Страница 145 из 158
Потім Іспанією правив інший авантюрист по імені Ріпперда. За його правління Бускерос пережив ще кілька вдалих днів, але час, який кладе край найблискучішим долям, позбавив Бускероса можливості користуватися ногами. Вже будучи паралізованим, він наказував відносити його на Пласа-дель-Соль і там ще продовжував свою звичну діяльність, затримуючи перехожих і в міру можливості втручаючись у їхні справи. Останній раз я бачив його в Мадриді поряд із найзабавнішою в світі постаттю, в якій я пізнав поета Аґудеса. Вік позбавив його зору, й бідолаха втішався думкою, що Гомер теж був сліпий. Бускерос розповідав йому міські плітки, Аґудес переказував їх віршами, і його часом із задоволенням слухали, хоча в нього залишилась тільки тінь колишніх здібностей.
— Сеньйоре Авадоро, — у свою чергу запитав я, — а що сталося з донькою Ундини?
— Про це ти дізнаєшся пізніше, а тим часом займися приготуваннями до свого від’їзду.
Ми вирушили в похід і після тривалої подорожі прийшли в глибоку долину, з усіх боків оточену скелями. Коли розбили намети, ватажок циган прийшов до мене й сказав:
— Сеньйоре Альфонсе, візьми капелюх і шпагу й ходи зі мною.
Пройшовши сто кроків, ми опинилися перед отвором у скелі, крізь який я побачив довгу, темну ґалерею.
— Сеньйоре Альфонсе, — сказав мені ватажок, — ми знаємо твою відвагу, а зрештою, ти не вперше йдеш цією дорогою. Увійди в цю ґалерею і, як і минулого разу, заглиблюйся в надра землі. Я прощаюся з тобою, ми тут повинні розстатися.
Пам’ятаючи першу свою мандрівку, я спокійно йшов кілька годин у темряві. Нарешті помітив світло й добрався до надгробка, де побачив того самого старого дервіша, який молився. На шурхіт, який я справив, коли входив, дервіш озирнувся й сказав:
— Вітаю тебе, юначе! Зі щирою приємністю я знову бачу тебе. Ти спромігся дотримати свого слова стосовно певної частини нашої таємниці, тепер ми відкриємо тобі її всю і вже не просимо мовчати. А тим часом відпочинь і підкріпися.
Я сів на камені, й дервіш приніс мені кошик, у якому були м’ясо, хліб і вино. Коли я під’їв, дервіш штовхнув одну зі стінок надгробка, повернув її на завісах і показав мені кручені сходи.
— Зійди туди, — сказав він мені, — і побачиш, що маєш робити.
Я налічив близько тисячі східців у темряві й дістався до печери, освітленої кількома лампами. Побачив кам’яну лавку, на якій упорядковано лежали сталеві долота й молотки з того ж металу. Перед лавкою виблискувала золота жила товщиною в чоловіка. Метал був темно-жовтий і здавався абсолютно чистим. Я зрозумів, чого від мене хотіли. Хотіли, аби я видовбав стільки золота, скільки зможу.
Я взяв долото лівою, молоток правою рукою і невдовзі став досить вмілим рудокопом; однак долота затуплялися, і я часто був вимушений міняти їх. Протягом трьох годин я видовбав більше золота, ніж могла б винести одна людина.
Тоді я помітив, що печера наповнюється водою; я увійшов на сходи, але вода весь час прибувала, тож я мусив узагалі покинути печеру. Біля надгробка знайшов старого дервіша; він поблагословив мене й показав кручені сходи, що вели догори, якими я мав піднятися. Я почав сходження й, пройшовши знову близько тисячі кроків, опинився в круглому залі, освітленому багатьма лампами, блиск яких відбивався в плитах слюди й опалу, які прикрашали стіни. В глибині залу стояв золотий трон, на якому сидів старець у білосніжному тюрбані на голові. Я пізнав у ньому пустельника з долини. Мої кузини, розкішно одягнені, стояли біля нього. Кілька дервішів у білих одежах оточували його з обох сторін.
