Страница 38 из 54
Ось чому голова Голубєв сидів зараз у кабінеті й робив унесок у загальну велику паперову справу. Він розграфив аркуш паперу на клітинки, в яких проти прізвищ бригадирів проставляв гектари, центнери, проценти й трудодні. Потім покликав рахівника Волкова, який сидів у сусідній кімнаті. Волков швидко на рахівниці підбив цифри кожної колонки, і голова записав їх у графі «всього». Відпустивши рахівника, голова поставив свій чіткий підпис, подув на новоспечений документ і відсунув, щоб помилуватись віддалік. Цифри мали переконливий вигляд, і голова упіймав себе на відчутті, що сам цим цифрам певною мірою вірить. Уладнавши справу, підвівся, аби розім’ятися. Потягуючись, підійшов до вікна і завмер з піднятими руками.
Перед конторою стояла полуторка з критим верхом. Біля неї юрмилися замащені люди в сірих мундирах, а двоє вже сходили на ґанок. «По мене!» — зойкнув подумки голова. Хоч як готувався він зустріти свою долю, але зараз поява цих людей захопила його зненацька. Тим паче, що він просився на фронт і, здається, його прохання збиралися вдовольнити. Тепер усе скінчено. Голова забігав по кабінету. Що робити? Тікати марно, та й нікуди — он їхні кроки вже чутно в сусідній кімнаті, там, де сидить рахівник. Сховатися? Смішно. Раптом погляд його впав на щойно складений папірець. От він — доказ! Сам собі підписав вирок. Що робити? Спалити? Пізно. Порвати? Склеять. Вихід був тільки один. Іван Голубєв зіжмакав папір і запхав у рот. Але прожувати не встиг.
Двері відчинилися, на порозі з’явилися двоє. У першого, миршавого, були кубики на петлицях, у другого, зі звіроподібним обличчям, — трикутнички.
Лейтенант, розмазуючи грязюку, стер рукавом піт з обличчя і привітався. У відповідь пролунало невиразне мукання.
Вирішивши, що перед ним звичайний глухонімий, лейтенант невдоволено скривився, бо не любив людей, котрі не вміють відповідати на поставлені їм запитання.
Де голова? — строго запитав він. — Голова! — руками він зобразив велику голову.
Му-у-у, — промукав голова і покірно ткнув себе пальцем у груди.
Лейтенант спершу здивувався, він ніколи не бачив глухонімих голів (як же він виступає на зборах?), але подумав, що, коли це так, значить, так треба, і заходився пояснювати, допомагаючи собі руками.
— Розумієш, тут є один чоловік… дезертир, розумієш? — лейтенант як міг зобразив спочатку бій («паф-паф»), а потім чоловіка, котрий утікає з поля бою. — І ми його повинні… — він вихопив з кобури пістолета і ткнув ним голову в живіт, — руки вгору!
Голова відвалив нижню щелепу, заслинена грудка паперу випала в нього з рота, а сам він раптом захитався і гепнув на підлогу, вдарившись при цьому потилицею об стіну.
Лейтенант розгубився, поглянув на голову, потім на бійця, що німо закляк біля дверей.
— От чорт, — пробурмотів він розгублено. — Побачив пістолета — й одразу ж знепритомнів. Папір навіщось жере, — він підняв із підлоги пожований папір, гидливо розгорнув його, глянув, кинув на стіл. Торкнув лежачого носком чобота, потім нахилився, став ляскати його по щоках. — Гей, вставай, чуєш, чи що, вставай, нічого тут придурюватися, — взяв руку, помацав зап’ясток. — Не доберу, є пульс чи немає.
Він розстебнув на Голубєві френча, сорочку і приклав вухо до грудей.
— Свинцов, не тупоти, — сказав і прислухався. Серце, якщо й билося, то так тихо, що його не було чутно.
— Ну що? — з цікавістю поспитав Свинцов.
— Не доберу, — лейтенант підвівся з колін, хотів обтрусити їх, але, поглянувши на штани, зрозумів, що цього робити не варто. — Ану ж бо послухай ти, в тебе, може, слух кращий.
Свинцов у свою чергу став на коліна і приклав вухо до грудей. Відтак підвів голову і сказав:
— Миші.
— Які миші? — не зрозумів лейтенант.
— Під підлогою шкребуть, — пояснив Свинцов. — А може, й пацюки. Пищать так грубо, наче й не миші. У мене в підпіллі торік завелися, а я спершу не збагнув, думав, миші і кота з дурного розуму туди вкинув. Так вони на нього як накинулися, хвіст відгризли, ледве живий зостався.
— Свинцов, я тобі хіба мишей слухати наказував? Серце б’ється чи не б’ється?
