Страница 70 из 158
Небо, однак, справедливе. Минулого року була надзвичайна смертність худоби; якщо така зараза прийде й цього року, можете бути певні, що ніхто з моїх колег не уникне її. Тоді доктор Санґре Морено залишиться переможцем на полі битви, а ви, дорогі мої учні, встановите над ним прапори хімічної медицини. Ви бачили, як я зцілив графиню де Лірія за допомогою простої суміші фосфору й сурми. Напівметали й розумні їх комбінації — ось могутні засоби, які можуть вступити в боротьбу й перемогти хвороби будь-якого роду. Не вірте в допомогу якихось там трав чи коріння, які добрі на пасовиську для в’ючних ослів, якими є мої шановні колеги.
Ви були, дорогі мої учні, свідками прохань, з якими я звертався до маркізи Валорнес, аби вона тільки кінчик ланцета дозволила запустити в трахею її достойного чоловіка, але маркіза, ідучи за намовами моїх ворогів, не дала мені такого дозволу, і я повинен був шукати інших засобів, аби отримати можливість представити інші очевидні докази на мою користь.
Ах, як я гірко шкодую, що достойний маркіз не може бути присутній при розтині власного тіла! З яким задоволенням я б показав йому гідатичні й поліпозні зародки, які вкоренилися в його бронхах і пустили відгалуження аж до горла!
Але що я кажу! Цей скупий кастілець, байдужий до прогресу науки, відмовляє нам в тому, що йому зовсім не потрібне. Якби маркіз мав найменшу схильність до мистецтва лікування, то заповів би нам свої легені, печінку й усі нутрощі, які йому вже ні для чого не придадуться. Але ні, він навіть не подумав про це, і зараз ми повинні, ризикуючи життям, вторгатися в притулок смерті й порушувати спокій покійників.
Але це не має ніякого значення, любі мої учні; чим більше ми зустрічаємо перешкод, тим більшу здобудемо славу, долаючи їх. Тож будьмо відважними; настав нарешті час здійснити цю велику справу. Коли ми три рази свиснемо, ваші товариші, що лишилися по той бік муру, подадуть драбину, й ми тут же викрадемо достойного маркіза. Він має поздоровити себе з тим, що помер від такої рідкісної хвороби, а ще більше з тим, що потрапив до рук людей, які її розпізнали й означили відповідною назвою.
Через три дні ми знову сюди повернемося за одним знаменитим небіжчиком, який помер від… — але тсс… тихо… не слід говорити всього.
Коли доктор закінчив свій монолог, один з його учнів свиснув три рази, і я побачив, як через мур подали драбину. Потім обв’язали мотузками труп маркіза й перетягли його на другу сторону. Драбини позабирали, і привиди зникли. Коли я лишився сам, то почав щиро сміятися зі свого першого страху.
Тут я повинен вам розказати про особливий спосіб поховання умерлих, яким користуються в деяких іспанських і сицилійських монастирях. Найчастіше готують з такою метою невеличкі темні печери, куди, однак, штучно зробленими отворами легко доходить повітря. В них складають тіла, які прагнуть вберегти від розкладу; темнота захищає їх від хробацтва, а повітря висушує. Через шість місяці печеру відкривають. Якщо процедура вдалася, то монахи урочистою процесією ідуть сповістити про це родину. Потім одягають тіло в чернечу рясу й поміщають у підземелля, призначені якщо не для зовсім святих покійників, то принаймні для таких, яких вважають святими.
В таких монастирях похоронна процесія іде за гробом тільки до брами цвинтаря, а далі братія бере тіло й чинить з ним так, як наказують старші. Зазвичай тіло приносять увечері, протягом ночі старші радяться і лише на світанку приступають до дальших чинностей, бо багато тіл не можна висушити таким способом.
Капуцини хотіли засушити тіло маркіза Валорнеса і якраз мали цим зайнятися, коли привиди розігнали гробарів, які з’явилися лише на світанку, тихенько крадучись і тримаючись один за другого. Великий страх охопив їх, коли вони побачили, що тіло маркіза зникло. Вони вирішили, що це, без сумніву, диявол викрав його.
Незабаром збіглися всі монахи, озброєні кропилами; кропили, виганяли диявола й горлали що було сил. Щодо мене, то я вже падав від утоми, тому кинувся на солому й одразу заснув.
