Страница 88 из 158
Релігії, як і усі речі цього світу, зазнають повільних, але неустанних впливів, які постійно намагаються змінити їх форми і суть, так що через кілька століть та сама релігія пропонує людській вірі цілком інші принципи, алегорії, прихований смисл яких вже неможливо розгадати, або догмати, яким загал вірить ледь що наполовину. Тому я не можу ручатися, що навчу тебе давній релігії, обряди якої ти можеш бачити представленими на барельєфі Озимандії у Фівах, але повторю тобі повчання моїх учителів так, як я викладаю їх своїм учням.
Передовсім хочу застерегти тебе, щоб ти ніколи не обмежувався образом ані символом, а проникав у приховану в них думку. Так, наприклад, мул означає все те, що є матеріальним. Божок, який сидить на листку лотоса і пливе по мулу — представляє думку, яка спирається на матерію, зовсім не торкаючись її. Це символ, який використав ваш законодавець, коли казав, що «Дух Божий ширяв над поверхнею води». Вважають, що Мойсей був вихований жерцями з міста Он, або Геліополіса. Так що, по суті, ваші обряди дуже наближені до наших. Як і ви, ми також маємо жрецькі родини, пророків, звичай обрізання, огиду до свинини та багато інших спільних особливостей.
Коли Херемон доказав ці слова, один з нижчих жерців Ізиди пробив годину, що позначала північ. Учитель сказав нам, що духовні обов’язки вимагають його присутності в храмі, але наступного дня увечері ми можемо повернутися.
— Ви й самі, — додав Вічний Жид, — незабаром прибудете на місце ночівлі, тож дозвольте мені відкласти дальшу розповідь на завтра.
Коли волоцюга пішов, я почав замислюватись над його словами, і мені здалося, що я виявив у них виразне бажання послабити в нас основи нашої релігії, а тим самим підтримати наміри тих, котрі хотіли, аби я змінив свою віру. Я, однак, добре знав, що наказує мені в цьому випадку честь, і був твердо переконаний у безнадійності будь-яких спроб цього роду.
Тим часом ми прибули на місце ночівлі й, повечерявши як завжди, скористалися з того, що ватажок має вільний час, і попросили його розповідати свою історію далі, що він і зробив.
Молодий Суарес, розповівши мені історію своєї родини, зробився дуже сонний, а оскільки я знав, як сильно потрібен йому відпочинок для відновлення здоров’я, то попросив його, щоб він відклав продовження своїх пригод на наступну ніч. Він і справді спав досить добре. Наступної ночі він здався мені значно здоровішим, але заснути ще не міг, тому я попросив його, щоб він продовжив свою розповідь, і бідолашний хворий зробив це так:
Я сказав тобі, що мій батько заборонив мені вживати титул «дон», оголяти шпагу й мати справу з дворянами, передовсім же мати будь-які стосунки з родиною Моро. Розповідав я тобі також і про свій нестримний потяг до читання романів. Я як слід закарбував у своїй пам’яті батькові перестороги, після чого обійшов усі книгарні Кадикса, щоб запастися цього роду творами, які мали принести мені, особливо під час подорожі, несказанне задоволення.
Нарешті я піднявся на борт корабля і мушу визнати, що з радістю покинув наш сухий, спалений сонцем і вкритий пилюкою острів. Я прийшов у захоплення від вигляду квітучих берегів Андалузії. Потім ми пливли Ґвадалквівіром, а на берег я зійшов у Севільї, де мав намір найняти мулів для дальшої подорожі. Один з погоничів замість звичайного візка запропонував мені дуже зручну карету, я прийняв його пропозицію і, наповнивши повіз купленими в Кадиксі романами, виїхав до Мадрида. Чарівні околиці між Севільєю і Кордовою, мальовничі гори Сьєрра-Морени, пасторальні звичаї жителів Манчі, усе, що я бачив, додавало приваб моїм улюбленим книжкам. Я розчулював свою душу, насичував її ніжними й тужливими почуттями настільки, що приїхавши в Мадрид, вже був закоханий, хоча й не знав ще об’єкта свого поклоніння.