— А хто його зна, — відповів Свинцов. — Я ж не лікар і на цьому не надто розуміюся. Гадаю, кватирку треба відчинити для свіжого повітря, коли живий, то очуняє, коли мертвий — з носа чорніти почне. А так хіба визначиш?
— Казна-що! — з серцем сказав лейтенант. — Люди якісь нервові стали. І чого вони нас бояться? Ми ж першого-ліпшого не хапаємо, а тільки за ордером. Гаразд, біс із ним, хай лежить. Піди в сусідню кімнату, приведи однорукого. Тільки грубо не розмовляй, а то і він загнеться, де ми тоді понятого візьмемо?
Свинцов відчинив двері в сусідню кімнату і покликав Волкова.
Волков боязко переступив поріг, а коли побачив голову, який лежав під столом, позеленів і затремтів зі страху.
— Ви знаєте цього чоловіка? — кивнув лейтенант на нерухоме тіло.
— Не знайомий! — прокричав Волков, прикусивши з переляку язик.
— Як не знайомий? — здивувався лейтенант. — Хто ж це?
— Голова Голубєв, — знітившись від своїх дурних відповідей, пробелькотав Волков. — Але я з ним лише по службі, а в розумінні особистих стосунків ми навіть не розмовляли.
— Так уже й не розмовляли? — недовірливо позирнув лейтенант. — Що ж це ви зустрічалися і ні разу, жодним словом не перемовилися?
— Жодним, їй-богу, жодним. Я, звичайно, безпартійний… освіта в мене маленька, я в цих справах нічого не тямлю.
— А ми тебе навчимо тямити, — з місця сказав Свинцов.
— Він мені якось, правда, сказав, що праці Маркса-Енгельса робочій людині зрозуміти важко, тут, мовляв, треба мати спеціальну політичну підготовку.
— Так, — сказав лейтенант. — І все?
— І все.
Свинцов важко ступнув до Волкова і приклав до його носа величезний червоний кулак, поцяткований родимками чи ластовинням.
— Ти мені облиш огинатися, а то я тобі носа набік зверну. Тебе лейтенант ввічливо запитує, так ти, падло, ввічливо відповідай.
Невідомо, чим би скінчилося діло, коли б лейтенант не згадав, що прийшов сюди зовсім не за тим, аби допитувати Волкова. Урвавши Свинцова, він оголосив Волкову, що йому як понятому довіряють бути присутнім при арешті дезертира Чонкіна.
Вони йшли розгорнутою шеренгою широкою вулицею Красного. Їх було семеро. Восьмим був рахівник Волков, він плентався за ними на певній відстані і злякано озирався навсібіч, наче чекав несподіваного нападу ззаду.
Угледівши їх, жителі села ховалися по хатах і обережно визирали з-за фіранок, діти переставали плакати і собаки не гавкали з-за воріт.
Тиша стояла, ніби вдосвіта, коли всі, хто лягає пізно, вже лягли, а ті, хто рано встає, ще не встали.
Люди, які стежили за ними з-за фіранок, завмирали, коли шеренга наближалася до їхніх хат, і полегшено зітхали, коли вона поминала їх. І знову завмирали в цікавості й остраху: куди ж це вони? По кого?
Коли ж сірі люди поминули дім Гладишева, всім стало зрозуміло: йдуть по Чонкіна, бо перед ними лишалася остання хата.
— Стій! Хто йде? — несподівано для всіх пролунав голос Чонкіна. Серед тиші він видався таким гучним, що його почуло всеньке село.
— Свої, — не зупиняючись, буркнув лейтенант і подав знак підлеглим не затримуватися, йти далі.
— Стій! Стрілятиму! — Чонкін клацнув затвором.
— Не стріляй, ти заарештований! — прокричав лейтенант, на ходу розстібаючи кобуру.
— Стій! Стрілятиму! — повторив Чонкін і, взявши зброю напоготів, дав попереджувальний постріл у повітря.
— Кидай зброю! — лейтенант швидким рухом вихопив пістолета і, не цілячись, вистрелив у напрямку Чонкіна. Чонкін спритно пірнув під фюзеляж і виліз з іншого боку. Куля прошила капот двигуна і застряла десь там усередині.
Чонкін приладнав гвинтівку на краю фюзеляжу біля киля і обережно висунув голову. Сірі наближалися. Тепер вони всі тримали пістолети в руках, а беззбройний рахівник Волков, усе віддаляючись од лейтенанта і відстаючи, намагався сховатися за широкою спиною Свинцова. Чонкін, не гаючи часу, сумістив лінію прицілу з підборіддям лейтенанта і натис на спусковий гачок. Але в цей момент його хтось штовхнув під лікоть, і це врятувало лейтенанта. Куля просвистіла над самісіньким його вухом.