Страница 73 из 158
Наступного дня, як тільки я довідалася, що він у себе в кабінеті, я одразу туди пішла. Він пив шоколад і сказав мені з радісним обличчям:
— Сьогодні п’ятниця, прийдуть листи з Лісабона.
Після чого видзвонив секретаря, який приніс обидва кошики. Батько нетерпляче перебрав вміст першого з них і вийняв лист, у якому було два аркуші: один написаний шифром, який він віддав секретарю, а другий звичайний, який він сам почав читати з поспіхом і задоволенням.
Поки він читав, я взяла конверт і стала розглядати печатки. Я розпізнала Золоте Руно, а над ним герцозьку корону. На жаль, цей бучний герб мав з часом стати моїм. Наступного дня прийшла пошта з Франції, і так воно йшло протягом подальших днів, але ніяка не цікавила мого батька так живо, як португальська.
Коли минув тиждень і прийшла п’ятниця, я весело сказала батькові, який саме снідав:
— Сьогодні п’ятниця, знову прийдуть листи з Лісабона.
Потім я попросила, щоб він дозволив мені подзвонити, і коли секретар увійшов, я підбігла до кошика, видобула очікуваний лист і подала його батькові, який в нагороду ніжно обняв мене.
Так я робила кілька п’ятниць. Нарешті одного дня я насмілилася запитати батька, що то за листи, які він завжди так нетерпляче чекає.
— Це листи, — відповів він, — від нашого посла в Лісабоні герцоґа Медіни Сидонії, мого приятеля і благодійника, а навіть і більше, бо я переконаний, що його доля тісно поєднана з моєю.
— У такому разі, — сказала я, — цей славний герцоґ має таке саме право і на мою повагу. Я була б рада познайомитися з ним. Я не запитую, що він пише до тебе шифром, але благаю тебе, любий батьку, прочитай мені цей другий лист.
На ці слова батько раптом розгнівався. Він назвав мене зіпсованою, самовільною і розбалуваною дитиною. Додав і ще багато прикрих слів. Потім він подобрішав і не тільки прочитав, але й подарував мені лист герцоґа Медіни Сидонії. Я досі його зберігаю у себе нагорі й принесу наступного разу, коли прийду тебе провідати.
Коли циган дійшов до цього місця, йому дали знати, що справи табору вимагають його присутності, тож він пішов, і того дня ми вже його не бачили.
День двадцять восьмий
На сніданок ми зібралися досить рано. Ребека, бачачи, що ватажок не так сильно зайнятий, попросила, щоб він продовжив свою розповідь, що він і зробив.
І справді, наступного дня герцоґиня принесла мені лист, про який згадувала до того і який звучав так:
Продовження історії герцоґині Медіни Сидонії
Герцоґ Медіна Сидонія маркізу де Вальфлорида.
В шифрованих депешах, любий друже, ти знайдеш продовження наших переговорів. В цьому листі я хочу розповісти тобі, що діється при цьому дворі святенників і розпусників, де я вимушений перебувати. Один з моїх людей відвезе листа на кордон, тому я можу бути більш відвертим.
Король дон Педро де Браґанца постійно обирає монастирі ареною своїх любовних пригод. Зараз він покинув ігуменю урсулинок заради абатиси салезіанок. Його королівська величність бажає, щоб я супроводжував його в цих любовних паломництвах, а я вимушений це робити заради добра наших справ. Король розмовляє з абатисою, відділений від неї непохитною решіткою, яка, як розповідають, провалюється під рукою могутнього монарха.
Ми всі, хто його супроводжує, розходимося по кімнатах для візитів, де нас приймають молоді монахині. Португальці дуже люблять розмови з монахинями, висловлювання яких, з точки зору смислу, нагадують спів пташат у клітках, які живуть, як і вони, в неволі. І все ж незвичайна блідість посвячених дівиць, їх побожні зітхання, ніжні звороти релігійної мови, їх простодушна наївність і мрійливі прагнення — все це діє на молодих сеньйорів нашого двору наче чари, які їм важко знайти в жінках з лісабонського товариства.
