Страница 37 из 54
Капітан прочитав листа і червоним олівцем підкреслив слова «дезертир, зрадник Чонкін». Синім олівцем підкреслив прізвище «Гладишев», збоку написав «анонімник» і вивів запитальний знак.
Лист був саме до речі. Час було братися за втілення в життя вказівок Верховного Головнокомандуючого. Капітан викликав до себе лейтенанта Філіпова.
— Філіпов, — сказав він йому, — візьми, скільки тобі потрібно, людей, завтра поїдеш у Красне, заарештуєш дезертира на прізвище Чонкін. Ордер отримаєш у прокурора. Дізнайся, хто такий Гладишев. Можливо, він нам іще знадобиться.
Звечора небо закрили хмари і почався дощ. Він періщив не вщухаючи всю ніч, і до ранку дорогу так розвезло, що пересуватися по ній було неможливо. Нюра йшла узбіччям, і її великі, батькові ще, чоботи раз по раз сповзали, доводилося притримувати їх за халяви. Та ще й сумка від дощу набухла і зісковзувала з плеча. Промучившись отак кілометрів два з половиною, вийшла Нюра до першої розвилки і побачила криту брезентом полуторку. Біля неї порпалися кілька чоловік у сірих гімнастерках. Промоклі й брудні з ніг до голови, вони розчищали хто лопатами, а хто й просто руками дорогу перед машиною, а один, із двома кубиками на петлицях, стояв трохи осторонь і палив, прикриваючи долонями від дощу розкислу самокрутку. З-за машини вийшов кремезний здоровань зі шматком фанери, який він використовував замість лопати. Побачивши Нюру, що обминала полуторку збоку, здоровань зупинився і вирячився на неї звірячими своїми очима з-під рудих брів.
— Жінка! — заволав він здивовано, наче зустрів її на безлюдному острові.
Люди в сірій формі покинули роботу, обернулися до Нюри і почали мовчки її розглядати. Під їхніми поглядами Нюра позадкувала.
— Дівчино! — гукнув до Нюри той, що палив. — До Красного далеко?
— Ні, недалеко, — сказала Нюра. — Ось ще з кілометр проїдете, за горб перевалите, а там уже видно буде. До кого вам треба? — посміливішала вона.
— Та там у вас дезертир якийсь живе, чорти б його забрали, — довірливо пояснив боєць з лопатою, який стояв біля лейтенанта.
— Прокопов, — суворо перебив його лейтенант, — не патякай!
— А що я такого сказав? — Прокопов кинув лопату і сів за кермо. Машина рушила, просунулася трохи вперед і знову засіла в багнюці. Нюра попрямувала далі. Вона пройшла трохи дорогою, потім узяла праворуч і низом, низом уздовж річки кинулася назад до Красного.
Чонкін спав так міцно, що його не одразу вдалося розбудити. Довелось навіть хлюпнути в лице холодною водою. Нюра розповіла про людей, які загрузли дорогою, про розмови щодо дезертира.
— Ну й нехай ловлять свого дезертира, — крутив сонною головою і не міг нічого второпати Чонкін. — Я тут до чого?
— О Господи, — сплеснула руками Нюра. — Та невже ти не можеш зрозуміти? Дезертир — то хто? Ти ж.
— Я — дезертир? — здивувався Чонкін. — А що ж я?
Чонкін спустив ноги з ліжка.
— Щось ти не те, Нюрко, мелеш, — невдоволено мовив він. Який же я тобі дезертир, сама подумай. Мене сюди поставили охороняти ероплан. Скільки я не звертався в частину, ніхто мене не знімає. Сам я покинути пост не можу, не належить за статутом. Як же я можу бути дезертиром?
Нюра почала плакати і вмовляти Чонкіна вжити якихось негайних заходів, бо їм усе одно нічого не доведеш. Чонкін подумав і рішуче труснув головою.
— Ні, Нюрко, ховатися мені негоже, бо покидати свій пост я не маю права. І зняти мене не може ніхто, окрім розводящого, начальника караулу, чергового по частині чи… — Чонкін помізкував, яка ще відповідальна особа може зняти його з поста, і вирішив, що після чергового по частині він може підкоритися не нижче, ніж генералу, — чи генерала, — підсумував він. І став одягатися.
— І що ж ти робитимеш? — запитала Нюра.
— А що мені робити? — стенув він плечима. — Піду, стану на пост, і нехай спробує хто підійти.
Надворі так само лив дощ, тому Чонкін надів шинелю, а на неї натягнув пасок з підсумками.
