Страница 44 из 158
Ельвіра не дочекалася кінця того листа, бо вже при перших словах втратила притомність. Мій чоловік поїхав того ж вечора, щоб помститися за кривду моєї сестри. Ровельяс щойно сів на корабель і поплив до Америки. Чоловік мій сів на інший корабель, але страшенна буря поглинула їх обох. Ельвіра народила на світ дівчинку, яку ти тут бачиш зі мною, і через два дні померла. Я не розумію, як я сама залишилася в живих, але гадаю, що саме безмір мого горя дав мені сили, щоб його витримати.
Дівчинка при хрещенні отримала ім’я Ельвіра. Вона нагадувала мені мою сестру, а що поза мною вона нікого на світі не мала, то я вирішила присвятити їй своє життя. Я доклала певних зусиль, щоб запевнити їй спадок по батькові. Мені сказали, що треба звернутися в мексиканський суд. Я написала в Америку. Мені повідомили, що спадок був розділений між двадцятьма дальшими родичами, а також добре відомо, що Ровельяс не визнав дитини моєї сестри. Всіх моїх доходів не вистачило б на оплату двадцяти судових позовів. Я обмежилася тим, що отримала в Сеґовії документ на підтвердження народження і стану Ельвіри, продала наш міський дім і виїхала до Вільяки з моїм майже трирічним Лонсето і Ельвірою, яка мала три місяці. Найбільшою моєю бідою був вигляд будиночка, де жив колись клятий незнайомець, який палав таємним коханням до моєї сестри. Нарешті я звикла, і мої діти стали моєю єдиною розрадою.
Вже близько року минуло від часу, як я переїхала до Вільяки, коли одного дня я отримала з Америки листа такого змісту:
Сеньйоро!
Цього листа посилає тобі нещасний, повна шаноби любов якого стала причиною нещасть твоєї родини. Та шана, яку я відчував до незабутньої Ельвіри, була, можливо, більшою від кохання, яке я відчув з першого ж погляду. Тоді я ледь насмілювався дозволити почути мій голос і мою гітару, коли вулиця була вже порожньою, і я не мав свідків моєї відваги.
Коли граф Ровельяс оголосив себе невільником тих чарів, які скували мою свободу, я визнав за слушне приховати в собі навіть найменші іскорки полум’я, яке могло стати згубним для твоєї сестри. Довідавшись, однак, що ви якийсь час мали провести у Вільяці, я відважився придбати маленький будиночок і там, схований за жалюзі, час від часу поглядав на ту, з якою ніколи не насмілювався заговорити, а ще менше — виявити свої почуття. Зі мною була сестра, яка вдавала мою дружину, щоб усунути будь-яку можливість появи підозр, ніби я переодягнений коханець.
Небезпечна хвороба моєї матері прикликала нас до неї, а після мого повернення Ельвіра вже носила ім’я графині Ровельяс. Я відплакав втрату щастя, на яке все одно ніколи б не зміг наважитись підняти очі, і виїхав, щоб сховати свій жаль у пущах другої половини світу. Саме там знайшла мене звістка про негідність, неумисною причиною якої став я, і про провину, в якій звинуватили моє кохання, сповнене шаноби й благоговіння.
Тому я заявляю, що граф Ровельяс підло збрехав, твердячи, що моя пошана до незрівнянної Ельвіри могла бути причиною того, що я став батьком її дитини.
Я заявляю, що це олжа, і присягаюся вірою і спасінням — нікого не брати собі в дружини, окрім як доньку божественної Ельвіри. Це буде достатнім доказом, що вона не є моєю донькою. На підтвердження цього присягаюся Найсвятішою Дівою і дорогоцінною кров’ю Її Сина, який нехай не полишить мене в мій останній час.
Дон Санчо де Пенья Сомбре
P.S. Я доручив завірити цей лист коррехідору Акапулько; ти, сеньйоро, зроби те саме в трибуналі в Сеґовії.
Не встигла я закінчити читати цього листа, як підхопилася з місця, проклинаючи дона Санчо і його кохання, повне шаноби.
