Страница 63 из 158
Вже навіть і мови не було про якийсь арешт. Того самого вечора я обійшов навкруг мурів Сеути, весь час повторюючи: «Він відгадав закон бінома, він відгадав закон бінома». Можу сміливо визнати, що відтоді я з кожним днем домагався нових успіхів у математиці. Батько присягнувся, що ніколи не буде мене їй навчати, але одного дня я знайшов біля ліжка «Загальну арифметику» дона Ісаака Ньютона, і мені здається, що батько навмисне її там залишив. Часом я виявляв також, що двері в бібліотеку відкриті, і одразу користався цією можливістю.
Проте іноді батько повертався до колишніх своїх намірів, хотів знову робити з мене світську людину й наказував мені обкручуватися на п’яті, заходячи до кімнати. Сам він наспівував якусь арію, вдаючи, що не помічає моїх незграбних рухів, після чого заливався слізьми, повторюючи:
— Дитино моя, Господь Бог не створив тебе нахабою, твої дні будуть не щасливішими за мої.
Через п’ять років після моєї пригоди з Фоленкуром мати моя завагітніла й народила доньку, яку назвали Бланкою в пам’ять прекрасної, хоча й надто легковажної герцоґині Веласкес. І хоча та сеньйора заборонила моєму батькові писати їй, однак годилося сповістити її про народження доньки. Незабаром прийшла відповідь, яка роз’ятрила давні рани, але батько вже сильно постарів, і вік притупив у нього свіжість почуттів.
Після цього пройшло десять років, одноманітності яких не порушила жодна подія. Моє життя й життя мого батька робили приємнішим лише нові знання, які з кожним днем збагачували наш розум. Батько навіть відмовився від давнього способу впливати на моє життя. По суті, я не від нього навчався математиці, він-бо докладав усіх зусиль, щоб я вмів танцювати сарабанду, тому він не мав причин картати себе і з задоволенням, без найменших докорів совісті віддавався розмовам зі мною, особливо на теми точних наук. Ці розмови найчастіше посилювали мою старанність і подвоювали запал, але водночас — як я вам вже казав, — поглинаючи всю мою увагу, породжували в мені схильність до розсіяності. Такий стан мені часом дорого обходився: одного дня — про що я незабаром розкажу вам, — вийшовши з Сеути, я сам не знаю яким чином опинився серед арабів.
Сестра моя тим часом з дня на день ставала все прекраснішою і привабливішою, і нічого б нам не бракувало для щастя, якби ми могли вберегти нашу матір, але рік тому невблаганна хвороба вирвала її з наших обіймів. Батько прийняв тоді до свого дому сестру покійної дружини, донью Антонію де Понерас, двадцятирічну жінку, яка шість місяців тому стала вдовою. Вона була від другого шлюбу мого діда. Дон Каданса, видавши доньку заміж, відчув себе раптом самотнім і вирішив повторно одружитися, але через шість років втратив і другу дружину, яка народила дівчинку на п’ять років молодшу за мене. Коли вона виросла, то вийшла заміж за такого собі сеньйора де Понерас, який номер через рік після шлюбу.
Моя молода й гарна тітка в’їхала в покої матері й зайнялася управлінням усім домом. Особливо вона піклувалася про мене й принаймні двадцять разів на день заходила до мене в кімнату, запитуючи, чи не хочу я шоколаду, лимонаду чи чогось подібного.
Ці відвідини часто були для мене дуже неприємними, бо переривали мої підрахунки. Якщо, бува, донья Антонія не переривала моєї роботи, то це робила її служниця. То була дівчина такого ж віку, як і її пані, з таким же характером, і звалася Маріка.
Невдовзі я помітив, що моя сестра зовсім не любить ані пані, ані її служниці. Я в цьому плані поділяв її почуття, причиною чого з мого боку була роздратованість надокучливістю цих жінок. Їм, щоправда, не завжди вдавалося перешкодити мені, бо я мав звичку, коли хтось із них заходив, підставляти умовні величини, і лише коли знову залишався сам, повертався до своїх обчислень.
