Страница 40 из 54
Капітан, посміхаючись у відповідь, запропонував їй прогулятися в село Красне, бо зі співробітників нікого, крім неї, не лишилося, а він зараз покинути Установу не може.
— Якщо бажаєш, тут кінь якийсь приблудився, — візьми, — сказав капітан.
— Я їздити верхи не вмію, — боязко відповіла вона.
— Ну тоді так збігай. Ти молода, тобі сім кілометрів пройти неважко.
— Та що ви, Опанасе Петровичу! — образилася Капітоліна. — Куди я побіжу по такій грязюці?
— Нічого, взуєш гумові чоботи, — сказав капітан. — Тобі й іти тільки в один бік, а звідтіля разом з усіма машиною приїдеш. Та я гадаю, ти їх узагалі зустрінеш на півдорозі.
Капа спробувала ще заперечувати, але капітан посміхнувся крижаною усмішкою і, назвавши її на прізвище (це було ознакою найбільшого роздратування), враз пояснив Капі, що хоча вона і вільнонаймана, але служба у військовій Установі у військовий час зобов’язує її виконувати накази безвідмовно, точно і в строк, про що вона давала підписку, наймаючись на цю роботу.
Тремтячими губами Капа сказала «слухаюсь!» і з плачами вилетіла з кабінету. Вона побігла додому по гумові чоботи і дорогою клялася найстрашнішими клятвами, що ніякі вмовляння і ніякі погрози (аж до звільнення) не примусять її більше лягти з цією безсердечною людиною на той страхітливий обідраний і продавлений, заляпаний чорнилом службовий диван. Однак наказу їй виконати не вдалося, її чоловік, директор місцевого молокозаводу, який давно підозрював дружину в тому, що вона йому зраджує, влаштував їй сцену ревнощів і зачинив у коморі. Сонце хилилося до обрію, коли капітан Миляга, не діждавшись повернення своїх підлеглих і ніяких звісток від Капи, зачинив довірену йому Установу на великий висячий замок, осідлав приблудного коня і верхи вирушив слідом за командою, яка зникла невідомо де.
Дорогою, що вже підсохла наприкінці дня, кінь швидко ніс капітана Милягу вперед у невідомість. Часом від надлишку енергії він починав скакати клусом, але капітан його стримував, бажаючи продовжити несподівану прогулянку. Настрій Миляги поліпшився. Він безпечно поглядав навсібіч, сприймаючи затемнену сутінками місцевість як щось особливе. «Ех, — думав він, — до чого ж усе-таки наша природа гарна! У якій ще країні знайдеш такі сосни, берізки й усе інше». Ні в якій іншій країні капітан Миляга в своєму житті не бував, але, як справжній патріот, був певен, що варта уваги рослинність там не водиться. «Добре! — радів він, наповнюючи повітрям прокурені легені. — Гадаю, процент умісту кисню тут більший, ніж у кабінеті». Останнім часом Миляга провадив у кабінеті дні й ночі, завдаючи по змозі шкоди собі й Вітчизні. Щоправда, надто беручким він не був ніколи. І давав постійно середні показники, розуміючи, що на невидимому фронті ударником бути так само небезпечно, як і відстаючим. У житті працівника тієї служби, до якої належав капітан, трапляються тривожні моменти, коли торжествує Законність. За час своєї кар’єри Опанасу Милязі двічі довелося пережити таку неприємність. Обидва рази чубили всіх підряд, але Милязі вдалося уціліти і навіть просунутися по службі від старшого наглядача до начальника районного відділу. Це дозволяло йому дивитися в майбутнє з певним оптимізмом, із надією уціліти, коли в черговий раз візьме гору Законність.
Міркуючи таким чином, не помітив він, як стемніло, і вже в темряві в’їхав у Красне. Зупинившись біля крайньої хати, капітан почув за хвірткою строгий жіночий голос:
— Борко, дідько тебе вхопи, ти підеш додому чи ні, чи хочеш, аби я тебе лозиною вперіщила?
У відповідь почулося веселе рохкання, з чого капітан, за властивою йому звичкою аналізувати і зіставляти різноманітні факти, здогадався, що Борко не людина.
— Дівчино, — сказав капітан у темряву, — не знаєш, де тут наші працівники?
— Які працівники?
— Сама знаєш, — сором’язливо відповів Миляга. За хвірткою помовчали, потім той самий жіночий голос обережно запитав:
— А ви хто такий будете?
— Багато знатимеш, швидко постарієш, — пожартував капітан.
