеш, аякже! — розпалювався перший, викрешуючи іскру з австрійської запальнички. — Воно, мурло вусате, виявилось математичним теоретиком. І як їх призначають на такі посади? Га?
— Ой! — підтримав другий, шатирнувши індійський штиблет об інвентарний килимок. — І сільський комсорг туди ж поліз: “Показилися на тому нейлоні. Нейлон — не льон. Хай в ньому капіталісти паряться…” Ой?
— Теж мені парижани із Зачепилівки! — кипів Іваненко-Іванов, струшуючи попіл з французького піджака на шведські мокасини.
— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, пихкаючи перуанською люлькою. — І фізична кандидатша собі дозволила: “Чому міні, коли вже максі, чому міді, коли вже брюки?” Ой?
— Ет! — Іваненко-Іванов штрикнув відомчий фікус ціпком-парасолькою з Острова Пасхи. — Дама-токар що втнула: “Кожушки й чобітки наші по закордонах моду перевертають. Кувати треба, а ви — мелете…” Га?
— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, приймаючи од вітчизняного швейцара фінський плащ. — Розперезалися, а ми крутись — впроваджуй…
— Запаніли, бо грошви як маку, — буркнув Іваненко-Іванов, влізаючи у болгарський кожух.
— Ой! І згори тиснуть!
— Виставкою відзвітуємось…
— Мовляв, на рівні світових стандартів…
— Ха-ха-ха…
— Хі-хі-хі…
І вони вдягли захисні окуляри з чудовими рожевими скельцями. До речі, аж ніяк не нашого походження.
КОНТЕКСТИ
САТИРИК, ЯК І МІНЕР, ПОМИЛЯЄТЬСЯ РАЗ У ЖИТТІ: КОЛИ ОБИРАЄ ЖАНР.
А КОЛИ ВІДБУДЕТЬСЯ КОНКУРС НА ЗАМІЩЕННЯ ВИКОНУЮЧИХ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ?
ЙОГО ПЕГАС ПРИЙШОВ ДО ФІНІШУ ПЕРШИМ, АЛЕ БЕЗ ВЕРШНИКА.
БУВАЄ: З КОЛЕГІЙ ВИВОДЯТЬ ТОДІ, КОЛИ ВЖЕ ТРЕБА ВИНОСИТИ,
ПРОЙДИСВІТ: “НАЗИВАЙТЕ МЕНЕ ПРОСТО ПЕРШОПРОХІДЦЕМ…”
З ПРОМОВИ: “Є ТАКА ДУМКА, ЩО ДУМКУ НЕ МОЖНА ВБИТИ”.
ДОПИВСЯ; НЕ ПРОПУСТИЛИ ДО ВИТВЕРЕЗНИКА.
У ГРАФОМАНІВ ТЕЖ Є СВОЇ КЛАСИКИ.
ГУМОРИСТА ВХОПИВ ІНФАРКТ — ЙОГО ВИПАДКОВО НАЗВАЛИ САТИРИКОМ.
ВИБИВАВСЯ В ЛЮДИ, ЯК ЗВІР.
ДОРИМУВАВСЯ ДО БІЛОГО ВІРША.
НА ВЕЧОРІ ГУМОРУ НАРЕШТІ ПРОЛУНАВ СМІХ. ВИСТУПИВ ГУМОРИСТ, ЯКИЙ НЕ ВИМОВЛЯВ ТРЬОХ ЛІТЕР.
ПОЕТЕСА ПУСТИЛА СЛЬОЗУ ДЕСЯТИТИСЯЧНИМ ТИРАЖЕМ.
НАЙПОШИРЕНІШИЙ ДИПЛОМАТИЧНИЙ АКТ: ТИЖДЕНЬ ПОЛІПШЕНИХ СТОСУНКІВ З ДРУЖИНОЮ.
ОКРІМ ФУТБОЛА, ВІН ЛЮБИВ ІЩЕ ЖИТТЯ.
У БУФЕТІ ІНСТИТУТУ КІБЕРНЕТИКИ ВІДВІДУВАЧІВ ОБРАХОВУВАВ ЕЛЕКТРОННИЙ КАСИР.
КРИЛАТІ СЛОВА “ЛЮДИНА ВИЩЕ СИТОСТІ” ЧОМУСЬ НАЙЧАСТІШЕ ЗВУЧАТЬ НА БАНКЕТАХ.
ЧЕРПАВ НАРОДНІСТЬ У САМОГОНІ.