Одного дня, коли я був зайнятий пошуком якогось логарифма, Антонія увійшла в мою кімнату й сіла поряд зі мною в кріслі біля столу. Вона почала скаржитися на спеку, зняла з пліч хустку, склала її й повісила на спинці свого крісла. Побачивши, що цього разу збирається на довші посиденьки, я перервав свої обчислення на четвертій середній пропорціональній і замислився над природою логарифмів і над нечуваною працею, якої вимагало укладення таблиць від знаменитого барона Непера. Тоді Антонія, прагнучи перешкодити мені, підвелася, закрила мені очі руками й сказала:
— А тепер спробуємо, чи зможеш ти продовжити рахування, сеньйоре геометре.
Слова тітки видалися мені справжнім викликом. Оскільки останнім часом я багато займався логарифмічними таблицями й знав їх, як то кажуть, напам’ять, то мені прийшла в голову думка розкласти на три співмножники число, логарифм якого я шукав. Я знайшов три таких, логарифми яких знав, потім чимшвидше додав їх і раптом, вирвавшись з рук Антони, написав весь логарифм до десятої цифри. Антонія від цього сильно розгнівалась і вийшла з кімнати, обурено промовивши:
— Ну які ж дурні ці геометри!
Можливо, вона цим хотіла сказати, що мій метод не можна було б застосувати до простих чисел, бо вони діляться тільки на одиницю. В цьому відношенні вона мала рацію, і все ж мій метод був оригінальний, і я напевно не заслужив, щоб мене називали дурнем. Невдовзі після цього прийшла її служниця, Маріка, яка теж збиралася позагравати зі мною, але я був такий роздратований словами її пані, що відправив її без жодних церемоній.
Тепер я наближаюся до тієї епохи мого життя, коли я дав своїм думкам новий напрямок і скерував їх усі до однієї мети. У житті кожного вченого можна виділити таку хвилину, коли він, сильно вражений істинністю якогось принципу, починає досліджувати його наслідки й застосування і розвиває його в упорядковану систему. Тоді він подвоює рішучість і зусилля, вертається до вихідного пункту й надолужує недоліки первинних понять. Розглядає окремо кожне положення, аналізує його з усіх сторін, потім усі їх поєднує і впорядковує. Якщо йому навіть не вдасться вибудувати систему або переконатися в істинності відкритого принципу, то, в кожному разі, він стає розумніший, ніж тоді, коли приступав до роботи, і набуває певних знань, про існування яких до цього часу зовсім не думав. Тож настала й для мене хвилина побудови системи, а обставина, яка підштовхнула мене до цього, була такою:
Одного вечора, коли я після вечері завершував вирішення дуже складної задачі в галузі диференціального числення, я побачив, як у кімнату заходить тітка Антонія в одній тільки сорочці.
— Племінничку, — сказала вона мені, — світло в твоїй кімнаті не дає мені заснути, а оскільки математика є такою привабливою наукою, то я хочу, щоб ти й мене навчив.
Не маючи нічого кращого до роботи, я скорився проханню тітки. Узяв дошку й пояснив їй дві аксіоми Евкліда; мав би вже перейти до третьої, коли раптом Антонія, вирвавши в мене дошку, вигукнула:
— Незносний педанте, невже математика досі не навчила тебе, звідки на світі беруться діти?
Спочатку ці слова видалися мені недоречними, але коли я краще замислився, то з’явилася думка, що вона, мабуть, хотіла запитати мене про загальну формулу, яка б відповідала всім способам розмноження, уживаним у природі, починаючи від кедра — аж до лишайників, і від кита — до організмів, видимих тільки в мікроскоп. Водночас я пригадав собі зауваження, які я робив стосовно розмаїтості рівнів розумового розвитку у тварин, причини якої я вбачав у різних способах розмноження, у відмінностях умов розвитку зародка і в відмінностях виховання. Ця розмаїтість рівнів розумового розвитку, яка виражається зростаючими чи спадаючими рядами, знову привела мене на терени математики. Одне слово, я напав на думку відшукання формули, яка для всього тваринного царства окреслила б дії одного й того ж різновиду, але різної цінності. Моя уява розгорілася, я вважав, що зможу визначити геометричне місце й межі кожного з наших понять і кожної зумовленої цими поняттями дії, тобто, точніше кажучи, застосувати математичні методи до всієї системи природи. Роз’ятрений напливом думок, я відчув потребу подихати свіжим повітрям, тому вибіг на оборонні вали й три рази оббіг їх, сам не знаючи, що я роблю.