— Тут вони всі, в хаті, — подумавши, нерішуче сказала дівчина.
— Можна зайти? — запитав він.
Дівчина повагалася і знову відповіла непевно:
— Заходьте.
Він спритно сплигнув на землю, прив’язав коня до тину і пройшов у хвіртку. Жінка, молода (як він устиг помітити навіть у темряві), наостанок обізвавши невидимого Борка паразитом, відчинила двері і пропустила капітана вперед.
Він поминув темні сіни, перечіплюючись за якісь гримкотливі речі, потім коридор, мацаючи рукою по стіні.
— Двері праворуч, — сказала дівчина.
Намацавши клямку, він увійшов у якусь кімнату і примружився — на столі світилася дванадцятилінійна лампа. Звикнувши трохи до світла, він побачив геть усіх своїх підлеглих у кількості семи чоловік. П’ятеро з них сиділи на лавці вздовж стіни. Лейтенант Філіпов, підклавши під щоку кулак, спав на підлозі, а сьомий — Свинцов — лежав догори сідницями на ліжку і тихо стогнав. Посеред кімнати на табуретці сидів боєць з блакитними петлицями і тримав у руках гвинтівку з примкнутим багнетом. Побачивши прибулого, боєць одразу ж обернувся і спрямував гвинтівку на нього.
— Що тут відбувається? — строго запитав капітан.
— Не галасуй, — сказав боєць, пораненого розбудиш.
— Ти хто такий? — закричав Миляга, хапаючись за кобуру.
Тоді боєць зірвався з табуретки і наблизив багнета до живота капітана.
— Руки вгору!
— Я тобі зараз дам — руки вгору, — посміхнувся капітан, намагаючись розстебнути кобуру.
— Але ж я штрикну, — попередив червоноармієць. Зустрівшись із його безжальним поглядом, капітан зрозумів, що справи кепські, і повільно підняв руки.
— Нюрко, — сказав боєць до дівчини, яка все ще стояла біля дверей, — забери в нього лівольвер і кинь у сумку.
Поминуло декілька днів відтоді, як зникло відомство капітана Миляги, але в районі ніхто цього не помітив. А пропала ж не голка в сіні, а солідна Установа, яка посідала серед інших установ вельми помітне місце. Така установа, що без неї наче й кроку ступити не можна. А от пощезла, й край, і ніхто навіть не зойкнув. Люди жили, працювали, народжувалися і вмирали, і все це без відома відповідних органів, а так, самопливом.
Цей безлад тривав би хтозна-скільки, коли б перший секретар райкому товариш Ревкін з часом не став відчувати, що довкола нього ніби не вистачає чогось. Це дивне почуття поступово міцніло, воно сиділо в ньому, немов колючка, і нагадувало про себе повсюди, хоч де б Ревкін перебував — на бюро райкому, на нараді передовиків, на сесії райради і навіть удома. Не зумівши розібратися в своїх настроях, він позбувся апетиту, став неуважним і якось навіть дійшов до того, що натягнув кальсони на галіфе і в такому вигляді спробував піти на роботу, але персональний шофер Мотя його тактовно зупинила.
І от якось уночі, коли він лежав, дивився на стелю, зітхав і палив цигарку за цигаркою, дружина Аглая, лежачи поруч, запитала його:
— Що з тобою, Андрію?
Він вважав, що вона спить, і вдавився димом від несподіваного запитання.
— У якому розумінні? — запитав він, відкашлявшись.
— Ти останнім часом став якийсь нервовий, спав з виду, нічого не їси і весь час палиш. У тебе неприємності на роботі?
— Ні, — сказав він, — усе гаразд.
— Ти здоровий?
— Абсолютно.
Помовчали.
— Андрію, — хвилюючись, сказала дружина, — скажи мені як комуніст комуністу: може, в тебе нездорові настрої?
З Аглаєю він познайомився понад десять літ тому, коли обоє проводили колективізацію. Аглая, тоді ще двадцятип’ятирічна комсомолка, з палаючим поглядом, підкорила Ревкіна тим, що дні й ночі перебувала в сідлі, хвацько літаючи по району, вишукуючи і викриваючи куркулів та шкідників. Її маленьке, але міцне серце не знало пощади до ворогів, яких тоді у великій кількості відправляли в холодні землі. Вона не завжди розуміла гуманну лінію партії, яка не дозволяла знищувати всіх на місці. Тепер Аглая завідувала дитячим будинком.