— Молодий назарею, — сказав мені шейх, — ти пізнав у мені пустельника, який приймав тебе в долині Ґвадалквівіру, але водночас ти здогадуєшся, що я — великий шейх Ґомелесів. Мабуть, ти пригадуєш двох своїх дружин. Пророк поблагословив їх побожну чутливість, невдовзі вони обидві стануть матерями й зможуть продовжити плем’я, якому призначено повернути каліфат роду Алі. Ти виправдав наші надії, повернувся до табору й жодним словом не виявив того, що з тобою сталося в наших підземеллях. Нехай Аллах скропить росою щастя твою голову!
З цими словами шейх зійшов з трону й обійняв мене, кузини зробили те саме. Дервішів відіслали, ми перейшли до другого приміщення, в глибині якого накрили вечерю. Не було більше ніяких урочистих промов, ніяких навернень у магометанство. Ми весело провели разом більшу частину ночі.
День шістдесят другий
Наступного дня мене зранку знову послали до копальні, де я видовбав таку саму кількість золота, як і вчора. Увечері я пішов до шейха й застав у нього обох моїх дружин. Я попросив його, щоб він погодився задовольнити мою цікавість щодо багатьох речей, про які я хотів дізнатися, особливо ж про його власні пригоди. Шейх відповів, що й справді прийшов час, коли слід відкрити мені всю таємницю, й почав так:
У моїй особі ти бачиш п’ятдесят другого нащадка Масуда Бен-Тахера, першого шейха Ґомелесів, який побудував Кассар, зникав в останню п’ятницю кожного місяця й повертався лише в наступну.
Твої кузини вже дещо тобі розповідали, я закінчу їхню розповідь і відкрию тобі всі наші таємниці. Маври вже кілька років перебували в Іспанії, коли їм спало на думку проникнути в долини Альпухари. У цих долинах жив тоді народ, що звався турдулами чи турдетанами. Ці туземці самі себе називали «таршиш» і твердили, що раніше вони жили в околицях Кадикса. Вони зберегли багато слів зі своєї стародавньої мови, якою вміли навіть писати. Літери тієї мови називали в Іспанії desconocido[56]. За панування римлян, а потім візиґотів турдетани платили багату данину, а за це зберігали повну незалежність і давню віру. Вони поклонялися богові по імені Яхх і приносили йому жертви на горі, яка звалася Ґомелес Яхх, що їхньою мовою означало Гора Яхха. Арабські завойовники, вороги християн, ще більше ненавиділи поган або тих, які такими вважалися.
Одного дня Масуд у підземеллях замку знайшов камінь, вкритий стародавніми літерами. Він підняв його й помітив кручені сходи, що вели вглиб гори, наказав принести смолоскипи й сам спустився всередину. Він знайшов кімнати, переходи, коридори, але, боячись заблудитися, повернувся. Наступного дня він знову спустився в підземелля й помітив під ногами відполіровані й блискучі часточки. Він зібрав їх, приніс до себе й переконався, що це чисте золото. Пішов туди втретє і, йдучи за слідом золотого пилу, дійшов до тієї жили золота, над якою ти працював. Він остовпів від вигляду тих багатств. Повернувся чимшвидше й удався до всіх можливих застережних заходів, які тільки міг вигадати, щоб приховати від світу свій скарб. Біля входу до підземелля він наказав збудувати каплицю й вдавав, що хоче вести в ній пустельницьке життя, присвячене молитвам і роздумам. Тим часом він весь час працював над жилою золота й довбав дорогоцінний метал, намагаючись добути його якнайбільше. Праця йшла дуже повільно, бо він не тільки не смів узяти собі помічника, але ще й повинен був потаємно купувати сталеві інструменти, потрібні йому для гірничих робіт.
Масуд тоді побачив, що багатство зовсім не дарує владу, бо він мав перед собою більше золота, ніж усі земні володарі. Однак добування його велося з великим трудом; а поза тим він не знав, що робити із золотом і де його сховати.
Масуд був ревним адептом Пророка й полум’яним прихильником Алі. Він вважав, що це сам Пророк відкрив йому й дав це золото для повернення каліфату своєму роду, тобто нащадкам Алі, а потім через них — для навернення світу в іслам. Ця думка заволоділа його розумом. Він віддався їй з тим більшим запалом, що рід Омейядів у Багдаді занепадав, і з’явилися надії на повернення трону нащадкам Алі. Аббасиди й справді винищили Омейядів, але нащадки Алі ніяк цим не скористалися, навпаки, один з Омейядів навіть прибув до Іспанії і став каліфом Кордови.
56
невідомий (ісп.)