СОВІСТЬ ЗАГОВОРИЛА В НЬОМУ НАХАБНИМ ГОЛОСОМ.
ЛЮДИНА РІЗНИТЬСЯ ВІД МАВПИ ЩЕ Й ТИМ, ЩО ЛЕГКО МОЖЕ НЕЮ СТАТИ, А МАВПА ЛЮДИНОЮ — НІКОЛИ!
“В ПОЕЗІЇ НЕМА ГЕНЕРАЛІВ”. ТОЖ ЗВІДКИ В НІЙ СТІЛЬКИ РЯДОВИХ?
ХТО НАВАЖИТЬСЯ ЗАПЕРЕЧИТИ, ЩО СЕРЕД ЧЛЕНІВ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ Є ЧИМАЛО ПИСЬМЕННИКІВ?
У КОЖНОМУ ЖАРТІ Є ДОЛЯ…
МРІЯ СТАЛА “ЯВОЮ”.
ЛІДЕР ОПОЗИЦІЇ
Наш зав увів колегіальність.
— Чудово! — зрадів новий колега Таран. — Є можливість висловити свою думку. Бо я встиг переконатися, що зав — елементарний невіглас,
— Номенклатурний, — дипломатичне застеріг Качкорот.
— І до того ж він не поінформований про цю свою манюпусіньку ваду, — лагідно уточнив Марик Аврелій.
— Вважайте ваше відкриття службовою таємницею, — втрутився я, — Бо вилетите з власною думкою за власним бажанням, аж гай зашумить.
— Колеги! — заявив Таран. — Пробачте за кумпанію. Але я гомо сапієнс, що в перекладі з іноземних мов означає “мисляча людина”, а тому ніколи не відмовлюсь од власної думки.
І ми попаняли на обговорення.
Зав подивився крізь нас (він завжди дивився крізь нас, мабуть, у ясну далечінь) і сказав:
— Я остаточно відхилив проект під девізом “Посмішка”. Н-ну?
Ми наввипередки погодились. Лише новий колега Таран пробурмотів:
— У мене є власна думка з цього приводу. На щастя, зав не звернув уваги на сакраментальну репліку і радився далі:
— Я зняв головного інженера промкомплексу, бо він дуже розумний. Н-ну?
Ми наввипередки погодились. А Таран знову витиснув із себе:
— У мене є власна думка з цього приводу. Зав скривився, але зберіг колегіальність:
— Я дав категоричну вказівку перекинути людей з культурних об’єктів на каналізаційні роботи. Н-ну?
Ми наввипередки погодились. Новий колега Таран втер піт, але не здав своїх позицій:
— У мене є власна думка з цього приводу.
— Браво… — прошепотів Марик Аврелій. Качкорот вдав, ніби чухає потилицю, і підпільним помахом руки привітав звитяжця.
— Здається, хтось розпатякався, — скреготнув зав. — Будемо кінчати. Я безповоротно вирішив наплювати на всі оті плитки, кераміки, мозаїки, які нібито облагороджують наші блоки. Н-ну?
Ми наввипередки закахикали, зиркаючи на зблідлого Тарана. Зав почав повільно підніматися:
— Н-ну? Порадимось наостанок… Може, в когось з кандидатів на виліт є власна думка?
— Так! — твердо відповів новий колега Таран. — Ось моя власна думка з цього приводу: начальству видніше…
ДЖЕНТЕЛЬМЕНИ УДАЧІ
Розмова не клеїлась, У цьому товаристві я був явно зайвий. Такий собі бідний родич. Парія. Ізгой.
— До речі, скільки ви заробляєте? — спитав дідок у золотих окулярах.
— Сто тридцять… і гонорар… бува, місячно двісті виходить, — знітився я.
Товариство саркастично закахикало.
— Браво! — поплескав у долоні дідок. — І заради цих копійок ви п’ять років терли штани в університеті…
— Е-е… шість — я заочник…
— Парадокс епохи! — хитнув головою дідок. — Шість років — і нічого не навчився! Костю, — повернувся він до парубійка закордонної моделі, — скільки ти поклав днями у “Кавказі”?
— Сім червінців — це стіл, і тридцятку просадив на більярді — не було прухи…
— Гм… розгулявся, як ревізор… Не схвалюю… Ну, зробимо скидку на молодість… кгм… на тлінний вплив західного кінематографа… і все ж, — перст дідка взяв мене на приціл, — так проводить своє культурне дозвілля простий бармен Костя!