Страница 100 из 158
Сказавши це, Веласкес зняв капелюх, обличчя його набрало задумливого вигляду, і він поринув у роздуми, які в аскета можна було б узяти за екстаз. Ребека дещо зніяковіла, я ж зрозумів, що для тих, котрі хочуть похитнути у нас релігійні основи і підмовити перейти у віру Пророка, з Веласкесом це буде настільки ж складно, як і зі мною.
День тридцять восьмий
Відпочинок попереднього дня підкріпив наші сили. Ми охочіше рушили в дорогу. Вічний Жид учора не показувався, бо, не маючи права ні хвилини залишатися на місці, міг нам розповідати свою історію тільки тоді, коли ми були в дорозі. Однак не встигли ми проїхати й чверть милі, як він з’явився, зайняв своє звичне місце між мною і Веласкесом і почав так:
Деллій старів і, відчуваючи наближення останньої години, прикликав мене з Германусом і наказав нам копати в пивниці одразу біля дверей, сказавши, що ми знайдемо там маленьку скриньку з бронзи, яку повинні йому принести. Ми виконали його накази, знайшли й принесли йому скриньку.
Деллій дістав ключ, який висів у нього на шиї, відкрив скриньку й сказав нам:
— Ось два пергаменти з усіма підписами й печатками. Перший запевнить тобі, сину мій, володіння найпрекраснішим домом у Єрусалимі, другий же є борговою розпискою на тридцять тисяч дариків і проценти, що наросли за багато років.
Тоді розповів мені історію мого діда Єзекії і дядька Седекії, після чого додав:
— Цей жадібний і підлий чоловік ще й досі живий, і це доводить, що докори совісті не вбивають. Діти мої, коли я помру, їдьте до Єрусалиму, але нікому не відкривайтеся, поки не знайдете собі покровителів; можливо, навіть варто було б почекати, поки Седекія помре, а це — враховуючи його похилий вік — має невдовзі настати. А тим часом зможете жити на п’ятсот дариків; знайдете їх зашитими в моїй подушці, з якою я ні на мить не розстаюся. І ще одну пораду хочу вам дати: живіть завжди чесно, а за це вечір вашого життя буде спокійний. Щодо мене, то я помру, як і жив — тобто співаючи, і буде це, як говориться, лебединою піснею. Гомер, такий же сліпий, як і я, склав гімн Аполлону, який уособлював сонце, котрого він, як і я, не бачив. Багато років тому я поклав цей гімн на музику і зараз почну першу строфу, але сумніваюся, чи зможу дійти до останньої.
Сказавши це, Деллій заспівав гімн, який починався словами: «Слава щасливій Латоні», але коли дійшов до слів «Делос, якщо ти хочеш, щоб син мій тут оселився», — голос його завмер, він схилив мені на плече голову й сконав.
Ми довго оплакували нашого опікуна, врешті-решт подалися до Палестини й на дванадцятий день після того, як покинули Александрію, опинилися в Єрусалимі. Для більшої безпеки ми поміняли імена. Я назвався Антипою, Германус же звелів називати його Глафрисом. Ми зупинилися в заїжджому дворі біля міських стін і попросили показати нам, де живе Седекія. Нам одразу й показали. Це був найгарніший будинок у цілому Єрусалимі, справжній палац, гідний прийняти в себе царського сина. Ми найняли скромну кімнатку у шевця, який жив напроти Седекії. Я майже весь час сидів удома, Германус же бігав по місту й збирав новини.
Через кілька днів після нашого приїзду він прибіг до мене й сказав:
— Любий друже, я зробив цікаве відкриття. Ріка Кедрон розливається за домом Седекії чудовим озером. Старий звик там проводити вечори в жасминовій альтанці. Сьогодні він вже, мабуть, там; ходімо, я покажу тобі твого кривдника.
Я пішов за Германусом, ми прийшли на берег річки напроти чудового саду, де я побачив старигана, який спав. Я сів і почав до нього приглядатися. Як же його сон відрізнявся від сну Деллія. Мабуть, його страшенно непокоїли кошмари, бо він мало не щомиті здригався.
— Ах, Деллію, — вигукнув я, — справді мудрою була твоя порада, щоб жити чесно.
Германус висловив ту саму думку.