Опинившись у столиці, я зупинився в заїзді «Під мальтійським хрестом». Пробило полудень, і незабаром мені накрили стіл до обіду, потім я почав розкладати свої речі, як це звичайно роблять подорожні, в’їхавши до нового помешкання. Раптом я почув якийсь шурхіт біля дверного замка. Підбіг до дверей і досить різко розчахнув їх, але опір, який я відчув, переконав мене, що я, мабуть, когось штовхнув. І справді, за дверима я побачив досить пристойно одягненого чоловіка, який витирав кров, що текла з носа.
— Сеньйоре дон Лопес, — сказав незнайомий, — внизу в готелі я дізнався про приїзд славного сина знаменитого Ґаспара Суареса і прийшов засвідчити йому мою пошану.
— Сеньйоре, — відповів я, — якби ти просто хотів увійти до мене, то я, відчиняючи, не набив би тобі ґулю на лобі, але ця подряпина на носі доводить, що ти, мабуть, тримав його біля дірки для ключа.
— Чудово, — вигукнув незнайомець, — я вражений твоєю проникливістю! Не стану приховувати, що, прагнучи познайомитися з тобою, я хотів завчасу скласти певне уявлення про твою зовнішність і був захоплений твоїм шляхетним виглядом, з яким ти ходив по кімнаті, розкладаючи свої речі.
Після цих слів незнайомець, якого ніхто не запрошував, увійшов до мене з такими словами:
— Сеньйоре дон Лопес, у моїй особі ти бачиш достойного нащадка роду Бускерос зі Старої Кастилії, який не слід плутати з іншими Бускеросами, родом з Леону. Щодо мене, то мене знають під ім’ям дон Роке Бускерос, але відтепер я прагну бути відомим тільки своєю відданістю вашій вельможності.
Я тоді пригадав собі батькові перестороги й сказав:
— Сеньйоре дон Роке, мушу тобі признатися, що Ґаспар Суарес, сином якого я є, прощаючись зі мною, раз і назавжди заборонив мені вживати титул «дон», а також наказав ніколи не мати справ із жодним дворянином. Тому ти розумієш, сеньйоре, що для мене неможливо буде скористатися твоєю люб’язністю.
Почувши це, Бускерос став серйозним і сказав:
— Слова вашої вельможності ставлять мене в дуже прикре становище, бо мій батько, помираючи, щонайурочистіше наказав мені завжди вшановувати титулом «дон» знаменитих купців і в міру можливості шукати їхнього товариства. Тому ти бачиш, сеньйоре дон Лопес, що тільки коштом моєї слухняності батькові ти можеш слухатися наказів свого батька, і чим більше ти мене уникатимеш, тим більше я, як слухняний син, мушу намагатися нав’язувати тобі свою особу.
Бускерос збентежив мене цими словами, тим більше, що говорив він цілком серйозно, а заборона оголяти шпагу не дозволяла мені затіяти сварку.
Тим часом дон Роке побачив на моєму столі восьмерики, тобто монети вартістю вісім голландських дукатів кожна.
— Сеньйоре дон Лопес, — сказав він, — я якраз збираю подібні золоті монети й, незважаючи на всі старання, досі не маю монет з цим роком. Ти розумієш, що значить пристрасть до колекціонування, і гадаю, що справлю тобі приємність тим, що буду тобі зобов’язаний або навіть створю для тебе виключну можливість, бо маю колекцію цих монет, починаючи від перших років, коли вони з’явилися; мені бракувало тільки зразків саме з тих двох років, які зараз бачу.
Я швиденько віддав візитеру жадані золоті монети, гадав, що він потім одразу піде. Але дон Роке зовсім не збирався цього робити й, ставши знову серйозним, сказав:
— Сеньйоре дон Лопес, мені здається, що не випадає нам їсти з однієї тарілки або щохвилини подавати один одному ложку чи виделку. Я скажу, щоб принесли ще один прибор.
Сказавши це, він віддав відповідні розпорядження, ми з ним сіли до столу, і мушу признатися, що розмова з моїм непрошеним гостем була досить забавною, так що якби не думка, що я порушую батьківські заборони, то я б із задоволенням бачив його за своїм столом.
Бускерос пішов одразу після обіду, я ж, перечекавши спеку, звелів відвести себе на Прадо. Я зачудовано розглядав цю прекрасну алею, але водночас дуже нетерпляче чекав тієї хвилини, коли опинюся в Буен-Ретіро. Цей відлюдний парк дуже люблять у наших романах, і я сам не знаю, яке передчуття підказувало мені, що там я неодмінно зав’яжу якісь ніжні відносини.