А втім, усе в цих потаємних місцях п’янить душу й почуття. Повітря пахне бальзамічним запахом квітів, складених біля образів святих, око помічає за решітками самотні спальні, які дихають пахощами, звуки світської гітари змішуються з акордами освячених органів і заглушають ніжне воркування молоді, яка з обох сторін напирає на решітки. Такі звичаї панують у португальських чернечих орденах.
Щодо мене, то я лише дуже недовго можу віддаватися цим ніжним безумствам, бо вже невдовзі пристрасні любовні визнання приводять мені на думку картини злочинів і убивства. А я ж скоїв тільки одне убивство: я убив приятеля, людину, яка тобі й мені врятувала життя.
Розпусні звичаї великого світу стали причиною тих нещасних випадків, які скалічили мені серце в роки розквіту, коли моя душа мала розкритися для щастя, цноти та й, мабуть, для чистого кохання. Але це почуття не могло з’явитися в оточенні таких жахливих вражень. Щоразу, коли я чув розмови про кохання, мені завжди здавалося, що на руках у мене виступає кров. І все ж я відчував потребу кохання, і те, що могло би зродити кохання в моєму серці, перетворилося в почуття доброзичливості, яку я намагався поширювати довкруж.
Я любив свою країну, а передовсім мужній іспанський народ, відданий трону й олтарю, вірний законам честі. Іспанці відплатили мені взаємністю, і двір вирішив, що мене надто сильно любили. Відтоді я у почесному вигнанні служив, як міг, своїй країні й здалеку сприяв щастю моїх підданих. Любов до батьківщини і до людства наповнила моє серце солодкими почуттями.
Щодо того іншого кохання, яке мало прикрасити весну мого життя, то чого ж я від нього можу сьогодні сподіватися? Я вирішив на собі закінчити рід Медіна Сидонія. Знаю, що дочки багатьох ґрандів прагнуть поєднатися зі мною, але не знають, що пропозиція моєї руки була б небезпечним подарунком. Склад моїх думок не узгоджується із сьогоднішніми звичаями. Наші батьки вважали своїх дружин скарбницями свого щастя і честі. В старій Кастилії кинджал і отрута карали невірність. Я зовсім не осуджую моїх предків, але й не хотів би їх наслідувати, тому, в кінцевому підсумку, буде краще, що мій рід скінчиться на мені.
Коли мій батько дійшов до цього місця в листі, він, схоже, завагався й не хотів далі читати, але я так почала його просити, що він не зміг противитись моїм наполяганням і продовжив:
Я тішуся разом з тобою тому щастю, яке тобі справляє товариство прекрасної Елеонори. Розум у такому віці повинен набирати чаруючих форм. Те, що ти про неї пишеш, доводить, що ти з нею щасливий; а це також і мене робить щасливим.
Почувши це, я не могла стримати свого захвату, кинулася до ніг мого батька, почала обіймати його, була впевнена, що становлю його щастя. Ця думка всю мене наповнила несказанною радістю.
Коли минули перші хвилини мовчання, я запитала батька, якого віку герцоґ Медіна Сидонія.
— Він, — сказав батько, — на п’ять років молодший за мене, тобто йому зараз тридцять п’ять років, але він належить до людей, які ніколи не старіють.
Я була в тому віці, коли молоді дівчата зовсім не замислюються над роками чоловіків. Чотирнадцятирічний хлопець одного зі мною віку видався б мені дитиною, яка не варта моєї уваги. Батька я аж ніяк не вважала старим, герцоґ же, маючи на п’ять років менше, був у моїх очах юнаком. Це було найперше уявлення, яке в мене про нього склалося і яке пізніше відіграло велику роль у вирішенні моєї долі.
Потім я запитала, що то за вбивства, про які згадував герцоґ. При цих словах мій батько наморщив чоло і, ненадовго замислившись, сказав:
— Дорога Елеоноро, ці події дуже тісно пов’язані з моїм розлученням з твоєю матір’ю. Щоправда, я не повинен тобі про це говорити, але рано чи пізно твоя власна цікавість звернеться до цих подій, тому замість здогадок стосовно предмета настільки ж дражливого, як і сумного, я сам волію про все тобі розповісти.