Страница 10 из 158
Накрили вечерю, і всі весело сіли до столу. Після вечері всі знову зібралися біля каміна, і батько сказав теологу:
— Преподобний дон Іньїґо, зроби мені таку ласку, принеси велику книгу з незвичайними оповіданнями і прочитай нам яке-небудь.
Теолог пішов до своєї кімнати й невдовзі повернувся з величезним фоліантом, оправленим у білий пергамент, який вже пожовк від старості. Він навмання відкрив книгу й почав читати:
Жив якось багато років тому в італійському місті, що зветься Равенна, молодик по імені Трівульціо, пристойний, багатий, але водночас напрочуд зарозумілий. Равеннські дівчата виглядали крізь вікна, щоб побачити, як він проходить вулицею, але жодна не могла справити на нього враження. Якщо ж якась випадково подобалася йому, він мовчав, побоюючись, що своїм почуттям виявить їй надто велику честь, Нарешті краса молодої Ніни деі Джерачі перемогла його пиху, і Трівульціо освідчив їй своє кохання. На це Ніна відповіла, що він виявляє їй велику честь, але вона з дитинства кохає свого родича Тебальда деі Джерачі й, мабуть, до смерті не перестане його кохати. Після такої несподіваної відповіді Трівульціо вийшов, виявляючи ознаки оприскливої роздратованості.
Тижнем пізніше, а було це якраз у неділю, коли всі жителі Равенни поспішали до собору Святого Петра, Трівульціо пізнав у натовпі Ніну, яка йшла під руку зі своїм родичем. Він огорнувся плащем і поспішив за ними.
У соборі, де не можна було закривати плащем обличчя, закохані легко могли помітити, що Трівульціо переслідує їх, але так сильно були захоплені коханням, що навіть не слідкували за службою, що, правду кажучи, є великим гріхом. Тим часом Трівульціо сів за ними на лавці, слухав їхні розмови й розпалював у собі озлоблення. У той момент священик вийшов на амвон і промовив:
— Любі браття, оголошую вам про заручини Тебальда й Ніни деі Джерачі. Чи хтось із вас має щось проти цього шлюбу?
— Я проти! — крикнув Трівульціо і в ту ж мить завдав обом закоханим кільканадцять ударів стилетом.
Його намагалися затримати, але він знову схопився за стилет, вирвався з собору, потім з міста і втік до Венеції. Трівульціо був пихатий і розбещений долею, але душу мав чулу; докори сумління помстилися йому за нещасних жертв. Він бурлакував з міста до міста й життя проводив у розпачі. Через кілька років його родичі залагодили усю справу, і він повернувся до Равенни; проте це був уже не той самий молодик, який світився щастям і пиндючився своєю вродою. Він змінився так сильно, що власна годувальниця не могла його пізнати.
У перший же день після приїзду Трівульціо одразу запитав про могилу Ніни. Йому сказали, що вона разом із коханим була похована в соборі Святого Петра, тут же поряд із місцем, де їх убито. Тремтячи, Трівульціо пішов у собор, упав на могилу й залився ревними сльозами. Незважаючи на біль, який нещасний убивця відчув у ту мить, сльози принесли йому полегшення; він віддав свій гаман ключарю й отримав дозвіл приходити до собору, коли йому тільки хотітиметься. Відтоді він приходив щовечора, і ключар так звик до нього, що не звертав уже ніякої уваги.
Одного вечора Трівульціо, безсонно провівши попередню ніч, заснув на могилі, а коли прокинувся, то виявив, що собор уже замкнений, і вирішив хоробро провести ніч у місці, яке так узгоджувалось із його глибоким сумом. Він слухав, як били години одна за другою, і шкодував лиш, що кожен останній звук не є останньою хвилиною його життя.
Нарешті пробила північ. Відчинилися двері до ризниці, й Трівульціо побачив ключаря, який увійшов з ліхтарем в одній і мітлою в другій руці. Це був не звичайний ключар, а кістяк; він, щоправда мав трохи шкіри на обличчі й щось на кшталт запалих очей, але стихар, який прикривав його, виразно показував, що на кістках зовсім не було тіла.
Жахливий ключар поставив ліхтар на великому вівтарі й позапалював свічки, як до вечерні; потім почав підмітати собор і протирати лавки, пройшов навіть кілька разів коло Трівульціо, але начебто не помітив його. Нарешті він наблизився до дверей ризниці й став дзвонити в маленький дзвін; на той звук розкрилися гробниці, вийшли померлі, завинуті в савани, й затягли похмуру літанію.
