Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 4 из 17

— Темний символіст,

Заходить Г. Показую йому вірші В.

— Голий абстракціоніст.

— Такий собі Пікассо?

— Це який? З Одеської філії?

— Ні… Живописець!

— А-а… Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще панькаються…

Видираю останню волосину. Дибаю до редактора.

— Де мій попередник?

— Втік на легкий хліб.

— Куди?

— В шахтарі…

Амінь!

ВИСТАВИЛИСЯ.

Територіальна виставка товарів ширвжитку пішла, як кажуть люмпен-інтелігенти, сікось-накось. Тобто провалилася.

Торік ці ж новинки демонструвалися під “охи” й “ахи”. Нервові зривалися на оплески. І ось тобі маєш… Розпорядники вискочили з дискусії, мов голі матеріалісти з парної. Іваненко-Іванов був червоний, як калина. Іванкер-Іваненко — сірий, як, бува, телепередача.

— Ну, публіка! — видихнув перший, втираючи чоло голландським носовичком.

— Міщани плюс критикани! — підтримав другий, звично цвьохнувши італійськими підтяжками, на яких трималися югославські штани.

— А репліки! — сопів Іваненко-Іванов, сіпаючи комірець англійської сорочки вкупі з польським галстуком. — “Що нам демонстрації без реалізації?” Га?

— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, нервово застібуючи угорську замшеву куртку. — Ви ледь не зрізали того демагога…

— Зріжеш, аякже! — розпалювався перший, викрешуючи іскру з австрійської запальнички. — Воно, мурло вусате, виявилось математичним теоретиком. І як їх призначають на такі посади? Га?

— Ой! — підтримав другий, шатирнувши індійський штиблет об інвентарний килимок. — І сільський комсорг туди ж поліз: “Показилися на тому нейлоні. Нейлон — не льон. Хай в ньому капіталісти паряться…” Ой?

— Теж мені парижани із Зачепилівки! — кипів Іваненко-Іванов, струшуючи попіл з французького піджака на шведські мокасини.

— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, пихкаючи перуанською люлькою. — І фізична кандидатша собі дозволила: “Чому міні, коли вже максі, чому міді, коли вже брюки?” Ой?

— Ет! — Іваненко-Іванов штрикнув відомчий фікус ціпком-парасолькою з Острова Пасхи. — Дама-токар що втнула: “Кожушки й чобітки наші по закордонах моду перевертають. Кувати треба, а ви — мелете…” Га?

— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, приймаючи од вітчизняного швейцара фінський плащ. — Розперезалися, а ми крутись — впроваджуй…

— Запаніли, бо грошви як маку, — буркнув Іваненко-Іванов, влізаючи у болгарський кожух.

— Ой! І згори тиснуть!

— Виставкою відзвітуємось…

— Мовляв, на рівні світових стандартів…

— Ха-ха-ха…

— Хі-хі-хі…

І вони вдягли захисні окуляри з чудовими рожевими скельцями. До речі, аж ніяк не нашого походження.

КОНТЕКСТИ

САТИРИК, ЯК І МІНЕР, ПОМИЛЯЄТЬСЯ РАЗ У ЖИТТІ: КОЛИ ОБИРАЄ ЖАНР.

А КОЛИ ВІДБУДЕТЬСЯ КОНКУРС НА ЗАМІЩЕННЯ ВИКОНУЮЧИХ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ?

ЙОГО ПЕГАС ПРИЙШОВ ДО ФІНІШУ ПЕРШИМ, АЛЕ БЕЗ ВЕРШНИКА.

БУВАЄ: З КОЛЕГІЙ ВИВОДЯТЬ ТОДІ, КОЛИ ВЖЕ ТРЕБА ВИНОСИТИ,

ПРОЙДИСВІТ: “НАЗИВАЙТЕ МЕНЕ ПРОСТО ПЕРШОПРОХІДЦЕМ…”

З ПРОМОВИ: “Є ТАКА ДУМКА, ЩО ДУМКУ НЕ МОЖНА ВБИТИ”.

ДОПИВСЯ; НЕ ПРОПУСТИЛИ ДО ВИТВЕРЕЗНИКА.

У ГРАФОМАНІВ ТЕЖ Є СВОЇ КЛАСИКИ.

ГУМОРИСТА ВХОПИВ ІНФАРКТ — ЙОГО ВИПАДКОВО НАЗВАЛИ САТИРИКОМ.

ВИБИВАВСЯ В ЛЮДИ, ЯК ЗВІР.

ДОРИМУВАВСЯ ДО БІЛОГО ВІРША.

НА ВЕЧОРІ ГУМОРУ НАРЕШТІ ПРОЛУНАВ СМІХ. ВИСТУПИВ ГУМОРИСТ, ЯКИЙ НЕ ВИМОВЛЯВ ТРЬОХ ЛІТЕР.

ПОЕТЕСА ПУСТИЛА СЛЬОЗУ ДЕСЯТИТИСЯЧНИМ ТИРАЖЕМ.

НАЙПОШИРЕНІШИЙ ДИПЛОМАТИЧНИЙ АКТ: ТИЖДЕНЬ ПОЛІПШЕНИХ СТОСУНКІВ З ДРУЖИНОЮ.