— Стрілятимеш у них? — злякано запитала Нюра.
— Не зачеплять, не буду, — пообіцяв Чонкін. — А вже як зачеплять, нехай не ображаються.
Нюра кинулася до Івана, обхопила його за шию руками, заплакала.
— Ваню, — просила вона, давлячися слізьми, — прошу тебе, не чини їм опору. Уб’ють.
Чонкін провів рукою по її волоссю. Воно було мокре.
— Що вдієш, Нюрко, — зітхнув він. — Я ж вартовий. Давай про всяк випадок попрощаємося.
Вони поцілувалися тричі, і Нюра, хоча й не вміла цього робити, перехрестила його.
Чонкін перекинув гвинтівку через плече, надів пілотку і вийшов надвір. Дощ начебто вщухав, і десь за Ново-Клюквиним засвітилася бліда райдуга.
Насилу видираючи ноги з липкої твані, Іван пройшов до літака, відчуваючи, як у дірявий правий черевик одразу ж просочилася вода. Дощ, ніби пшоно, шарудів по тугій обшивці крил, важкі краплі тремтіли на промасленому брезенті чохла. Чонкін заліз на праву нижню площину, а верхня ховала його від дощу. Сиділося не дуже зручно, бо площина була похилою і слизькою. Зате видно було добре, і Чонкін тримав у полі зору обидві дороги — верхню і ту, що йшла вздовж берега річки Тьопи.
Минула година, ніхто не з’являвся. Минуло ще півгодини, Нюра принесла сніданок — картоплю з молоком. Раптом скінчився дощ і визирнуло сонечко. Воно відбилося в калюжах і засяяло яскравими блискітками в кожній краплі. Чи від сонця, чи від сніданку, чи від того й другого разом у Чонкіна поліпшився настрій і зникло відчуття близької небезпеки. Він став навіть потроху дрімати.
— Гей, армієць!
Чонкін здригнувся і вхопився за гвинтівку. Біля тину стояв Плечовий. Він був босий, у підкачаних майже до колін штанях, на плечі мав волок.
— Шукаю напарника з волочком походити, — пояснив він, з цікавістю позираючи на Чонкіна.
— Одійди, — сказав Чонкін і одвернувся. Але одним оком усе таки зиркав на Плечового.
— Та ти що? — здивувався Плечовий. — Образився на мене? Коли ти про те, що я про Борка патякав, так це ти дарма. Я сам не бачив, може, вона з ним і не живе, — Плечовий повісив волок на тин, нахилився і просунув ногу між воринами. Він збирався вже просунути й другу, але Чонкін зіскочив з площини.
— Гей, гей, не лізь! Застрелю! — закричав він і спрямував гвинтівку на Плечового.
Плечовий відсахнувся, поквапно зірвав волок з тину.
— Пришелепуватий ти, парубче, їй-богу, — пробурмотів він і попростував до ріки.
Тут з-за пагорба з’явилася крита машина. Шофер газував і крутив кермо. Поряд із ним на підніжці, тримаючись за дверцята, стояв замурзаний лейтенант і командував. Решта людей у сірих мундирах, уже геть-чисто з ніг до голови заліплених грязюкою, змилених, підштовхували. Машина все одно пробуксовувала, і зад її заносило то в один, то в другий бік. Із цікавістю спостерігаючи цю несподівану сцену, Плечовий посторонився.
— Гей, товаришу, підсобив би! — хрипко прокричав йому лейтенант.
— Еге, нема чого робити, — пробурмотів Плечовий і, обернувшись, повільно рушив далі. Але йому стало так цікаво, що він повернувся і пішов назирці за машиною, яка під’їхала до правління і там зупинилася.
Іван Тимофійович Голубєв у своєму кабінеті працював над складанням звіту про хід сінозбирання за останню декаду. Звіт був, звичайно, липовим, бо ніякого збирання в останню декаду майже не було. Чоловіки йшли на фронт, жінки їх споряджали — яке вже тут збирання! У райкомі, однак, таку причину поважною не вважали. Борисов лаявся по телефону, вимагав виконання плану. Він, звичайно, знав, що вимагав у ці дні неможливого, але папірець про виконану роботу був для нього важливішим від самої роботи — його теж лаяли ті, хто стояв над ним. Тому Борисов збирав папірці з усіх колгоспів, складав цифри, писав свій папірець і надсилав до області, де на підставі районних звітів теж створювали папірець, і так ішло аж нагору.