Після того, як якийсь час вони співали, один з померлих, який мав на собі стихар і єпитрахиль, вийшов на амвон і промовив:
— Любі браття, оголошую вам про заручини Тебальда і Ніни деі Джерачі. Проклятий Трівульціо, чи маєш ти щось проти цього?
Тут мій батько перервав теолога і, звертаючись до мене, запитав:
— Сину мій Альфонсе, а ти злякався б, якби був на місці Трівульціо?
— Дорогий батьку, — відповів я, — гадаю, що злякався б страшенно.
На ці слова батько підхопився, охоплений несамовитим гнівом, підбіг до шпаги й хотів мене нею прибити до стіни.
Присутні кинулися поміж нас і якось зуміли його заспокоїти. Сівши на своє місце, він гнівно подивився на мене й сказав:
— Син, негідний свого батька, твоя ганьба певною мірою покрила весь полк валлонської гвардії, куди я збирався тебе віддати.
Після цих гірких докорів, коли я думав, що помру від сорому, настало глибоке мовчання. Ґарсіас перший перервав його й, звертаючись до мого батька, сказав:
— Чи не краще було б, ясновельможний пане, якби замість усього цього переконати сина вашої милості, що немає на світі ні привидів, ні упирів, ні покійників, які співають літанії. Тоді він, без сумніву, не тремтів би від згадок про них.
— Сеньйоре Ієрро, — ущипливо відповів мій батько, — ти забуваєш, що вчора я мав честь показувати вам історію про духів, власноручно написану моїм прадідом.
— Я ніяким чином, — відповів Ґарсіас, — не сумніваюся в правдомовності прадіда ясновельможного пана.
— Як це розуміти, — сказав батько, — «ніяким чином не сумніваюся в правдомовності»? Хіба ти не знаєш, що цей вираз явно припускає твій сумнів у правдомовності мого прадіда?
— Ясновельможний пане, — продовжував Ґарсіас, — я знаю, що я надто незначна особа, аби ясновельможний прадід вашої милості міг вимагати від мене якої-будь сатисфакції.
Тоді мій батько, маючи ще страшніший вигляд, закричав:
— Ієрро! Хай тебе Бог боронить від виправдовувань, бо вони допускають можливість образи.
— У такому разі, — сказав Ґарсіас, — мені залишається лише покірно піддатися покаранню, яке ваша милість від імені вашого прадіда зволить мені визначити. Тільки покірно благаю, щоб для захисту гідності моєї професії кара ця була мені визначена нашим духівником; у цей спосіб я могтиму вважати її церковною покутою.
— Це непогана думка, — сказав батько, помітно заспокоївшись. — Пам’ятаю, що колись я написав трактат про сатисфакцію в тому випадку, коли поєдинок не може мати місця; я мушу краще над цим подумати.
Батько спочатку начебто глибоко замислився над цим, але переходячи від одних зауважень до інших, він нарешті заснув у своєму кріслі. Моя мати й теолог давно вже спали, незабаром і Ґарсіас пішов за їх прикладом. Я тоді пішов до своєї кімнати, і так минув перший день після мого повернення до батьківського дому.
На другий день я зранку фехтував з Ґарсіасом, потім пішов на полювання, а після вечері, коли всі зібралися біля каміна, батько знову послав теолога по велику книгу. Преподобний приніс її, навмання відкрив і почав читати наступне:
В італійському місті, що зветься Феррара, жив колись молодик по імені Ландольфо. Це був розпусник без честі й совісті, який викликав жах у всіх побожних мешканців. Цей негідник найохочіше перебував у товаристві розпусних жінок; він знав їх усіх, але жодна не подобалася йому так, як Біанка де Россі, оскільки вона перевищувала всіх інших у розпутності.
Біанка була не тільки розпусною, жадібною до золота й зіпсованою до глибин душі, вона до того ще й завжди вимагала, щоб її коханці опускалися до її рівня ганебними вчинками. Одного дня вона зажадала від Ландольфо, щоб той привів її на вечерю до матері й сестри. Ландольфо одразу пішов до матері й розповів їй про цей намір, так наче не бачив у цьому нічого непристойного. Бідна мати залилася слізьми й заклинала сина, щоб він зглянувся на добру славу сестри. Ландольфо залишився глухим до тих прохань і тільки пообіцяв зберегти це, по можливості, в таємниці, після чого пішов і привів Біанку в дім. Мати з сестрою прийняли цю безчесну значно краще, ніж вона заслуговувала, але Біанка, бачачи їх доброту, ще й подвоїла зухвалість, почала говорити про непристойні речі й давати сестрі свого коханця поради, без яких та цілком би обійшлася. Нарешті вона відправила обох із кімнати, заявивши, що хоче залишитися з Ландольфо сам на сам.