ОКРІМ ФУТБОЛА, ВІН ЛЮБИВ ІЩЕ ЖИТТЯ.

У БУФЕТІ ІНСТИТУТУ КІБЕРНЕТИКИ ВІДВІДУВАЧІВ ОБРАХОВУВАВ ЕЛЕКТРОННИЙ КАСИР.

КРИЛАТІ СЛОВА “ЛЮДИНА ВИЩЕ СИТОСТІ” ЧОМУСЬ НАЙЧАСТІШЕ ЗВУЧАТЬ НА БАНКЕТАХ.

ЧЕРПАВ НАРОДНІСТЬ У САМОГОНІ.

СОВІСТЬ ЗАГОВОРИЛА В НЬОМУ НАХАБНИМ ГОЛОСОМ.

ЛЮДИНА РІЗНИТЬСЯ ВІД МАВПИ ЩЕ Й ТИМ, ЩО ЛЕГКО МОЖЕ НЕЮ СТАТИ, А МАВПА ЛЮДИНОЮ — НІКОЛИ!

“В ПОЕЗІЇ НЕМА ГЕНЕРАЛІВ”. ТОЖ ЗВІДКИ В НІЙ СТІЛЬКИ РЯДОВИХ?

ХТО НАВАЖИТЬСЯ ЗАПЕРЕЧИТИ, ЩО СЕРЕД ЧЛЕНІВ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ Є ЧИМАЛО ПИСЬМЕННИКІВ?

У КОЖНОМУ ЖАРТІ Є ДОЛЯ…

МРІЯ СТАЛА “ЯВОЮ”.

ЛІДЕР ОПОЗИЦІЇ

Наш зав увів колегіальність.

— Чудово! — зрадів новий колега Таран. — Є можливість висловити свою думку. Бо я встиг переконатися, що зав — елементарний невіглас,

— Номенклатурний, — дипломатичне застеріг Качкорот.

— І до того ж він не поінформований про цю свою манюпусіньку ваду, — лагідно уточнив Марик Аврелій.

— Вважайте ваше відкриття службовою таємницею, — втрутився я, — Бо вилетите з власною думкою за власним бажанням, аж гай зашумить.

— Колеги! — заявив Таран. — Пробачте за кумпанію. Але я гомо сапієнс, що в перекладі з іноземних мов означає “мисляча людина”, а тому ніколи не відмовлюсь од власної думки.

І ми попаняли на обговорення.

Зав подивився крізь нас (він завжди дивився крізь нас, мабуть, у ясну далечінь) і сказав:

— Я остаточно відхилив проект під девізом “Посмішка”. Н-ну?

Ми наввипередки погодились. Лише новий колега Таран пробурмотів:

— У мене є власна думка з цього приводу. На щастя, зав не звернув уваги на сакраментальну репліку і радився далі:

— Я зняв головного інженера промкомплексу, бо він дуже розумний. Н-ну?

Ми наввипередки погодились. А Таран знову витиснув із себе:

— У мене є власна думка з цього приводу. Зав скривився, але зберіг колегіальність:

— Я дав категоричну вказівку перекинути людей з культурних об’єктів на каналізаційні роботи. Н-ну?

Ми наввипередки погодились. Новий колега Таран втер піт, але не здав своїх позицій:

— У мене є власна думка з цього приводу.

— Браво… — прошепотів Марик Аврелій. Качкорот вдав, ніби чухає потилицю, і підпільним помахом руки привітав звитяжця.

— Здається, хтось розпатякався, — скреготнув зав. — Будемо кінчати. Я безповоротно вирішив наплювати на всі оті плитки, кераміки, мозаїки, які нібито облагороджують наші блоки. Н-ну?

Ми наввипередки закахикали, зиркаючи на зблідлого Тарана. Зав почав повільно підніматися:

— Н-ну? Порадимось наостанок… Може, в когось з кандидатів на виліт є власна думка?

— Так! — твердо відповів новий колега Таран. — Ось моя власна думка з цього приводу: начальству видніше…

ДЖЕНТЕЛЬМЕНИ УДАЧІ

Розмова не клеїлась, У цьому товаристві я був явно зайвий. Такий собі бідний родич. Парія. Ізгой.

— До речі, скільки ви заробляєте? — спитав дідок у золотих окулярах.

— Сто тридцять… і гонорар… бува, місячно двісті виходить, — знітився я.

Товариство саркастично закахикало.

— Браво! — поплескав у долоні дідок. — І заради цих копійок ви п’ять років терли штани в університеті…

— Е-е… шість — я заочник…

— Парадокс епохи! — хитнув головою дідок. — Шість років — і нічого не навчився! Костю, — повернувся він до парубійка закордонної моделі, — скільки ти поклав днями у “Кавказі”?

— Сім червінців — це стіл, і тридцятку просадив на більярді — не було прухи…

— Гм… розгулявся, як ревізор… Не схвалюю… Ну, зробимо скидку на молодість… кгм… на тлінний вплив західного кінематографа… і все ж, — перст дідка взяв мене на приціл, — так проводить своє культурне дозвілля простий бармен Костя!