Страница 59 из 158
— У такому разі, — відповів Антоній, — пошлімо принаймні по її брата. І якщо правда, що цей юнак такий вродливий, то ми зробимо його нашим підчашим. Ти знаєш, як я не люблю біля себе рабів, і був би радий, аби мої пажі належали до кращих римських родин, якщо вже забракло синів варварських царів.
— Проти цього я нічого не маю, — відповіла Клеопатра, — давай пошлемо по Аристовула.
— Боже Ізраїля та Іакова, — закричав мій дід, — чи я можу вірити своїм вухам? Асмоней, чистокровний нащадок Маккавеїв, наступник Аарона — паж у Антонія, необрізаного, який віддається будь-якій розпусті? О Деллій, я надто довго живу на світі; піду роздеру свої одежі, одягну веретище й посиплю голову попелом.
Мій дід зробив так, як сказав. Він закрився у себе, оплакуючи нещастя Сіону і годуючись тільки власними слізьми. І, мабуть, він би зломився під тягарем цих ударів, якби через кілька тижнів не постукав у двері Деллій, сказавши:
— Аристовул не буде вже пажем Антонія, Ірод висвятив його й зробив первосвящеником.
Тоді мій дід відчинив двері, втішився тій новині й знову вернувся до нормального ходу сімейного життя.
Невдовзі після цього Антоній виїхав до Вірменії разом із Клеопатрою, яка вирушила в ту подорож, щоб захопити Гірську Аравію та Юдею. Деллія також забрали з собою, і після повернення він розповів моєму дідові всі подробиці. Ірод наказав ув’язнити Олександру в її палаці за те, що вона хотіла втекти разом зі своїм сином до Клеопатри, якій було надзвичайно цікаво познайомитися з прекрасним первосвящеником. Якийсь там Кубіон викрив ці наміри, і Ірод наказав утопити Аристовула в купальні. Клеопатра домагалася помсти, але Антоній відповів, що кожен цар є у себе господарем. Однак, щоб заспокоїти Клеопатру, він дарував їй кілька міст, які належали Іроду.
— Потім, — додав Деллій, — відбулися ще й інші події. Ірод дістав в оренду від Клеопатри відібрані у нього провінції. Для залагодження цих справ ми їдемо в Єрусалим. Наша цариця хотіла дещо пришвидшити угоду, але що тут поробиш, коли, на нещастя, Клеопатра має вже тридцять п’ять років, а Ірод шалено закоханий у свою двадцятирічну Маріамну. Замість того, щоб вдячно відповісти на ті загравання, він зібрав раду й запропонував задушити Клеопатру, переконуючи, що Антонію вона вже набридла і він за це гніватися не буде. Рада, однак, з’ясувала йому, що хоч Антоній в душі буде цим задоволений, але не впустить можливості помститися; і, правду кажучи, рада мала слушність. Повернувшись додому, ми знову застали несподівані новини. Клеопатру звинуватили в Римі, що вона приворожила Антонія. Суд ще не розпочався, але незабаром почнеться. Що ж ти на це все скажеш, дорогий друже? Чи все ще збираєшся переїжджати в Єрусалим?
— Аби тільки не в цей момент, — відповів мій дід. — Я не спромігся би приховати своєї прив’язаності до роду Маккавеїв; а з іншого боку, я переконаний, що Ірод нічого не занедбає, аби винищити одного за другим усіх Асмонеїв.
— Оскільки ти хочеш тут залишитися, — сказав Деллій, — то сховай мене в своєму домі. Я вчора покинув двір. Ми закриємося разом і лише тоді вийдемо на світ Божий, коли вся країна стане римською провінцією, що незабаром, безумовно, настане. Мій маєток, який становить тридцять тисяч дариків, я віддав у руки твого тестя, коли він попросив мене вручити тобі гроші за проживання в твоєму домі.
Мій дід з радістю прийняв пропозицію свого приятеля й відсунувся від світу більше, ніж будь-коли. Деллій часом виходив, приносив новини з міста, а протягом всього іншого часу викладав грецьку літературу юному Мардохею, який пізніше став моїм батьком. Часто також читали Біблію, бо мій батько хотів обов’язково навернути Деллія. Ви добре знаєте, як скінчили Клеопатра і Антоній. Згідно з передбаченням Деллія, Єгипет перетворили в римську провінцію, однак у нашому домі відособленість стала такою звичною, що політичні події не принесли ніяких змін у наш спосіб життя.
До всього цього додавалися й постійні новини з Палестини: Ірод, який, як здавалося, мав упасти разом зі своїм опікуном Антонієм, увійшов у фавор в Авґуста. Він повернув собі втрачені провінції, завоював багато нових, мав військо, скарбницю, величезні запаси збіжжя, так що його вже починали називати Великим. Його й справді можна було назвати якщо не великим, то принаймні щасливим, якби сімейні сварки не затьмарювали блиску такого виняткового талану.
Як тільки в Палестині утвердився спокій, мій дід повернувся до свого наміру переселитися туди разом зі своїм дорогим Мардохеєм, якому тоді йшов тринадцятий рік. Деллій також щиро прив’язався до свого учня й не хотів з ним розлучатися, аж раптом прибув з Єрусалима єврей з листом, у якому говорилося:
Раббі Седекія, син Гіллеля, негідний грішник і останній зі святого синедріону фарисеїв — Єзекії, чоловікові його сестри Мелеї, шле привіт.
Зараза, яка напала на Єрусалим за гріхи Ізраїлю, забрала мого батька й старших братів. Вони зараз на лоні Авраама, причетні до його безсмертної хвали. Нехай небо винищить садукеїв і всіх тих, хто не вірує у воскресіння з мертвих. Я був би негідним називатися фарисеєм, якби посмів заплямити руки привласненням чужого добра. Тому я дуже старанно шукав, чи мій батько не залишився комусь винним, а почувши, що дім, який ми займали в Єрусалимі, протягом якогось часу належав тобі, то я пішов до суддів, але не знайшов у них нічого такого, щоб цю здогадку могло підтвердити. Дім, без сумніву, належить мені. Нехай небо скарає лихих. Я не садукей.
Відкрив я також, що якийсь необрізаний по імені Деллій помістив свого часу у мого батька тридцять тисяч дариків, однак я, на щастя, знайшов папір, щоправда, дещо замазаний, який, на мою думку, має бути розпискою згаданого Деллія.
Зрештою, той чоловік був прихильником Маріамни і її брата Аристовула, а отже ворогом нашого великого царя. Нехай небо скарає його разом з усіма лихими й садукеями.
Бувай здоров, коханий брате, обніми за мене мою дорогу сестру Мелею. Хоч я був дуже юним, коли ти з нею одружився, але вона завжди в моєму серці. Мені здається, що посаг, який вона принесла в твій дім, дещо перевищує частку, яка їй належиться, але про це ми поговоримо іншим разом. Бувай здоров, коханий брате! Нехай небо наставить тебе на шлях істинного фарисея.
Мій дід і Деллій довго дивилися, здивовані, один на одного, нарешті цей останній першим перервав мовчання й сказав:
— Ось наслідки відсторонення від світу. Ми втішаємося надією спокою, а тим часом доля вирішує інакше. Люди вважають тебе всохлим деревом, яке вони, за власним бажанням, можуть оголити чи викорчувати, хробаком, якого вони можуть розтоптати, одне слово, непотрібним тягарем на землі. На цьому світі треба були молотом або ковадлом, бити або коритися. Я жив у дружніх стосунках із кількома римськими префектами, які перейшли на бік Октавіана, і якби я ними не знехтував, мене б не посміли сьогодні скривдити. Але я був стомлений світом, покинув його, щоб жити з достойним приятелем, і ось з’являється якийсь фарисей з Єрусалиму, відбирає в мене моє добро й говорить, що має замазаний папір, який він вважає моєю розпискою. Для тебе втрата не є такою страшною, дім у Єрусалимі становив ледь що четверту частину твого маєтку, але я одразу втратив усе, і хай буде, що буде, але я сам подамся до Палестини.
Ледь він висловив це, як увійшла Мелея. Її повідомили про смерть батька й двох старших братів і водночас розповіли про підлий вчинок її брата Седекії. Самотня людина зазвичай переживає все дуже сильно. До нещасть бідолашної додалася ще якась незнана хвороба, яка протягом шести місяців звела її в могилу.
Деллій якраз збирався до Юдеї, як одного вечора, коли він пішки вертався передмістям Ракотіс, його вдарили ножем у груди. Обернувшись, він пізнав того самого єврея, який приніс листа від Седекії. Деллій довго лікувався від тієї рани, а коли одужав, то в нього пропала охота їхати до Палестини. Спершу він прагнув запевнити собі захист можновладців і роздумував щодо способів нагадати про себе своїм давнім опікунам. Однак Авґуст також керувався принципом, що царі мають бути самодержцями в своїх державах, тому треба було довідатися, як Ірод ставиться до Седекії. З цією метою було вирішено відправити до Єрусалима вірну й розумну людину.