Роздумуючи таким чином, ми побачили щось, від вигляду чого забули про всі наші роздуми. Це була молода дівчина, щонайбільше шістнадцятилітня, надзвичайної краси, яку ще й посилювали багаті одежі. Перли й ланцюжки з коштовними каменями на них прикрашали її шию, руки й ноги. На ній була легенька лляна туніка, прошита золотом. Германус перший вигукнув: «Це ж справжня Венера!», я ж мимоволі впав перед нею на коліна. Молода красуня побачила нас і дещо зніяковіла, проте незабаром опанувала себе, взяла віяло з павиних пер і почала обвіювати голову старого, щоб освіжити його й продовжити його сон.
Германус дістав книжки, які приніс із собою, і вдавав, що читає, а я — що слухаю його, проте цікавило нас виключно те, що діялося в саду.
Старий прокинувся; з кількох запитань, які він задав молодій дівчині, ми дізналися, що зір він має поганий і не може побачити нас на такій відстані, що нас дуже втішило, бо ми вирішили приходити сюди якнайчастіше.
Седекія пішов, спираючись на руку молодої дівчини, ми ж повернулися додому. Не маючи інших занять, ми розговорилися з нашим шевцем, який розповів нам, що Седекія вже не має живих синів, що весь його маєток успадкує донька одного з його синів, що ту молоду онучку звуть Сара і що дід надзвичайно любить її.
Коли ми повернулися до нашої кімнатки, Германус сказав:
— Любий друже, мені прийшло в голову, як ти можеш швидко владнати свою справу із Седекією. Ти повинен одружитися з його онукою, але здійснювати цей намір треба дуже обачливо.
Ця думка дуже мені сподобалася; ми довго розмовляли про онуку Седекії, і я всю ніч тільки про неї й марив.
Наступного дня й пізніше я в один і той же час приходив до річки. Завжди я бачив у саду мою прекрасну кузину з дідом чи саму, і хоча й не перемовився з нею жодним словом, але не мав сумніву, що вона знає, заради кого я туди приходжу.
Коли Вічний Жид дійшов до цих слів, ми прибули на місце ночівлі, і нещасний волоцюга пропав десь у горах.
Ребека вже не питала герцоґа про релігію, але оскільки хотіла познайомитися з тим, що він називав своєю системою, то скористалася першою ж нагодою й засипала його запитаннями.
— Сеньйоро, — відповів Веласкес, — ми нагадуємо сліпих: знаємо, де знаходяться наріжники кількох будинків, а ще кінець деяких вулиць, але не слід нас запитувати про план усього міста. Оскільки ж ти напосілася на мене, то я спробую дати тобі певне уявлення про те, що ти називаєш моєю системою, а сам я називаю радше способом дивитися на речі. А отже все, що бачить наше око, весь виднокруг, що простягається біля підніжжя гір, зрештою всю природу, яка сприймається нашими відчуттями — ми можемо поділити на мертву матерію і органічну матерію. Органічна матерія відрізняється від мертвої тим, що має органи, а щодо всього іншого, то вона утворена з тих же самих елементів. І ми б могли знайти в цьому камені, на якому ти сидиш, або в цій траві такі самі елементи, з яких і ти, сеньйоро, складаєшся. Бо й справді, в своїх кістках ти маєш вапно, у тілі — кремнезем, у жовчі — луги, в крові — залізо, в сльозах — сіль. Жирові шари твого тіла — це просто комбінації горючих речовин з певними елементами повітря. Нарешті, сеньйоро, якби тебе помістити в хімічну піч, то можна би тебе перетворити в скляну пляшечку, а якби додати трохи металічного вапна, то міг би з тебе вийти дуже гарний об’єктив для телескопа.
— Ти описуєш мені, сеньйоре герцоґ, захопливу перспективу, — сказала Ребека. — Прошу тебе, продовжуй.
Веласкес вирішив, що сам не знаючи коли, сказав прекрасній ізраїльтянці якийсь комплімент, тому елеґантно підніс капелюха й продовжив так:
— Ми бачимо в елементах неживої матерії спонтанне тяжіння якщо не до органічних форм, то принаймні до комбінацій. Ці елементи поєднуються, розділяються, щоб знову поєднатися з іншими. Вони виявляють схильність до певних форм: можна подумати, що вони створені для органічного буття, однак самі собою вони організуватися не можуть і без запліднюючої іскри не здатні перейти до такого роду комбінацій, остаточним наслідком якого є життя.