— Ах, негіднику, — обурювалася я, — чудище, дияволе, Люцифере! Чому ж бик, якого ти вбив на наших очах, з тебе самого не випустив усі нутрощі? Твоя клята пошана стала причиною смерті мого чоловіка й моєї сестри. Ти позбавив цю бідну дитину маєтку, мене прирік на життя, повне сліз і злигоднів, а тепер з’являєшся вимагати в дружини десятимісячне дитя — а щоб тебе небо… а щоб тебе пекло…
Висловивши все, що лежало в мене на серці, я поїхала до міста, де попросила завірити лист дона Санчо. Прибувши до міста, я виявила, що справи наші дуже погані. Виплати за проданий дім затримали через щорічні пенсії, які ми надавали п’яти мальтійським рицарям, а допомогу, яку отримував мій чоловік, мені перестали виплачувати. Я остаточно розрахувалася з п’ятьма рицарями й шістьма монахинями, так що всього маєтку в мене залишився тільки дім у Вільяці з прилеглими угіддями. Тим дорожчим став для мене цей притулок, і я повернулася туди з більшим ніж будь-коли, задоволенням.
Дітей я застала здоровими й веселими. Я залишила собі жінку, яка доглядала за ними, а ще один слуга й один наймит складали всю мою службу. Так я й жила — скромно, але не в злиднях. Моє походження й посада, яку займав мій чоловік, надавали мені значення в усьому містечку, і кожен допомагав мені, чим міг. Так минуло шість років — і нехай би мені ніколи в житті не випало нещасливіших.
Одного дня до мене завітав алькальд нашого містечка; він добре знав про особливу заяву дона Санчо. Тримаючи в руці мадридську газету, він сказав:
— Дозволь, сеньйоро, поздоровити тебе з чудовим шлюбом, який чекає твою племінницю. Прочитай-но оце повідомлення:
Дон Санчо де Пенья Сомбре, який виявив королю важливі послуги, по-перше, тим, що приєднав до наших володінь дві багаті на срібло провінції на півночі Нової Мексики, а по-друге, вмілими заходами по придушенню повстання в Куско, підноситься в сан іспанського ґранда з титулом графа де Пенья Велес. Одночасно його королівська величність призначив його генерал-губернатором Філіппінських островів.
— Дякувати Господу, — відповіла я алькальдові. — У Ельвіри буде якщо не чоловік, то принаймні опікун. Аби він тільки щасливо повернувся з островів, став віце-королем Мексики і допоміг нам повернути наш маєток.
Мої побажання здійснилися через чотири роки. Граф де Пенья Велес отримав посаду віце-короля, і тоді я написала йому листа з клопотанням за свою племінницю. Він відповів, що я жорстоко кривджу його, гадаючи, що він міг забути про доньку божественної Ельвіри, і що він не винен не тільки в подібному забутті, але вже вдався до відповідних кроків у мексиканському трибуналі; процес триватиме довго, але він не сміє пришвидшувати його, оскільки прагне одружитися з моєю племінницею, тому не випадає, щоб він задля власної користі змінював судові порядки. Я дізналася, що дон Санчо не відмовився від свого наміру.
Незабаром банкір з Кадиксу прислав мені тисячу золотих монет, кожна по вісім пістолів, відмовившись сповістити, звідки походить ця сума. Я здогадалася, що це люб’язність віце-короля, але з делікатності не побажала прийняти й навіть торкнутися тих грошей, тому попросила банкіра, щоб він помістив їх у банк Асьєнто.
Я намагалася всі ці справи зберегти в якнайглибшій таємниці, але оскільки немає таких речей, яких би люди не викрили, то у Вільяці дізналися про наміри віце-короля щодо моєї племінниці й відтоді називали її не інакше як «маленька віце-королева». Ельвірі було тоді одинадцять років; безперечно, іншій дівчині ці мрії напевно закрутили б голову, але її серце й душа були скеровані в інший бік і стали неприступними для марнославства. На нещастя, я надто пізно помітила, що вона з самого дитинства навчилася вимовляти слова любові, а об’єктом тих передчасних почуттів був її малий двоюрідний брат Лонсето. Я часто думала розлучити їх, але не знала, що зробити з моїм сином. Я намагалася робити їм зауваження, але домоглася лиш того, що вони стали від мене таїтися.
Ти знаєш, сеньйоро, що в провінції всі наші розваги зводяться лиш до читання романів чи новел і декламування мелодраматичних романсів під акомпанемент гітари. У Вільяці ми мали десь із двадцять томів такої художньої літератури й позичали їх одне одному. Я заборонила Ельвірі брати якусь із тих книжок до рук, але поки я подумала про заборону, вона вже всі їх знала напам’ять.