Наступного дня перша моя думка була про кару, яку мені готували, а друга — про те, як її уникнути. Вейрас і я настільки звикли закрадатися в спіжарню, що видирання на мури давалося нам надзвичайно легко. А ще ми вміли витягати з вікон ґрати й вставляти їх назад, не пошкоджуючи стін. Я витягнув ножа з кишені й вирвав цвях з віконної лутки; тим цвяхом я збирався розхитати один з прутів решітки. Працював я без відпочинку аж до полудня. Тоді відкрилося віконечко в дверях моєї в’язниці, і я пізнав лице послушника, який нам прислужував у спальні. Він подав мені шматок хліба і глечик води й запитав, чи не треба ще чогось. Я попросив його, аби він пішов до отця Санудо й сказав, що я прошу прислати мені постіль; бо цілком справедливо, аби мене було покарано, але не треба примушувати мене бабратися в бруді.
Було визнано, що я маю рацію, прислали мені те, чого я просив, і навіть додали якогось холодного м’яса, щоб я не охляв з голоду. Я обережно спробував довідатися чогось про Вейраса; виявилося, що він не був ув’язнений. Я із задоволенням переконався, що винних не шукали. Запитав, коли мене буде покарано. Послушник відповів, що не знає, але що звичайно дають три дні на роздуми. Більшого мені й не треба було, і я повністю заспокоївся.
Воду, яку мені принесли, я використав, щоб зволожити стіну, і праця моя посувалася швидко. На третій день решітку легко можна було вийняти. Тоді я подер на смуги ковдру й простирадла, сплів мотуз, який можна було вжити замість драбини, і чекав ночі, щоб утекти. У мене й справді вже не залишалося часу, бо послушник сповістив мені, що наступного дня мене судитиме хунта, яка складатиметься з театинців під головуванням члена святої інквізиції.
Під вечір знову принесли тіло, накрите чорним сукном зі сріблястою бахромою. Я здогадався, що це має бути той знаменитий небіжчик, про якого згадував Санґре Морено.
Як тільки настала ніч і в монастирі зробилося тихо, я вийняв решітку, прив’язав драбинку й уже мав спускатися, як на цвинтарному мурі з’явилися привиди. Це були, як ви можете здогадатися, учні доктора. Вони пішли просто до знаменитого небіжчика й підняли його, не чіпаючи при цьому сукна зі сріблястою бахромою. Як тільки вони пішли, я відчинив вікно й щасливо спустився. Потім я хотів сперти об мур перші ж ноші й перелізти на другий бік.
Я саме узявся до цього, коли почув, як відмикається цвинтарна брама. Тоді я швиденько втік на паперть, ліг на ноші й накрився сукном з бахромою, проте підняв один ріг, аби бачити, що діятиметься далі.
Спершу увійшов якийсь конюший, весь у чорному, зі смолоскипом в одній і шпагою в другій руці. За ним ішли слуги, одягнені в жалобні шати, нарешті дама надзвичайної краси, від голови до ніг огорнута чорним крепом. Потопаючи в сльозах, вона наблизилася до нош, на яких я лежав, і, впавши на коліна, стала гірко нарікати такими словами:
— О дорогі останки найкоханішого з чоловіків! Чому ж я не можу, як друга Артемізія, змішати ваш попіл з моєю їжею, щоб він кружляв у моїй крові й оживив це серце, яке завжди билося тільки для тебе! Але оскільки віра забороняє мені послужити тобі живою гробницею, то я прагну принаймні вирвати тебе з цього юрмища небіжчиків, прагну кожного дня гіркими сльозами поливати квіти, що виростуть на твоїй могилі, де останній мій подих незабаром поєднає нас.
Сказавши це, дама обернулася до конюшого, говорячи:
— Дон Дієґо, накажи взяти тіло твого сеньйора; ми поховаємо його в каплиці в саду.
Одразу четверо кремезних слуг схопили ноші. Гадаючи, що несуть умерлого, вони не дуже й помилялися, бо я справді був напівмертвий від страху.
Коли циган дійшов до цього місця в своїй розповіді, йому дали знати, що справи табору вимагають його присутності. Він покинув нас, і вже до вечора ми не бачилися.
День двадцять сьомий
Наступного дня ми ще залишалися на місці. Циган мав вільний час; Ребека скористалася першою ж можливістю й попросила продовження пригод; ватажок охоче погодився з її проханням і почав такими словами: