Страница 137 из 158
Наступного дня я поспішив до герцоґині, але не застав її вдома. Я подався до кімнати моєї дитини, знайшов там кількох жінок, надзвичайно збентежених і неспокійних. Спочатку мені нічого не хотіли сказати, нарешті годувальниця призналася, що вночі увійшла якась жінка в білому з лампою в руці, довго дивилася на дитину, поблагословила її й пішла. Тим часом герцоґиня повернулася додому, звеліла покликати мене й сказала:
— З певних причин я не хочу, щоб твоя дитина залишалася тут. Я вже наказала, щоб для неї підготували все в будинку по вулиці Ретрада. Вона відтепер мешкатиме там з годувальницею і жінкою, яка вдаватиме її матір. Я хотіла запропонувати тобі житло в тому самому домі, але боюся, що це могло б породити непотрібні домисли.
Я відповів, що зберіг будиночок напроти й іноді ночуватиму там.
Волю герцоґині виконали, і дитину перевезли. Я постарався, щоб її розмістили в кімнаті, яка виходила на вулицю, і щоб там не зачиняли віконниці. Коли пробило північ, я підійшов до вікна. У кімнаті напроти побачив дитину, яка спала біля годувальниці. З’явилася жінка в білому з лампою в руці, підійшла до колиски, довго дивилася на дитину, благословила її, після чого підійшла до вікна й стала дивитися на мене. Потім вийшла, і я побачив світло на другому поверсі, врешті-решт вона вибралася на дах, легко пробігла по ньому, перескочила на другий і зникла мені з очей.
Я визнаю, що був сильно цим усім збентежений. Наступного дня я з нетерпінням чекав півночі. Як тільки північ пробила, я сів біля вікна. Невдовзі побачив уже не жінку в білому, а якогось карлика з синім обличчям, однією дерев’яною ногою і лампою в руках. Він наблизився до дитини, уважно придивився до неї, а потім, підвернувши ноги, сів у вікні й почав уважно роздивлятися мене. Незабаром він зіскочив з вікна, а радше зіслизнув на вулицю й почав стукати в мої двері. Стоячи у вікні, я запитав, хто він такий і чого йому треба. Замість відповіді він сказав:
— Дон Хуан Авадоро, візьми шпагу й капелюха і йди за мною.
Я зробив так, як він хотів, вийшов на вулицю й побачив карлика в двадцяти кроках переді мною; він шкутильгав на своїй дерев’яній нозі й показував мені дорогу ліхтарем. Пройшовши близько ста кроків, він збочив наліво й завів мене в безлюдну частину міста, яка тяглася між вулицею Ретрада й рікою Мансанарес. Ми пройшли під склепінням і вийшли на патіо, засаджене деревами. Патіо — це подвір’я, на яке не заїжджають екіпажі. У глибині подвір’я знаходився невеликий ґотичний фасад, схожий на портал якоїсь каплиці. З-за колони вийшла жінка в білому, карлик освітив ліхтарем моє обличчя.
— Це він! — вигукнула з’ява. — Він сам! Мій чоловік! Мій найдорожчий чоловік!
— Сеньйоро, — відповів я, — я був переконаний, що ти померла.
Це справді була Леонора, я пізнав її по голосу, а ще більше — по пристрасних обіймах, бурхливість яких зумовила, що я зовсім не думав про незвичайність того, що сталося. Зрештою, я не мав на це часу; Леонора тут же вислизнула з моїх обіймів і зникла в темряві. Я не знав, що мені робити; на щастя, карлик прийшов мені на допомогу зі своїм ліхтарем, я подався за ним якимись руїнами й безлюдними вулицями, але тут раптом ліхтар погас. Карлик, якого я кликав, не відповідав на мої крики; ніч була абсолютно темною, я вирішив лягти на землі й дочекатися дня.
Прокинувся я, коли сонце було вже високо. Я лежав під урною з чорного мармуру, на якій було написано: «Леонора Авадоро». Не було сумніву, що я провів ніч біля нагробка моєї дружини. Я пригадав собі все, що сталося, і мушу сказати, що ці спогади сильно мене збентежили. Я давно вже не був на сповіді, тож відправився до театинців і попросив покликати мого діда, брата Херонімо. Мені сказали, що він лежить хворий, тому я попросив іншого сповідника. Запитав у нього, чи злі духи можуть являтися в людському вигляді.
— Безсумнівно, — відповів він. — Святий Тома у своїй «Сумі» згадує про привидів цього роду. Тут ідеться про винятковий гріх, який не кожним сповідником може бути відпущений. Коли людина довго не причащається, дияволи здобувають надзвичайний вплив на неї; вони являються їй у вигляді жінок і вводять її в спокусу. Якщо ти гадаєш, сину мій, що зустрівся з такими духами, звернися до великого сповідника. І не трать часу, ніхто-бо не певен години смерті.
Я відповів, що зі мною стався дивний випадок, який міг бути всього лиш оманою почуттів, після чого попросив його, аби він дозволив мені перервати сповідь.
Я пішов до Толедо, який сказав, що відведе мене на обід до герцоґині Авіли, де буде також герцоґиня Сидонія. Він помітив, що я збентежений, і запитав про причину. Я й справді був заглиблений у роздуми й на запитання відповідав безладно. Обід у герцоґині не розвіяв мого смутку, однак веселість Толедо й обох дам була такою непідробною, що й моя похмурість десь зникла.
Під час обіду я помітив, що вони обмінюються знаками й усмішками, які, схоже, стосувалися мене. Ми встали від столу, але перейшли не до вітальні, а до внутрішніх кімнат. Там Толедо замкнув двері на ключ і сказав:
— Шляхетний кавалере Калатрави, опустися на коліна перед герцоґинею, яка вже більше року є твоєю дружиною. Сподіваюся, ти не скажеш, що здогадувався про це. Люди, яким би ти хотів розповісти про свої пригоди, могли б відгадати таємницю, а нам найбільше залежало на тому, щоб у зародку придушувати будь-які підозри, і до цього часу наші зусилля були успішними. Щоправда, нам добре послужили таємниці гордого герцоґа Авіли. Насправді він мав сина, якого хотів визнати, але той син помер, і герцоґ тоді зажадав від доньки, щоб вона ніколи не виходила заміж і в цей спосіб залишила весь маєток родині де Соррієнте, які є молодшою гілкою де Авіла.
Погордлива наша герцоґиня ні за що в світі не схилилась би перед будь-чиєю владою, але від часу нашого повернення з Мальти ця гордість значно поменшала, і їй загрожувала повна загибель. На щастя, герцоґиня Авіла має приятельку, яка є також і твоєю приятелькою, любий Авадоро. Вона визнала їй свої почуття, і тоді ми втрьох уклали союз. Ми винайшли, а радше вигадали Леонору, доньку небіжчика герцоґа й інфанти, яка насправді була герцоґинею, лиш мала світлу перуку, була набілена й виглядала повнішою завдяки сукні. А ти не пізнав своєї гордої повелительки в скромній вихованці кармеліток. Я був присутній на кількох репетиціях цієї ролі й готовий визнати, що також не здогадався б.
Герцоґиня, бачачи, що ти відкидаєш найблискучіші партії лише для того, щоб служити їй одній, вирішила вийти за тебе заміж. Ви — чоловік і дружина перед Богом і Церквою, але не перед людьми, а принаймні марно б намагалися підтвердити свій шлюб. У цей спосіб герцоґиня виконала взяті на себе зобов’язання.
Вас поєднала святість шлюбу, внаслідок чого герцоґиня повинна була прожити кілька місяців на селі, щоб сховатися від поглядів натовпу. Бускерос приїхав у Мадрид, я звелів йому, щоб він слідкував за тобою, і під приводом того, щоб шпигун не викрив таємницю, ми відправили Леонору на село. Потім нам довелося відіслати тебе в Неаполь, бо ми не знали, як заспокоїти тебе щодо твоєї дружини, а герцоґиня хотіла признатися тобі в усьому лише тоді, коли живий доказ вашого кохання утвердить твої права на неї.
А зараз, любий Авадоро, благаю тебе пробачити мені. Я завдав тобі страшного удару, сповістивши про смерть особи, яка ніколи не існувала. Однак твій щирий жаль не пішов намарно. Герцоґиня з радістю переконалася, що ти кохав її у двох таких різних образах.
Вже майже тиждень вона настоює, щоб усе тобі розповісти, але тут знову вся вина лягає на мене. Я вперся, аби викликати Леонору з тамтого світу. Герцоґиня погодилася взяти на себе роль жінки в білому, але це не вона з такою легкістю бігала по даху. Цією Леонорою був маленький сажотрус із Савойї. Наступної ночі цей малий шибеник прийшов вдавати кульгавого диявола. Сів на вікні й спустився на вулицю за допомогою мотуза, прив’язаного до віконного засову.
Я не знаю, що діялося на подвір’ї у кармеліток, але цього ранку я знову наказав слідкувати за тобою і довідався, що ти довго простояв на колінах у сповідальні. Я не люблю мати справи з церквою і злякався, чи жарт не зайшов надто далеко. Тому цього разу я не противився бажанням герцоґині, і ми вирішили, що сьогодні ти дізнаєшся про все.